Радянська армія незалежної України

Валерій ШВЕЦЬ,

м. Одеса

1991 року знову постала незалежна українська держава. У спадок від Радянського Союзу Україна отримала колосальну армію, що присягнула на вірність українському народу, і третій у світі ракетно-ядерний потенціал. Такій державі в принципі не міг загрожувати жодний зовнішній ворог. Але в газеті “Нью-Йорк таймс” з’являється стаття про світову небезпеку, що виникає внаслідок володіння Україною ядерною зброєю. Нове-старе компартійне керівництво, незалежної України сприйняло цю статтю як статтю у газеті “Правда” радянських часів із неминучими оргвисновками. Відомий поет і, насправді, дуже гарна людина вніс у Верховній Раді пропозицію про добровільну відмову України від ядерного статусу і Верховна Рада, майже одностайно, за це проголосувала. Наївний пацифізм української еліти так і не скінчився. Відтоді українську державу захищав уже не потужний ракетно-ядерний потенціал, а папірець, що від імені Росії і кількох західних держав в обмін на відмову від ядерної зброї гарантував територіальну цілісність України. З того моменту війна з Росією стала неминучою і ми її отримали.

По всій Україні були підірвані сотні пускових ракетних шахт. Дві такі я бачив на власні очі неподалік села Липняжки — вулкани після виверження. Для чого це? Їх цілком можна було законсервувати чи використовувати для пуску ракет без ядерних зарядів. Наш перший президент не раз переконував нас, що в України не було можливостей обслуговувати ядерні боєголовки. Можна було віддати більшість із них, а собі залишити лише невелику частину. Обслуговування — це питання грошей і не більше. До речі, від довгого зберігання плутонієві ядерні заряди стають небезпечнішими для ворога. Вони певною мірою втрачають свої властивості вибухових пристроїв, але набувають небезпечних властивостей радіоактивних забруднювачів. Якщо на місцевості, де вибухнула новостворена плутонієва бомба, за кілька років вже можна жити, то на території, забрудненій вибухом брудної плутонієвої бомби, доведеться почекати досить довго, оскільки період піврозпаду плутонію 239 становить 24000 років. Це страшна зброя стримування і її не треба багато. Можна було б віддати плутонієві ядерні боєголовки, але залишити боєголовки на основі урану 235, значно безпечніші з точки зору умов і термінів зберігання. Нарешті, можна було віддати всі боєголовки, але залишити за собою юридично ядерний статус. Це дало б нам можливість, за потреби, у стислі терміни відновити свій ядерний потенціал на власній технологічній основі. Передумови у нас для цього ідеальні. Всі радянські реактори на атомних електростанціях мають подвійне призначення — джерело дешевої електричної енергії і виробники плутонію для плутонієвих бомб. Щороку в нас накопичується величезна кількість цього металу, який ми просто продаємо за кордон.

Чи наше керівництво не розуміло, що воно робить, відмовляючись від ядерного статусу України? Думаю, розуміло. Переважна більшість наших провідників прориваються до влади не для того, щоб принести себе у жертву на вівтар свободи і процвітання власного народу. Горизонт їхніх інтересів вимірюється не тисячоліттями на кшталт тисячолітнього третього гетьманату, і навіть не століттями, а лише кількома роками, коли вони реально можуть утриматись на керівних посадах. За ці кілька років потрібно встигнути багато зробити, але зробити для себе. До речі, цією обставиною пояснюється і вакханалія зовнішніх запозичень. Кожний владоможець абсолютно впевнений, що від чергового кредиту він точно отримає певну вигоду для себе, а віддавати кредит доведеться вже не йому.

Якою ж є армія незалежної України? Дивина в ній починається вже на стадії призову. До української армії після закінчення університету пішов мій син, чомусь єдиний з усіх його однокурсників, яких було близько ста. Крім спогадів сина про українську армію у мене були і власні враження. 1994 року я тільки-но очолив Одеську обласну організацію Народного руху України і мене запросили виступити перед офіцерами штабу Одеського військового округу. У призначений день і годину я прийшов до штабу. Начальника оперативного відділу, від якого я отримав запрошення, того дня не було. Зустріли мене його секретарка і офіцер особливого відділу. Секретарка запропонувала каву, а офіцер увів у курс справи. Зокрема він сказав, що серед присутніх буде лише один українець, решта — росіяни. Це мене не здивувало. Не набагато кращою була кадрова ситуація за національним складом і в моїй академії. Цього дня для офіцерів оперативного відділу проводився якийсь плановий виховний захід. Крім мене на нього запросили і першого секретаря Одеського обкому комуністичної партії України. Захід уже розпочався, і щоп’ять хвилин за стіною кімнати, де я перебував в очікуванні своєї черги, лунали гучні оплески. Комуніст виступав першим і, очевидно, його тепло зустріли присутні. І ось моя черга. Складність аудиторії відчув одразу. У залі було 35-40 офіцерів у званнях не нижче підполковника. Короткочасне зацікавлення спогляданням живого рухівця, а в їхньому розумінні бандерівця, швидко трансформувалося в стриману недоброзичливість. Слухали мене мовчки, без жодних аплодисментів. Питання ставили коректні за формою, але в’їдливі за змістом. Я відчував себе наче у ворожому таборі. Про український патріотизм присутніх навіть не йшлося. Це був уламок російської армії, який із ситуативних міркувань мусив підкорятися київській, а не московській владі. Якби моє життя залежало лише від їхньої волі, то воно б тривало недовго. Але над штабом округу майорів український національний прапор. Вони мусили мене слухати. Найбільше запитань я отримав від кремезного невисокого офіцера. Після кожного, як йому здавалось, вдалого запитання він повертався до зали, наче бажав відчути схвалення і підтримку присутніх. Моя зустріч з офіцерами добігла кінця. Я не пам’ятаю, чи аплодували мені хоча б наостанок, але пам’ятаю свої останні слова: “Я впевнений у європейському майбутньому України і в тому, що у неї буде сучасна і потужна армія, але в тій армії не буде місця таким офіцерам, як ви”. А щодо кремезного невисокого офіцера, то це і був той єдиний українець, про якого мене попереджав офіцер особливого відділу.

У наступні роки мене ще двічі запрошували на зустрічі з офіцерами Одеського військового округу. Але це було вже в будинку офіцерів. Там виступати також було складно, але я вже відчував певну підтримку аудиторії, особливо молодих офіцерів.

Минуло багато років. Якось у коридорі академії я ще здалеку побачив знайому фігуру. Чоловік з почуттям неприхованої радості на обличчі наблизився до мене і привітався. Це і був той кремезний невисокий офіцер, тепер уже у відставці, що влаштувався на якусь посаду в академії холоду. Я на той час був уже одним із проректорів академії.

Але повернімось у 1997 рік. Якось до мене зателефонував командир великого десантного корабля “Рівне” капітан першого рангу Олександр Олександрович Калініченко і запросив до себе на судно. Я зі здивуванням і зацікавленням згодився. Ще ніколи мені не траплялась нагода відвідати справжній бойовий корабель. І ось я там. Командир дозволив оглянути його від машинного відділення до командирської рубки. Корабель, як на мене, був у гарному стані. Правда, позитивне враження псували порожні шафи, де мала б бути електронна апаратура. З них стирчали лише порвані дроти — при розділі чорноморського флоту, передаючи корабель до складу української армії, росіяни повиривали апаратуру з призначених для неї місць і викинули за борт. Але командир знайшов спонсорів і відновлювальні роботи вже почались. Проблема була в іншому. Керівництво українським військовим флотом замість повного відновлення боєздатності корабля планувало продаж його у Туречину на металобрухт. У середині дев’яностих армією котилась хвиля нищення і розпродажу армійського майна. Ми знову будували державу без армії. Це вже вдруге за одне століття. Впертий народ українці. Що з того, що такого не буває. Що їм досвід багатотисячолітньої історії людства? Так хочеться мати синицю у своїй кишені вже сьогодні, ніж Лелеку в небі України завтра. Дійшла черга і до великого десантного корабля “Рівне”. Командир хотів зберегти корабель і просив моєї допомоги. Я вперше зустрів серед старших офіцерів щирого українського патріота і не міг відмовити. Багатьох таких офіцерів у відставці я знав по роботі в академії холоду. Більшість із них були українцями, але це не спонукало їх до патріотизму. А от українофоби серед них були. Такими, мабуть, були умови відбору офіцерів на вищі посади в радянській армії як і скрізь. Почали з найпростішого. Я звернувся до головного редактора газети “Юг” Юлія Марковича Мазура з проханням провести журналістське розслідування і написати цикл статей про проблеми українського військового чорноморського флоту. Я давно знав Юлія Марковича як розумну, сміливу, патріотичну людину. Він був одним із перших, а можливо, і першим відомим одеситом, що виступив у серпні 1991 року проти державного перевороту в Москві. Він сміливо, силою слова публіциста ламав створені Москвою стереотипи щодо Чеченської війни. І так у всьому. Згодом у газеті “Юг” з’явилися очікувані нами ґрунтовні статті. Мабуть, справа продажу військового корабля на металобрухт була дуже нечистою, бо широкий її розголос швидко досяг мети. Від керівництва флотом надійшла інформація, що корабель залишиться у складі українського військового флоту. Ми святкували перемогу, але радість виявилась передчасною. Оскільки корабель довгий час стояв на приколі, то туди направляли добувати службу всіх правопорушників з активно діючих кораблів флоту. Тримати під контролем дисципліну на кораблі з такою специфічною командою було важко. В цих умовах на кораблі була, на мою думку, влаштована провокація, вину за яку поклали на командира. Цього разу мені довелося вже йти на прийом до військового прокурора. Це мало допомогло. Командир таки змушений був піти у відставку. А корабель? А корабель урешті-решт таки продали невідомій загалу приватній фірмі. Колишній командир ще довго плавав на цивільних суднах різних компаній світу. З нього вийшов і гарний письменник. Ми тепер інколи зустрічаємось на різних патріотичних заходах в Одесі. Міцного здоров’я і довгих років життя цій симпатичній людині.

Із часів дев’яностих ситуація в українській армії не покращилася. Про це свідчить той факт, що громадяни Росії двічі підряд напередодні Революції гідності були міністрами оборони незалежної української держави. Вони довершили руйнування армії. Нічого дивного в тому, що за першої ж нагоди десятки тисяч військовослужбовців у Криму перейшли на бік ворога. Можливо, не один із них уже загинув на Сході України, воюючи на боці Росії.

На момент початку останньої війни в українській армії було десятки генералів. Це один із найвищих показників у світі щодо загальної кількості солдат і офіцерів і значно вищий, ніж був у радянській армії. Попри це російський наступ на Сході був зупинений нашими відважними добровольчими батальйонами, а не кадровою армією. А тепер навколо цих батальйонів спостерігається підозріла метушня. Інколи складається враження, що вони непокоять українську владу більше, ніж російська армія. А чи могло бути інакше? Збройні сили України не брали участі в жодних військових діях, останні ж військові навчання, якщо вірити фахівцям, були 1997 року і то лише на дивізійному рівні. У них залишилася на озброєнні лише стара радянська техніка, але за 24 роки незалежності стала ще на 24 роки старішою і практично непридатною для використання. В останні роки навіть проведення військового параду з участю такої техніки стало вкрай проблематичним. Армія — це дзеркальне відображення держави. Подивись на армію і скажеш, яка це держава. На початок війни українська армія, на мою думку, була незрівнянно гіршою, ніж радянська армія напередодні розвалу Радянського Союзу. Російська ж армія залишилась на рівні радянської і дотепер. І навіть після Революції гідності ніхто не був покараний за нищення армії, а значить, і держави. Зрештою всі інші злодіяння попередньої влади також залишились непокараними. Чому?

Нестачу зброї можна компенсувати лише перевагою офіцерського корпусу. 1941 року співвідношення основних видів озброєння у німців і росіян було приблизно 1 до 5 на користь росіян. Незважаючи на це, до кінця 1941 року практично вся кадрова радянська армія вже була у німецькому полоні. Далась взнаки перевага німецького офіцерського корпусу. Проти радянських маршалів із двома класами церковно-парафіяльної школи (Жуков) воювали спадкоємні офіцери німецької армії, вихідці з найкращих аристократичних родин Німеччини. А що у нас? У момент, коли над країною нависла смертельна небезпека, на посаді міністра оборони з’явилась людина, що закінчила Івано-Франківську спеціалізовану середню школу міліції. Що? Більшовики все ще при владі? Що? Вони все ще переконані, слідом за Леніним, що кухарка може керувати сучасною державою? Вони освіту своїх дітей довіряють кращим закордонним професорам. Вони власне здоров’я і життя довіряють лише кращим закордонним лікарям. А здоров’я і життя української нації готові довірити дільничному фельдшеру? Чому?

Які висновки з усього цього?

Україна не може існувати без сильної, сучасної, відданої інте­ресам українського народу армії. Надто гарна у нас земля і надто близька до неї ворожа до нас частина Азії. Вона на північному і східному кордонах України.

Старші офіцери армії — її мозок. В української держави має бути український мозок. Це реально зараз найслабша ланка нашої армії, хоча мала б бути найсильнішою. Так не може тривати далі. За кожну помилку нашого командування, навмисну чи ненавмисну, ми платимо найдорожчу ціну — життями наших найкращих людей.

Наша програма мінімум — витримати ворожу навалу і повернути втрачене.

Наша програма максимум — знищити ворожу імперію, повернувши російський народ у природні етнічні кордони, давши йому шанс на цивілізоване існування серед інших цивілізованих народів світу.

Але і це не був би кінець нашої військової історії. На сході постає могутня імперія — Китай. Московія може знову перетворитись на улус новітньої Золотої орди. Тоді вона стане ще небезпечнішою. Потреба в потужній армії тільки зросте. Чи можна протистояти імперії? Можна. Останню в’єтнамсько-китайську війну виграв В’єтнам.

Часу у нас не лишилось. Все, що можна згаяти, — ми згаяли. Тотальна мілітаризація країни без згортання демократичних свобод, бо саме наша свобода і є головним призом у цій війні. Приклад — сучасний Ізраїль. Створення територіальної добровольчої армії. Тоді власне армія може бути невеликою, мобільною, добре навченою та озброєною. Поступове озброєння населення. Для початку слід залишати зброю тим, хто вже пройшов через війну на Сході України. Приклад — Швейцарія. Кожний повнолітній громадянин України незалежно від статі — солдат, має власну зброю і є членом якоїсь військової структури.

Основою української державності завжди були її заможні громадяни, а люмпенізована частина населення — стратегічним резервом Росії на нашій території. Більшість громадян України мають стати заможними — це питання військової безпеки України. В цьому сенс української незалежності.

А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання їх відповідальності за власне життя, за життя власного народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, корені якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є і досі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment