Сефер-Наме. Полювання на татарина

Юрій ЛОГВИН

Із Сефером я познайомився в добрих людей, у яких жив того спекотного кримського літа. Сидів я в альтанці, оповитій виноградними лозами, і малював гроно чорного винограду. Сефер поруч лагодив електричну праску. Спека, а в круглій альтанці в затінку благодать. Із найближчих акацій безперервно дзюрчить срібна пісня цикади.

— Тітонька Джевер казала, що ти теж із татар…

— Татарин. Із Сімферополя. Батьків не було, і я жив серед росіян. А потім таке життя було, що всього навчився…

— Як то?

— Коли прийшли німці в Крим, мені було шістнадцять. Забрали на роботу до Німеччини. Та перші мої халепи там почались уже на медкомісії. Я ж обрізаний. Почали допитуватись, чи не кримчак, чи не ховаюсь? Потрапив у гестапо, ті покликали одного з татарського легіону. Він про все у мене випитував і докладно перекладав німцям. Вдалося і його, і німців переконати, що я таки татарин, а не кримчак.

Тоді й направили мене на біржу. А там узяв мене бауер коло корів і свиней ходити, робити все, що робить робітник на сільській фермі. Якось мене бауер побив, я утік і ховався… Тоді я зовсім без нічого лишився. Думав, пропаду.

Дочекався якось ночі і, потихеньку, через поле — назад, до бауера. Сховався на горищі. При мені були ще сигарети і сірники. Але я їх у ямці сховав. Бо якби знайшли сірники, то могли б і повісити, подумали б, що збираюся підпалити бауера! Заліз у сіно, заснув. Прокидаюся вранці — чую гомін.

Визираю у віконце — а у дворі повно німців. Із старими рушницями, на велосипедах. Виявляється, один із них мене бачив на полі, все галасує. Тут, теж на велосипедах, підкотило двоє поліцаїв. Наказали робітникам шукати в сіні. Ті зачепили мене вилами. Виліз!..

Спустили вниз. А той, що вчора бачив мене, підскочив та як ударить! Ще й кричить.

— Він хотів підпалити бауера!

Пояснюю, що сірників не маю. І ножа теж у мене немає… Зібрали мої речі, надягли наручники і погнали до станції. А станція розбита, всі вікна фанерою затулені.

Повіз мене поліцай поїздом у містечко. Там кинули в камеру. У ній один кут зрізано і закрито залізним листом. Я злякався, думав, що мене застрелять. Уважно все обстежив, але ніяких дірок від куль не помітив.

Старий наглядач приніс гнилих яблучок. Спитав, чи є гроші. Взяв гроші і приніс хліба. Я тим часом побачив на стіні напис поляка, того, що тікав. І зрозумів, що його повісили. Тут мені вже й хліб не пішов.

Викликали на допит. Розказав їм, що та як.

Переслали мене до державного господарства. Возив на станцію капусту і брукву волами. А в німців так: що впало — лежить, ніхто не візьме. А я якось скинув качанчик капусти. Озираюсь — старий якийсь підтюпцем підбіг і підхопив. Хтось підгледів і доніс управляючому. Мене перекинули возити гній.

Возив я гній з одним українцем — Бубликом. Побачили ми з ним, що італійцям варять локшину. А нам — суп гороховий. Пішли до кухні, щоб куховарки замінили. Ми з ними полаялися. Коли викликають мене з речами.

Привезли в гестапівську в’язницю. Там людей — повно! Всі до мене кинулись розпитувати: звідкіль, що та як?..

Коли були нальоти американської чи англійської авіації, то ховалися хто під нари, хто куди. А я біля розкритого вікна чіпляюсь за батарею. Бо скільки разів бачив: стіни стирчать і на них висять батареї… Поляк один сидів зі мною. Його мали чи стратити, чи відправити в концтабір. Він почав підбивати мене до втечі, але не було нагоди. Ще сидів старий німець. Він добре знав російську і польську мови. Гестапівці йому запропонували бути їхнім перекладачем і наша братія порадила йому погодитись, щоб допомагати нам, в’язням. Він мав доступ до наших справ і багатьом дуже допоміг.

Мене, після розгляду справи, направили в штрафний табір. Там — квіти, клумби, все під шнурок.

Була мені купеля холодна, потім — окріп. За столом по 11 осіб. Хто зіскакував зі свого місця — били киями. Хто зайвий — били — поки не знайдеш вільне місце! Також били киями по голові на вході до столовки. А розстрілювали через кватирку з будиночка, що стояв навпроти смітника. Так полювали на тих, хто шукав якоїсь поживи у ямі.

Мене теж одного разу побили за щось, а тут перевірка. Викликають тричі, а я не розумію, що то мене. Зрештою отямився — підбіг не прямо, а збоку. Так мене черговий як підгилив ногою під зад, то летів метрів зо п’ять. Посміялись — почали киями лупцювати!.. Кричу щосили! Відпустили….

Якось погнали нас на станцію штовхати вагони з гірки. Вагон зрушили, а його понесло. Я біжу і тримаюсь за вагон, щоб не впасти. Це побачив конвоїр.

— Ти висиш на вагоні, а не штовхаєш?!

І рукояткою парабелума по голові… Отямився, як товариші підняли і вели з роботи попід руки…

Виводили нас на поле. На тому полі була колись картопля. Відморожували її в руках, ліпили одна до одної. Потім підсмажували, деякі їли й сирими. Одного разу мені пощастило — знайшов на дорозі напівзогнилого свинячого п’ятака. Смажив над вугіллям у пічурці. А інші підставляли свої картопляники, щоб на них крапав “смалець”…

Одного разу зібрали нас, і ми почули коротку промову. Щоб був порядок! Бо інакше повісять. Ми здогадувались, що нас кудись переведуть. І домовились тікати, коли гнатимуть лісом чи полем. Але нас нікуди не переганяли, а відпустили.

Приїхав я на старе місце, до свого бауера. Поганий, худий. Їм треба, щоб я працював, а не від’їдався в них. Ніхто не брав. Але я все ходив і питав. Урештірешт, потрапив до хазяйки. І в неї ще була донька. І ще один німецьробітник Руді. Ми з ними возили гній у поле. Одного разу летять по небу союзники. Ревуть мотори, все накрило. А Руді задер голову і сміється: “Літаки! Літаки!” Тут я зрозумів, що він дурник.

Стало чутно канонаду. Одного разу зайшли німецькі солдати. Зморені, зарослі, припорошені пилом, брудні. Їхній офіцер розмістив солдатів у сараї. Питає, що чути по радіо. Увімкнули — здали союзникам Ганновер. Справи погані. Похнюпились усі. Офіцер каже: “Всім наказ іти на Берлін”…

Солдати відійшли, коли на обрії з’явились танки. Німці: “О! Панцер, панцер!”

Аж раптом на шосе вилітає американський джип. Німців мов вітром здуло.

Приїхали американці на танках і джипах. Такі ж як ми люди. А із танків повисовувалися негри!

Американці наказали здати зброю. Перед мерією цілу гору навалили.

Ну, а ми, переміщені особи, зібрались в однім заводику. Та й окупували невеличке подвір’я. Це були найкращі наші дні! Нас було 80. Вибрали одного льотчика головою, а Трохима Ченчика, голову колгоспу з Білоцерківщини, його заступником. А він мене — своїм ад’ютантом.

Озброїлись, ушістьох реквізували у німця машину. Почали їздити по всіх таборах шукати своїх. Крім того, почали грабувати. Почали німці жалітись в американську комендатуру. Приїхали їхні “МР” — щось шукали, шукали. Нічого не знайшли. Тоді виписали нам продукти. Завалили комірчину під саму стелю. Ще сказали, щоб ми вибрали собі кухаря. А за стіною того заводика велике подвір’я. І на ньому американці влаштували склад амуніції. Лише один вартовий ходить. Чи на стілець сяде і сидить. Ми йому шнапсу чи вина, розмовляємо з ним. А тим часом наші хлопці речі через мур шпурляють…

Потім ми настільки всім набридли, що нас із подвір’я заводу перемістили чи то в школу, чи в старі казарми — в англійську зону. Приходили до нас агітатори. Одні агітували залишитись, другі повернутись. Приходив один татарин, видно, з легіону. Обіцяв добру платню, будинок…

Зрештою, наші приїхали за нами. Спочатку на машинах з гучними піснями.

Виїхали на гору в Ростоці. Просто перед нами здоровенна Насрединівська брама. Перед нею лави, повбивані в землю. Мітинг. Гучні промови, палкі заклики від тих, у погонах. Музика…

Хто прудкіший, той довго не мудрував, а притьмом чкурнув назад на захід… Потім молодих, хто призовного віку, відібрали і почали готувати до армії — марширували і всяке таке. А один зі старших сержантів каже: “Татарине, давай швидше звідсіля! Ніякої армії — в табір попадеш!” А я йому не повірив. Тут саме забрали нас збирати врожай, по репарації. А я все рвався на батьківщину, бо інших уже відправили, а він мене коло себе тримав та все казав, щоб я зачекав і не поспішав. Зрештою, я не витримав і втік від нього без прохідного листа.

Потрапив у Гродно. Там німці тримали наших полонених. Як вели нас через місто, то багатьох наших пограбували: збивали з ніг, зривали клунки і чемодани і тікали в темряву.

У Гродно за колючим дротом я не витримав і втік на станцію. Коли підходить міліціонер — документи. Я показав старий паспорт із німецькими штампами: мене загребли і передали в НКВД. Слідчий мені нічого про Крим не розповів, тільки сказав: “Можеш іти”. Я його прошу, щоб він дав мені якийсь папірець. Але він не дав. Я знову на вокзал. Вирішив їхати до Білої Церкви, до Ченчика Трохима Давидовича. По дорозі розговорився з одним військовим. Виявилось, що і він добирається до Білої. То ми вже з ним удвох мандрували. А як добралися до його хати, то він сказав, щоб я першим постукав і сказав, що я служив з їхнім сином. Я й постукав…

— Дозвольте заночувати?

— Заходьте…

Заходимо. Я перший, той за мною…

Обіймаються, цілуються!..

Шукаю хату, яку назвав мені колись Ченчик. Дивлюсь — Тимофій уже у вікно виглядає. Вискакує.

— Сергій!

Прийняли мене, як рідного. Пригощали, вдягли. Відіспався у них, від’ївся. Але тягне мене в Крим.

А мати каже:

— Сергію! У мене такий син, як оце ти, загинув у Німеччині. Лишайся, будеш мені сином. Ну чого тобі в той Крим їхати? Там же в тебе ніякої рідні… А мені будеш сином…

Справді, як до рідного до мене, але потягло в Крим, подивитися на своїх.

На різних поїздах, на товарняках добрався до Дніпропетровська. Різні люди зустрічаються. Вітають, пригощають. Питають — ти звідкіля? З Криму, татарин. “Ти що?! Куди ти пхаєшся? Там усіх ваших ще в 1944му вислали!” Тут я щось почав кумекати.

Подався на Кавказ. Ось і Махачкала. Станція невелика, та такі розкішні сади! Так би й милувався, та голод мучить. Ходив — чи хто не візьме на роботу? На міліцію напоровся. За 24 години ушивайся геть!

Завербувався я на нафтопромисли. Взяв лист вербовки. Знов міліція. Посадовили в камеру до вечора. Відконвоювали до поїзда на Баку. Через Каспій до Красноводська, на “Багірове”. Спека там шалена, скрізь тільки пісок, води немає. Повернувся до Баку. Там міліція: “Їдь звідсіля до Грузії. Може, там тобі дозволять”. Один навіть прізвище назвав, до кого звернутися.

Дістався Грузії. Почав питати. А там із цим прізвищем півселища.

Знов потрапив до райвідділу. Помурижили і відпустили. Зустрів одного мельникаросіянина. Полюдському розбалакалися. Мельник і радить мені їхати до Криму, звідтіля вже точно повезуть на поселення, а не ганятимуть, як солоного зайця.

Привів мене до гуртожитка, щоб я там переночував. Хтось навів на мене міліцію. Довгенько допитували. Відправили до Тбілісі. Помаринували в міліції, але випустили. Почав шукати роботу. Один росіянин запросив до себе. Посадовив за стіл обідати; каже: “Зроби мені канаву, аж у двір”… До вечора видовбав йому канаву. Увечері поставив пляшку вина, знов нагодував. І з собою дав два чуреки, вареників, сушки.

На Поті поїхав. І раптом прихопив мене опер у штатському:

— Куди? Де документи? Де квиток?!! Де був?!

— У Німеччині.

— Посадили в камеру. Вночі, тільки заснув — на допит! Слідчий сидить і смакує чаєм із лимоном. Помурижив, помурижив. Відправив у камеру. Через годину знов піднімають. Знову допит. Пхає протокол: “Підпиши!” Підписую. Іду в камеру.

Вранці повели мене в міськвиконком. У кухвайці, у шапцівушанці.

— Що з ним робити?

Говорили, говорили, погрузинськи все. Але одне слово все мусолили, я його зрозумів: “шпійон”. Зрештою вирішили — відправити до Тбілісі.

Віддали в МВД справу. Сам у штрафному сиджу. Дали півкіло хліба. Не встиг з’їсти, ведуть на допит.

Після цього допиту відвели до підвалу. Камера пофарбована у жовтий колір. Потім знов викликають на допит, до слідчого. Заявляє мені:

— Зараз підемо у міськвиконком. Там тобі видадуть документи.

Їхали на трамваї до міськвиконкому. Документів мені не видали. Кажуть — відправляйся в Кутаїсі. Там табір репатріантів, перевірочнофільтраційний.

Передали мене молодому оперу. Зав’язали руки. Повезли в кузові полуторки з людьми.

Передали справи. І мене до них. Штрафна рота.

А там колишні полонені і жодного цивільного.

Почалися будні. У таборі все поляки, росіяни. Кар’єр, тачки, купа каміння. Минають дні.

За якийсь час пригнали цілий полк японців, ці працювали бігцем.

Мене направили в похоронну команду. Часом покійник не готовий. Чекаємо. Головний лікар і енкаведист. Що писали? НКВДист каже лікарю: “Коматозна малярія. Йому не підходить клімат”. Після відбою о 22, із санчастини брали мерців і несли в труні. Так, без верхнього одягу, в одній білизні. Переносили їх через річечку. Змокнемо добре. Через труну вода на нас стікає. Думав рвонути з цвинтаря. Шакали, гори, нічого не видно. Не встигнеш далеко відбігти — схоплять. Зразу кинуться, тільки не повернешся вчасно з цвинтаря.

Але далі ставало дедалі гірше.

І от одного разу після цвинтаря повернувся я до бараку. Розбудив поляка: “Пішли!” Біля вишки погасло світло.

Два сірники — хто витягне коротший — тому різати колючий дріт. Поляк витягнув і раптом каже: “Не піду — помітять”…

— Тоді я сам. Давай кусачики!

Другий стовп від вишки не горить. Підкотився боком до дроту.

Дзиньраз! Дзиньдва! Через ріллю. Потім через річку перетягнув на плечах поляка. Ось і цистерни. Охорона біля пального. Добрели до станції. Схоронились у кущах. Чекали, чекали поїзда та й заснули.

Вранці прокинулись. Озирнулись — а за спиною наш табір. Далі сидимо в кущах. Поруч грузинське село.

Пішов на ризик. Нікого в селі з чоловіків немає, одні жінки. Винесла одна жінка чурек, цибулі. У мене ще було 500 рублів. Гроші даю — не бере…

Пішов до поляка. Нагодував його, сам підкріпився. Вирішили чекати до вечора. Тільки прилаштувались на буферах — ідуть з ліхтарями. Просто прилипли до стінки. Пронесло. Рушив ешелон. Вирішили — скочимо і до вагону, як тільки зупиниться. Ось потяг зупинився біля ліхтаря, а потім — гууу! і попер! На другій станції продерлись ми у вагон. Грають гімн — північ!

Доїхали майже до Тбілісі. На полустанку скочили і на другий поїзд перебрались. Коли бачу: ціле кодло по вагонах іде. Я на доброму ходу зіскочив. Дуже вдало. А поляка біля мосту, коли ешелон притишився, охоронець із вохра прихопив…

Я ж блукав навколишніми селами, копав городи людям.

— Звідкіля? — Питають.

— З Криму.

— Дивись, щоб тебе міліція не забрала…

Вирішив далі рухатись.

Поїзд. Шукаю вільне місце. Гульк — аж поляк мій сидить.

— Ти звідкіля?

— Із Тбілісі!

Раптом провідник.

— Ваші квитки?

Я від провідника, по вагонах і підніжках. Мене схопили. Та в міліцію.

— В Бога віриш?

— Ні.

— Навчимо! Ставай на коліна.

Став. Як дали по потилиці коліном, так лобом і вдарився об підлогу…

Почали пістолетом у роті колупати.

Потім за волосся і об стіну…

Відправили у Кіровобад.

А там начальник міліції азербайджанець. Ібрагімов. Однофамілець. Дав печива, яблук.

Далі відправили до МГБ. Там теж слідчий Ібрагімов. Усе розповів, крім штрафного табора. Відправили в камеру. Наступного дня — до Кіровобадської в’язниці.

Посадовили в поїзд. В одній білизні загнали на третю полицю.

Так мене в кальсонах і нижній сорочці спровадили назад до штрафного табору.

Знов допит.

Начальник гарчить:

— Ти винен, бо тікав з табору… Іди знов у штрафний!..

— Не хочу я з військовими сидіти! Хочу додому, до своїх. Ніж таке життя, краще б пристрелили…

— Дурень! Такий молодий, а йому життя не дороге!

Знов погнали на роботу.

Ходив на роботу в кальсонах.

Зрештою, допомогли мені пошити з маскхалату штани і піджак.

А ще щодня до мене підсилали стукачів.

— Рвонімо на волю!