Із виступу Президента України на вечорі-реквіємі у зв’язку з Днем боротьби за права кримськотатарського народу та 71-ми роковинами депортації
Ми вшановуємо пам’ять кримських татар, депортованих із рідної землі комуністичним режимом у сорокових роках минулого століття. Ми згадуємо також представників інших кримських етносів, що проживали в Криму, яких спіткала така сама недоля: німців, греків, вірмен, болгар та інших.
Під час переїзду та в місцях поселення вигнанці зазнавали страшенної нужди, поневірянь, знущань і тортур. Чужа земля, як і дорога до неї, були засіяні горем: могилами померлих від голоду, хвороб, катувань і тяжкої праці. Киримли залишали свою рідну землю шляхом горя та страждань.
Кримські татари підлягали поголовній депортації, винятків не передбачалося. “Столипінські вагони” з Криму, кінцевим пунктом маршруту яких у травні 1944 року стали віддалені райони Середньої Азії і Сибіру, були вщент заповнені людьми.
Ось простий приклад. Сім’я Несіб Бурсеітової як одна з десятків тисяч родин пізнала на собі всю жорстоку несправедливість і нелюдськість депортації. Її батька-фронтовика, що у складі Червоної армії втратив руку, — виселили разом з усіма до далекого Узбекистану. Повернувся герой із війни увечері 15 травня 1944 року, і через декілька днів, коли прийшли виселяти, — спочатку не повірив, що це насправді. Вцілілою рукою намагався показувати документи, говорив, що служив чотири роки, але … гвинтівкою по руці вдарили і виштовхнули з дому.
За надуманими звинуваченнями, сфабрикованими кремлівськими керманичами, усі кримські татари перестали бути робітниками, селянами, фронтовиками, партизанами, а стали “ворогами народу”, “зрадниками соціалістичної батьківщини”.
У Радянському Союзі будь-яка інформація про реальне становище депортованих береглася за сімома замками. Сьогодні відкрито всі джерела інформації, і світ став свідком героїчної, тривалої та виснажливої боротьби кримськотатарського народу за свою свободу і право жити в рідному домі.
Голос Айше Сеітмуратової на радіо, що проривався у 80—90-ті роки минулого століття крізь КДБістські “глушилки”, був, мабуть, єдиним джерелом правди про становище кримськотатарського народу. Цей голос люто ненавиділи прислужники радянського режиму, та його з нетерпінням чекали кримські татари, для яких Айше стала легендою.
Ми зобов’язані згадати ще одну легендарну особистість, — великого українця, борця за права кримських татар генерала Петра Григоренка. Ім’я Петра Григоровича золотими літерами вписано в історію українського і кримськотатарського народів. Нині вже далекого 1967 року Григоренко сказав, звертаючись до кримських татар: “Витривалий і працелюбний народ подолав усе і вижив на зло своїм недругам. Закон на вашому боці. Та, незважаючи на це, права ваші зневажені. Щоб покінчити із цим ненормальним становищем, вам треба твердо засвоїти — того, що належить за правом, не просять, а вимагають!”
Будь-які спроби кримських татар повернутися до Криму навіть після реабілітації, проголошеної указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу 67-го року, — на довгі роки виявилися недосяжною мрією. Проте були сміливці, що намагалися обійти ці заборони й оселитися на півострові. 23 червня 1978 року на знак протесту проти такої дискримінаційної політики спалив себе Муса Мамут. Він став одним із символів боротьби свого народу. Із таких зворушливих реальних подій складається історія кримськотатарського народу. Народу самобутнього, працьовитого, щедрого і водночас незламного.
У кожного етносу є слова, згадування яких викликають моторошні і жахливі почуття. Для кримського татарина таким є слово “сюргюн” — “депортація”. Таким для українського народу є слово “голодомор”. І єднає ці страшні слова джерело походження: країна комуністичного режиму, у якого існувало і реалізовувалося параноїдальне прагнення поставити всі народи радянської імперії на коліна, тримати їх у страху і покорі. І ось чому я минулого тижня підписав закон про декомунізацію України!
Кримські татари довели всьому світові, що непереможним є народ, який бореться за правду і справедливість, за право жити на власній землі, розмовляти власною мовою і молитися своєму Богу.
Не можна здолати народ, який народив національного лідера світового масштабу — Мустафу Джемілєва, навколо якого згуртувалися тисячі активістів кримськотатарського національного руху. Їхній вклад у відродження кримськотатарського народу після злочинної депортації — неоціненний.
Сьогодні нам неймовірно важко уявити атмосферу тих днів 44-го, коли, здавалося б, почалося вселенське сонячне затемнення, і над країною запалала полярна ніч тотального терору і страху.
Але торік у лютому Україні і всьому світові нагадали, що з’явилася сила, яка бажає реанімувати радянську імперію зла, реабілітувати Сталіна, переписати історію.
Внаслідок російської окупації Криму кримські татари опинилися перед серйозною загрозою знищення свого національного осередку, нових репресій і позбавлення корінного народу фундаментальних політичних свобод і громадянських прав.
Сьогодні в Криму панує атмосфера страху. Дуже влучно сказала дружина Мустафи Джемілєва, шановна Сафінар-Ханум: “Життя завмерло. Всі чекають, що ситуація зміниться і буде легше дихати, щоби бути вільним від морального і фізичного терору. Люди зникають безвісти, їх заарештовують за екстремізм і тероризм…”
Україна ніколи не погодиться з окупацією Криму і ніколи не віддасть на поталу один із корінних народів нашої спільної Вітчизни. Будемо боротися за права кримськотатарського народу, його національні і політичні свободи. Крим — це не військова база, не “гордость русских моряков”, а невід’ємна частина України; це унікальний регіон, перлина світової цивілізації, колиска кримських татар; це — законна, визнана в світі його Батьківщина.
Схиляючи свої голови перед пам’яттю жертв депортації, ми повинні обдумати і переосмислити події минулого з урахуванням нашого новітнього досвіду. Нам треба чесно оцінити наші помилки. Так, українська держава немало зробила для повернення і облаштування кримськотатарського народу на рідній землі. Зроблено багато, але не все.
Та нам треба подумати про майбутнє, коли окупований півострів повернеться в лоно України. Слід виробити дорожню карту розвитку національної автономії кримськотатарського народу, яка насправді була потрібна ще на початку 90-х!
Можливо, це б зробило неможливим події минулого року.
Втрачені можливості більш щільної співпраці з кримськими татарами, нехтування їхнім баченням облаштування Криму — дорого коштували Україні.
Дивлячись у майбутнє, слід пам’ятати заповіт будителя кримськотатарського народу, великого освітянина і політико-громадського діяча Ісмаїла Гаспринського: “Мужам, які не зуміли захистити себе і своє царство, дістається доля жінок — сльози”.
Ми не стоятимемо на колінах перед окупантами, не будемо випрошувати те, що належить нам по праву, визнаному міжнародним співтовариством.
Я пишаюся мужністю синів і доньок кримськотатарського народу, які у всі часи, часом у нелюдських умовах, зберігали національну ідентичність та вірність батьківським традиціям. Я висловлюю глибоку повагу тим кримським татарам, які й сьогодні не скорилися агресору та борються за наш спільний дім, за наше спільне європейське майбутнє.
Переконаний — разом ми обов’язково переможемо. Всі вигнанці повернуться на рідну землю, образно кажучи, через аеропорт двічі Героя Радянського Союзу Ахмет-Хана Султана.
Наші прапори майорять і майорітимуть разом: синьо-жовтий український і блакитний, з золотою тамгою, — кримськотатарський.
За нами правда і сила.
Ми переможемо.
Слава Киириму!
Слава Україні!
18.05.2015 р.
