Козак Гриць. Останній шлях в Україну

Надія НАУМОВА

Цього року виповнюється 195 років від дня народження Григорія Честахівського, з ім’ям якого пов’язана історія перепоховання Тараса Шевченка у Каневі. На жаль, нам невідомі місяць і число, коли він народився. У ці травневі дні ми згадуємо останній шлях поета в Україну. Весь цей шлях його домовину супроводжував Честахівський і залишив літопис у листах і спогадах. Уродженець півдня України, того краю, який так хочуть назвати Новоросією, він показав себе справжнім патріотом, любив батьківщину, любив Тараса Шевченка. Сам Честахівський похований у Качанівці.

Ім’я Григорія Честахівського, друга Тараса Шевченка, що провів його в останню дорогу в Україну і поховав на Чернечій горі, відоме шевченкознавцям, тим, хто докладно знає біографію поета й історію його перепоховання, тим, хто хоч раз побував у Каневі в музеї Кобзаря. Народився Григорій 1820 року на Херсонщині, у селі Нова Прага Олександрійського повіту (нині Кіровоградська обл.), у родині військового поселенця. Із дитинства у хлопця, що дуже рано втратив матір, виявилася любов до малювання. Новоросійський генералгубернатор граф Воронцов звернув увагу на талановитого юнака і почав опікуватися ним. А коли барон ОстенСакен побачив його твори на виставці сільських художників, то командирував хлопця до одного з кантоністських ескадронів, щоб він пройшов там рисувальний курс. Згодом з’явились інші меценати та покровителі. Григорія відправили в Одесу, де він, копіюючи твори великих художників, почав розуміти, що таке справжнє мистецтво. В цей час він написав іконостас для Володимирської церкви Єлисаветграда. Відчуваючи, що йому бракує ґрунтовної художньої освіти і прагнучи над усе учитися, Честахівський залишив родину (він дуже рано одружився з Параскою Максимовою, мав дочку) і 1841 року поїхав до Петербурга навчатися живопису. Барон ОстенСакен особисто звернувся до керівництва Академії і до самого імператора Миколи І з проханням прийняти хлопця.

У столиці Григорій Честахівський служив кондуктором ІІ класу головного управління військових поселень, а 7 грудня був зарахований вільним слухачем Академії мистецтв. Але через хворобу він зміг реально розпочати навчання у рисувальних класах лиш через два роки, коли йому було 23, ставши учнем Карла Брюлова, а згодом Федора Бруні. Тоді, за його спогадами, він і познайомився з Тарасом Шевченком: “У той час український поет уже закінчував Академію, а я її ще тільки починав… Нас поєднували на чужині селянське походження і українська мова”. Честахівський гарно співав і грав на гітарі, за що Тарас і полюбив його. Він вечорами співав під гітару тужливих українських пісень, Шевченко, що теж був неабияким співаком та ще й знав безліч пісень, долучався. Честахівський згадував: “Він вважав, що я співав серцем, та що мій спів порівняно з тим, як він сам співав”. 1845 року Тарас Шевченко закінчив Академію і поїхав в Україну, а Честахівський навчався ще 9 років. За картину “Каяття Святого апостола Петра” він отримав 1854 року звання некласного художника історичного та портретного живопису. Таке ж звання мав і Шевченко, що у цей час був уже далеко на засланні, де продовжував малювати, незважаючи на сувору заборону.

Григорій Честахівський не став великим художником, не залишив помітного сліду в історії живопису, навіть відійшов від професії. Служив колезьким регістратором у департаменті військових поселень, на кошти якого навчався, а згодом, коли відомство було ліквідоване, перейшов до Капітулу російських імператорських і царських орденів, де й працював до свого виходу у відставку. Як художник, він часом виконував на замовлення копії портретів членів царської родини, генералів, а також копії ікон великих художників. Але його заслуга перед Україною полягає в іншому: він більше прислужився їй тим, що, схиляючись перед генієм Тараса, вважав за честь для себе бути поруч із ним в останні роки. Поет називав його просто подружньому “Гриць”. Йому ми завдячуємо тим, що знаємо певні подробиці останніх років життя поета, які не відображені в інших мемуарних джерелах. Він слухав розповіді Тараса про молоді роки, про перебування на засланні, з ним той ділився своїми думками і планами, це йому він сказав, що хоче бути похованим у Каневі. Григорій був свідком того, як працював Тарас Шевченко над офортами і привів йому сестру художника Соколова, щоб той намалював композицію до свого першого офорта “Дві дівчини”. Спогади Честахівського про поета щирі, відверті, колоритні. Цей мовний колорит спостерігаємо й у списку мистецьких творів, що залишились у майстерні по смерті поета. Автор списку не дуже дбав про гарний почерк, писав сумішшю мов, але справа не в скрупульозній точності, а в тій симпатії до всього, що робив і говорив Тарас, “любий Кобзар”, як називає його Честахівський. Коментарі до окремих малюнків переплетені спогадами і ліричними відступами, мають велике значення не лише з точки зору фактажу чи документальності, вони більше нам дають для розуміння феномену Шевченка, митця і людини. Таким є коментар до акварелі “Сільський вид в Україні”, записаний зі слів її автора: “Це було якраз на Великодніх святах, в Яготині, 1844 року. Сиджу я і рисую, але чую щось позаду шамотить все ближченько. Підходить і промовило: “Простіть мене, будьте ласка, прошу вас від щирого серця, випийте чарочку”. Я оглянувся, бачу з пляшечкою і налило чарочку, частує мене, та, видно таке щире та добряче… Дістає з кишені паски: “Ось, будь ласка, заїжте святим хлібом…” Ця сцена: художник, що малює хату, чоловік з пляшкою зображені на малюнку, а з запису дізнаємось, що Шевченко малював у Яготині в третій день по Великодню, і нині можемо точно встановити дату.

Окремі мистецькі речі Шевченка Григорій Честахівський залишив у себе, зберігав їх довгий час, а потім передав художнику Опанасу Сластьону та Василю Тарновському. Серед них такі реліквії, як плани та проекти хати, “Кобзар” видання 1860 року з автографом: “Козакові Грицеві Честахівському, Кобзар Тарас”, малярське приладдя, інструменти гравера. Найголовнішими реліквіями, які зберіг Честахівський, є оригінальна посмертна маска поета і червона китайка, якою була покрита домовина. Саме йому Петербурзька українська громада доручила виконати високу місію перевезення тіла Шевченка в Україну. Разом з Олександром, одним із братів Лазаревських, вони супроводжували труну з Петербурга до Києва. Впродовж цього шляху Честахівський робив зарисовки олівцем, на яких зафіксовані важливі моменти тих днів, що стали славними для України і її поета. Це своєрідний художній літопис подій: могила на Смоленському кладовищі з постаттю поета Миколи Курочкіна, зображення домовини по дорозі в Україну, в церкві Різдва, у Каневі. Саме Честахівський таки наполіг на тому, щоб Шевченка поховали у Каневі, адже дехто схилявся до думки, що краще було б поховати його у Києві. Переконав він і троюрідного брата Варфоломія Шевченка поховати поета не біля Успенського собору, а над Дніпром, на Чернечій горі. Але ще важливіше те, що Честахівський детально описав у листах до Федора Черненка всі події весни і літа 1861 року, пов’язані з перепохованням. Ось один із перших листів: “Федір Іванович і люба громадонько українська. Учора, в середу, 3го числа Мая, в четверть третього часу, Кобзар наш дужий став уже на свою рідну землю українську (ОрловськаГлухів на поштовій дорозі), а я став навколішки і тричі уклонився рідній неньці Україні і тричі поцілував її, святу землю од себе і од рідних її дітей, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далекій”. Сам Григорій вже 18 років не був в Україні.

Листи і спогади Честахівського — неоціненне джерело для розуміння того, як облаштовувалася могила, як вона ставала святинею для українців. Поховавши Шевченка, Григорій Честахівський залишився тут і зайнявся упорядкуванням місця поховання, зводячи високий курган з допомогою місцевих мешканців, що добре пам’ятали приїзд Шевченка до села Пекарів 1859 року: “Товариство українців в Петербурзі обрало мене для супроводу тіла Тараса Шевченка і для поховання його на місці, яке він сам обрав… Після поховання, віддавши останню шану покійному, всі, хто супроводжував з Києва і з інших міст, почали роз’їжджатися, і, коли 12 числа я один, відвідавши могилу й думаючи в останній раз перед від’їздом поклонитися батькові і другові, вийшовши на високу гору, побачив осиротілу могилу, то невимовний сум охопив моє серце: не хотілося розлучатися з місцем, де знайшло спокій тіло нашого любого й дорогого Кобзаря, а бажалося закопатися в цій славній землі. Думаю: “А хто ж насипле над ним високу могилу за його заповітом! Чи не мені спробувати це?”

Він залишається у Каневі на чотири місяці, звідки пише листи “любій громадоньці українській”, оповідає про людей, які прийшли йому на допомогу: “…всякий люд Божий од старого до малого… потяглося за мною… на славну Чернечу гору, де Тарасове нове селище… до Батькової могили”.

17 травня канівські дівчата привезли на возі чотириметровий дубовий хрест і цього ж дня Честахівський встановив його. Прийшли селяни із сіл Хмільна та Пекарі, і Григорій із великою радістю сповіщає: “Коли та коли збираю людців та насипаємо нашому дорогому Кобзареві високу могилу, уже висипали з сажень заввишки та вздовж саженів три; могила має вид пірамідки, а в головах голубий окрашений хрест заввишки два сажені”. В листі від 20 червня 1861 року він замалював могилу, і саме тут уперше вжив слова “Тарасова гора”. На свято пророка Іллі він пише: “В суботу на Іллю святили Тарасову могилу і правили панахиду. Обідало мира до 400 з половиною, і було для всіх вдоволь. Самі люди понаготовлювали і попривозили…” Селяни навколишніх сіл одразу ж полюбили Григорія, допомогли йому відшукати ту ділянку землі, на якій поет хотів збудувати хату.

Про життя Честахівського у Каневі ми дізнаємось ще й із донесень місцевої адміністрації київському губернаторові, для якого його діяльність тут стала кісткою в горлі. Він став своїм для тих людей, яких ми нині називаємо український народ і про любов до якого писав саме там, у Каневі: “…если бы меня призвал Христос и сказал — положи одну руку на Евангелие, а другую на свое сердце и произнеси искренно, какое ты чувство питаешь к народу, я ответил бы Христу, что люблю Его”.

Дуже швидко цю любов помітила влада, яку непокоїло, що могила вже стала місцем паломництва. Канівський повітовий предводитель дворянства повідомляв: “Тело Шевченка погребено столь торжественно, восторг для него возбужден с таким искусством и такою ревностию, что народ толпами собирался на его могиле; идущие на богомолье в Киев люди приходят здесь, по дороге, как к священному месту: почитают Шевченка как бы народным пророком своим и каждое слово его заветом для народа”.

Клопотів у влади вистачало тоді і без могили поета. Але створені народом легенди, пов’язані з нею, фіксувалися навіть у поліцейських звітах. Григорій Честахівський теж їх записував, а його вже не хотіли бачити на могилі: “Как бы чего не вышло”: “Могила Шевченко служит как бы знаменем соединения людям, порождающим ненависть народа к здешнему дворянству…”, “При таком положении края жаль, что было разрешено перевезти тело Шевченка в Канев”.

Честахівський читав людям твори Шевченка, поширював скромні дешеві видання: “Гайдамаки”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”, а це вже вважалося крамолою. У матеріалах розслідування відзначається, що йому в Канів було надіслано 161 примірник книг, творів Шевченка.

На Григорія Честахівського була заведена справа “О вредных слухах насчет резни панов, ляхов и жидов, происходящих от действий чиновника Честаховского и распространяемого сочинения Шевченка”. Його звинувачували в тому, що він намагається селянам “внушить … идею малороссийской независимости и свободы”.

Київський генералгубернатор Іларіон Васильчиков викликав Григорія Честахівського на бесіду у Київ і під час своєї розмови з ним наказав негайно повернутися до Петербурга:

“Дальнейшее пребывание на могиле не может быть допущено”.

Ніякої змови, пояснив Григорій, не було, і губернатор це розумів, але влада боялась Шевченкового слова: “Не було спокою панам од Тараса живого, нема спочинку їм і од мертвого”.

5 серпня 1861 року Честахівський дає підписку про те, що виїде і не буде у майбутньому приїздити у Київську губернію. У Каневі Честахівський квартирував на Сельці, у місцевого рибалки Денисенка, що мав 18річну дочку Марусю. Маруся допомагала, варила їжу для робітників, слухала оповіді про Шевченка і закохалася у Гриця, супроводжувала його навіть у Київ на розмову з губернатором, де, як свідок, теж давала показання щодо заведеної справи. Вона, як уміла, наївно захищала його, говорила, що ніколи не чула, щоб він розказував селянам про гайдамаччину чи вітався словами “Здорові були, гайдамаки!!!” Врешті, 1 серпня справу закрили, і Честахівський виїхав до Петербурга з Марусею, що була вже з ним ніби заручена. Але все було не так просто, Григорій не міг одружитися, бо був вінчаним. Він увів дівчину, молоду і гарну, одягнену у вишиванку з намистом і стрічками, у коло громадівців. Такою її згадувала Надія Білозерська, яка зауважила, що Маруся була закохана без пам’яті у свого Грицька, що навчав її грамоти, водив на вечори до друзів, але більш нічого не міг їй дати. Врешті Костомаров, Куліш і Білозерська зібрали гроші, щоб відправити Марусю в Україну до батька. Українська громада засудила Честахівського, виключила його зі своїх лав, давши його вчинку сувору оцінку.

Із часом історія з Марусею забулася, Честахівського можна було зустріти на шевченківських панахидах у Петербурзі. Святу пам’ять про поета він беріг все своє життя. Щиро вірячи, що в Україні буде створено музей, він передавав реліквії В. В. Тарновському: “Як Бог погодить нашій славній любій Україні діждать того часу, що вона збудує у себе національне хранилищемузей, то потужтесь усе оце, що доглядав я після смерті Тараса Григоровича, як святую пам’ять, — і тепер передаю Вам, дорогий козаче, оддайте в те хранилище на вічну пам’ять Кобзаря Тараса”.

Він підтримував дружні стосунки з братами Лазаревськими, для Гирявської церкви намалював ікону Святих Тарасія і Михаїла. 1884 року Честахівський їздив за кордон, відвідав Францію, Італію, Іспанію. За рік до смерті з ним у Качанівці познайомився Микола Біляшівський. Помер Честахівський 1893 року і був спочатку похований у Петербурзі, на території ОлександроНевської лаври, але потім В. В. Тарновський перевіз його у Качанівку. Нині його могилукурган можна побачити у Качанівському парку.

Григорій Честахівський також писав вірші, присвячуючи їх Тарасу Шевченку, може, не такі вправні і талановиті з точки зору віршування, але повні щирої любові до людини, якій він їх присвятив, великого поета, другом якого він мав за честь себе вважати.

Шумитьгуде Дніпро широкий,

Хвилю підіймає, воду розливає,

А київська громадонька

Сльози виливає, крізь домовину

Тарасові слово промовляє.

Несуть труну Тарасову,

Червоною китайкою покриту

Та квітками весняними.

Поверх труни у головах

Лежить вінок лавровий,

А зверх його трохи менший

З колючками вінок терновий,

Під труною йдуть студенти…

Сльози проливають

Та Кобзаря із Києва

У Канів проводжають.

Прощай, милий наш Кобзарю,

Батьку ти наш дужий,

Уже більш не заспіваєш

“Ой не шуми, луже…”

Встань, Кобзарю, встань, Тарасе,

Батьку ти наш, друже,

За тобою вся Україна

Зажурилась дуже.

Прокинься ти наш орле сизий,

Батьку, друже, брате

Бо нікому та без тебе

Нам порадоньки дати.

Свідомий того, що йому доля послала Тараса Шевченка, він доклав душі і серця для того, щоб ушанувати і прославити місце поховання поета і, вірячи щиро у своє покликання, писав у листі до невідомого нам поки що адресата: “Настане година, коли чистий Розум буде людським законом. …Тоді могила нашого сердешного Тараса засвітить ясним щирим словом по широкій Україні з високої гори Чернечої, як те сонце своїм ясним світом”.