Антоніна МОВЧУН,
канд. пед. наук,
доцент Київського університету імені Бориса Грінченка
У статті на основі архівних матеріалів виправлено прикру помилку грінченкознавців, що визначали дату поховання Б. Грінченка 9 травня 1910 року. Насправді ця дата подана за старим стилем. За новим стилем Б. Грінченка хоронили 22 травня 1910 року.
Смерть Бориса Грінченка буквально розбудила українське суспільство, яке осмислило значимість його громадськокультурної діяльності і відчуло трагедію втрати. Його похорон у Києві перетворився на масштабну акцію національного смутку і сплеск національного пробудження.
Оцінку ролі Б. Грінченка в українському культурному житті подав І. Липа: “Ім’я його щодня було на вустах у тисячі людей, то тут, то там, скрізь по Вкраїні, бо в яку тільки сферу українознавства не заглянеш, зустрінеш Грінченка”. І. Липа оцінює не тільки творчість, а й називає особисте життя Б. Грінченка великим і красивим твором. Про трагедію втрати Б. Грінченка для України писав також і С. Єфремов: “Не стало… Того між нами, Кого звикли ми і в негоду, і в спеку палючу, і в люту хуртовину бачити завжди за роботою на нашій вбогій, занедбаній ниві, коло стерна нашого національного життя. Не багато таких працьовників ми мали і таких небіжчиків не часто доводиться проводжати”.
Про те, що Б. Грінченко тяжкохворий, українські діячі знали, але вірили, що видужає, адже мав велику силу духу, та й сподівалися на теплий лігурійський клімат. Московські українці навіть кошти зібрали на його лікування. Щоправда, Б. Грінченко не взяв тих коштів, вважав, що вони потрібніші для інших, а він трохи підлікується і зможе заробити. І. Бєлоусов розповів, як йому не пощастило виконати ту місію передачі зібраних грошей від московської громади і як він змовився із С. Єфремовим, щоб ті кошти таки дійшли до адресата: С. Єфремов запропонував Б. Грінченкові виконати велику роботу і ті гроші передав як аванс.
Зачатки страшної хвороби Б. Грінченко відчув ще в Олексіївці на Луганщині, працюючи в школі Христини Алчевської. Марія Загірня розповідає, що далося взнаки півторамісячне перебування 16річного Бориса у в’язниці 1879 року, голодне його канцелярування в Харківській казенній палаті й напівголодне виснажливе вчителювання в селах Харківщини та Сумщини. Не забуваймо, що в Олексіївці гостював 1890 року за два тижні до своєї смерті (з відкритою формою туберкульозу) найкращий друг Борисів — письменник Трохим Зіньківський.
Діяльну участь у лікуванні вчителя своєї школи взяла Х. Алчевська. Тепле степове повітря Олексіївки, добре харчування зупинили хворобу. Він підлікувався — думали, що хвороба відступила, а вона тільки зачаїлася. І вибухнула…
Вибухнула після тяжко пережитої сімейної трагедії — смерті доні Насті і внука Волі. Настя, яка захопилася революційною діяльністю під час навчання у Львівському університеті, була ув’язнена в Лук’янівській темниці. Там вона й захворіла на сухоти.
Скільки зусиль доклав батько, щоб врятувати дочку! В архіві письменника збереглися чернетки прохання в СанктПетербурзький Департамент поліції, щоб на позичені 1000 крб визволити її під заставу.
Невблаганна смерть забрала 23річну Настю 1 жовтня 1908 року. Невдовзі 14 лютого 1909 року помер єдиний внук Воля. Тоді ж письменник пережив ще одну втрату — померла його мати. Не вилікувані сухоти вибухнули з новою силою. Він лікується в санаторнососновому Святошині, потім у Будаївці (нині Боярці). Там у серпні 1909 року Б. Грінченко складає духівницю і разом з Марією 3 вересня від’їжджає в Італію.
Він їхав по здоров’я, а судилося в тих чужих краях відійти у вічність. Марія Загірня скаже по його смерті: “Знаєте, така вже доля якась нещаслива була до краю. Навіть піти од цього життя довелося на чужині.
Не треба було нам їхати з дому, бо тяжко було йому на чужині. Це й наперед можна було знати, що так буде. Але з давніхдавен у його була мрія пожити зиму в Італії, то я й раділа, що здійсниться тая мрія та й не одмовляла, а ще й намовляла його їхати. А там же все таке чуже, чуже. Навіть квіти не такі, як у нас…”
Письменник шукав розраду в роботі. Із листа М. Грінченкової дізнаємося, що одразу по приїзді в Оспедалетті почали вони вивчати італійську мову і перекладати.
Не щастило й з погодою. Шукав тепла, а Лігурійське узбережжя вкрили приморозки, ранками калюжі пришерхали ясенцем, а холодний вітер видував тепло із помешкань, розрахованих на інший клімат. Важко переніс письменник роковини Настуниної смерті, після яких уже не зміг виходити з хати. Грінченко зліг зовсім.
Його мучили погані звістки з рідного краю, зокрема про справи з “Просвітою”, яку намагалися закрити. “Хотілося там бути, працювати, боротися, а важко було й через хату перейти… Це дуже мучило. Нарешті я вмовила перестати на якийсь час перекладати, бо вже не ставало і в мене сили дивитися, як він останню силу напружує, щоб таки щось робити. Та це було незадовго до того, як уночі під 21 ноября полилася кров горлом. З того часу вже не вставав. Дуже йому тяжко було звикати лежати, а потім скорився. Терплячий був надзвичайно. Ще зробився плевріт”, — передає його страждання дружина.
Навіть лежачи, Борис читав, добирав матеріали для майбутньої праці про Мазепу, Дорошенка і думи кобзарські. Разом із Марією розпочав роботу над італійськоукраїнським словником: написано було чимало карток. А коли вже не зміг читати, то читала Марія і так добирав матеріали. Вражає Грінченкова сила духу. Там, в Італії, він планував зайнятися після одужання наукою. Планував “скласти словарь української мови великий і ввесь по вкраїнському, без московських поясненнів”. “Казав, що вже не писатиме ніколи, мабуть, белетристики, бо, втративши дітей, почував, наче все в душі порвалося і вже не матиме сили писати белетристику. Не збірався й за публіцистику братись, а хотів працювати коло науки. Це ж була його мрія з давніхдавен. Думав написати дослід про думи кобзарські — малося бути два томи; про Дорошенка і про Мазепу. До цього всього збірав він матеріяли. Але найближчою роботою мав бути Шевченків життєпис для дітей — форма белетристична. Цей життєпис хотів писати ще для Волі, а потім уже хотів присвятити його пам’яті. Теж багато виписок уже зроблено. Дитячої літератури не думав кидати, а видавати книжки хоч уже не для Волі, так на спомин про його. Так само були нові плани і про науковопопулярні видання”. На жаль, не встиг, і Україна не має його двотомового наукового дослідження про думи кобзарські.
Великі втрати мала й дитяча література, адже разом із І. Франком Б. Грінченко був її основоположником.
Українську громадськість хвилював стан здоров’я Бориса Дмитровича. Так, у Станіславові (нині ІваноФранківськ) молодь відзначила день народження Б. Грінченка мистецьким вечором, з якого надіслала письменникові вітальну адресу, під якою 100 підписів, що свідчить про його велику популярність серед молоді. Вона зберігається в архіві письменника. На жаль, того дня, як отримав, йому було погано — хотів прочитати, як буде краще. Та так і не прочитав.
Д. Пісочинець прислав у КолдіРоді листа із газетною заміткою (“Харковские ведомости”), в якій була інформація про літературний вечір, що відбувся на честь Б. Грінченка у Харкові. Данило писав, що в реальному училищі, де раніше вчився письменник, зібралися люди. Слово про Б. Грінченка виголосила поетеса Христя Алчевська, яка ще в дитинстві, спілкуючись із його родиною і ним самим, відчула вплив його ідей на її становлення як письменниці.
На трагічну звістку про смерть Б. Грінченка тогочасна преса (і українська, і закордонна) відгукнулася численними повідомленнями і некрологами на перших шпальтах.
Мета нашої статті — виправити прикру помилку грінченкознавців, що визначили дату поховання Б. Грінченка 9 травня 1910 року, тобто через три дні після смерті. Насправді ця дата подана за старим стилем. За новим стилем Б. Грінченка хоронили в Києві 22 травня 1910 року.
У цьому переконують документи. Насамперед почнемо з листа дружини. Б. Грінченко пішов у вічність 23 квітня (за новим стилем 6 травня) 1910 року о 1830 год. І вже наступного дня Марія Миколаївна пише Д. Я. Грінченкові (батькові Бориса) листа з сумною звісткою. Вона повідомляє, що повезе прах Бориса з Італії аж 27 квітня, тобто через 4 дні, а в дорозі будуть днів 9—10. Лист зберігається в Центральному державному архівімузеї літератури і мистецтва України (ф. 15, спр. 75).
У цьому листі уваги грінченкознавців не привернула фраза: “Не пам’ятаю скільки, здається, два з половиною дні був Борис Дмитрович у хаті — еге, три ночі, а потім був у каплиці на цвинтарі…” Отже, три ночі прах письменника перебував у будинку, де він помер (на вул. Еммануєле, 2), — тобто 6 травня був ще в Італії. Встановити дату поховання допомагає тогочасна преса.
Про те, як проводжали Грінченка італійці, розповіла Н. Кибальчич: “В той день, як труну мали виряджати в дорогу, повіяв холодний вітер, “вітер з Росії”, насіяв на сонце хмари і погода стала непривітною, осінньою…
У темній маленькій капличці, прибраній пальмовим гіллям навхрест, стоїть дубова труна, покрита трояндами.
Приходять люде, беруть труну і по мармурових сходах поміж густими хрестами, тихо несуть униз.
Через який час по білій битій дорозі посувається чорний катафалк, а за ним їдемо ми, земляки, та купка італьянців, з яких один несе червоний трояндовий вінок і червона довга стьожка має у повітрі”.
Отже, труна була в капличці і, очевидно, кілька днів.
Проаналізовані нами тогочасні часописи рясніють некрологами і повідомленнями про панахиди по Грінченку, зокрема в дев’ятини його відходу. Тогочасна преса вказувала дати свого виходу або тільки за старим стилем, або в дужках подавала і новий стиль також. Так, газета “Одесскій листок” зазначала тільки старий стиль. У № 95, 27.04.1910 року вона подала некролог, у якому писала: “Смерть его огромная и пока незаменимая утрата для Украины. В воскресенье, 2 мая, в девятый день смерти поэта одесские украинцы собираються служить по нем панахиду. Останки покойника везутся его женою в Киев для погребения”. Усі газети, що виходили в тодішній імперії, вмістили спочатку некролог, потім повідомлення про панахиди по Грінченкові, потім — про прибуття його домовини і врешті — про похорон на Байковому цвинтарі. Всі ці повідомлення вдова Грінченка зібрала у велику теку, що зараз перебуває в архіві ІР НБУВ. Звернімося до найбільш авторитетної тогочасної газети “Рада”. Вона подавала числа свого виходу старим стилем, а в дужках — новим. Тож у № 93 за 25.04 (08.05) 1910 аж три повідомлення про смерть Б. Грінченка. У числі 105 “Ради” за 9 травня (за новим стилем — 22 травня) на першій шпальті повідомлення про похорон: “Сем’я покійного, Українське громадянство, редакція газети “Рада”, Київське Наукове Товариство, Київський Український Клуб, Рада б. Товариства “Просвіти” сповіщають, що похорон Бориса Грінченка відбудеться сьогодні на Байковому цвинтарі. Жалібний похід рушить із Володимирського Собору о 1 годині дня”.
Цей номер “Ради” майже повністю присвячений Б. Грінченку. Із спогадами про письменника виступили Д. Пісочинець, В. Доманицький, Л. Жебуньов, Л. Чулий, С. Гурковський, учні М. Божко, Г. Квасницький, А. Вечерницький. Поезію “Над могилою Б. Грінченка” опублікувала Дніпрова Чайка. У замітці “Над домовиною Бориса Грінченка” матеріал про те, як українська громадськість зустріла напередодні 21 травня домовину Б. Грінченка на київському вокзалі.
Щоб читач відчув атмосферу втрати, якою переповнилися серця тогочасних українців, подаємо передрук уривка цієї замітки:
Над домовиною Бориса Грінченка
Після другої години на вокзал, де стояв вагон із домовиною, почало збиратися українське громадянство.
Близько вокзалу стояв вагон, прибраний ізсередини і зокола пальмами. Так його везено було з Італії. Через якийсь час прибули представники од багатьох городів і представники од київських українських інституцій та українського громадянства. Привезено було вінки, та всі їх довелося скласти на колісницю, бо нести в руках або везти на візниках поліція не дозволила. О третій годині гурток студентів виніс із вагона домовину з тілом небіжчика і сумна процесія направилась по Безаківській вулиці до Володимирського собору.
Людей все прибувало, і коли дійшли до середини Безаківської вулиці, то людей зібралося стільки, що трамваї мусіли припинитися. По дорозі було положено ще кілько вінків.
Найбільше вінків було з стрічками жовтими та блакитними, а вінок положений італійцями з великою фіялковою стрічкою.
На домовині лежав вінок од дружини покійного з написом: “Вчителевіпорадникові доброму, дружині любій”.
На колісниці були вінки з написами від редакції “Ради”, Слобідської України, полтавців, українців Курського міста, друзів з Радзивилова, єлисаветградських українців, видавництва “Вік”, А. та В. Дурдуковських і С. Єфремова, Ганни та В’ячеслава Прокоповичів, книгарні ред. “Кіевская старина”, Друкарні 1ї Друкарської Спілки, Київського Українського Клубу та багатьох інших.
Під похоронні дзвони та сумний спів великого хору процесія увійшла у Володимирський собор. Там посеред церкви на домовину було положено вінки і одправлено урочисту панахиду…
Розповідь, як відбувся похорон, промови на похороні, написи на вінках, відгуки зарубіжної преси зібрані й видані С. Єфремовим у книжці “Над могилою Бориса Грінченка: Автобіографія, похорон, спомини, статті [упор. С. Єфремов]”. — К.: Друкарня 1ї Київської Друкарської Справи. — 1910. У ній події похорону подані 9 травня за старим стилем, який дослідники забули перевести на 22 травня нового стилю. Так від дня похорону аж до наших днів (понад 100 років!) вважали, писали в підручниках, що з Б. Грінченком прощалися 9 травня. Отже, помилка була в тому, що день смерті Б. Грінченка подавався за новим стилем 6 травня, а день похорону — за старим стилем 9 травня. За новим стилем — це 22 травня. Пам’ятаймо цей день. Він знаковий у нашій культурі: цього дня 1861 року Україна прийняла в своє лоно домовину з Т. Шевченком. Його перезахоронили зі Смоленського Петербурзького кладовища на Тарасовій (Чернечій) горі.
