Шановна редакціє
“Слова Просвіти”!
Я, Валентина Іллівна Коноваленко, та мій чоловік ось уже кілька років читаємо Вашу газету і раді тому, що завдяки Вашим дописувачам багато дізнались правди з історії, культури України. Надзвичайно зацікавила стаття “Зниклі безвісти” В. Мицика (ч. 18 за 2015 р.).
Він написав правду, що багато подій війни 1941—45 років замовчується, тому я пропоную читачам “СП” написати, що люди чули від рідних про своїх близьких, чи, може, були свідками (хоч і дітьми) того, як їхніх родичів у 1943—44 рр. “мобілізували” на фронт, особливо по селах. Дещо я розповім про маминих братів і їхню матір, яка так і не дочекалася їхнього повернення з війни.
Так уже сталося, що під час війни я була у бабуні (маминої мами) в селі Пугачівка Рокитнянського району Київської області. Мої мама й тато були на фронті. Одної ночі, в 1942—43 рр., я прокинулася (була ще малою) і бачу: мамин брат дядько Гриша весь у чорному одязі прощається зі своєю мамою, моєю бабунею. Бабуся напекла велику торбину коржиків і віддала йому в дорогу… Що відбувалося в ту ніч, я своїм дитячим розумом так і не зрозуміла. А на другий день десь надвечір усе село вже ридало, бо оті “мобілізовані” загинули беззбройними. Всі. Минули роки, й аж у 1998 р., коли мені дісталась у спадок старенька сільська хата і у нас з’явився сусід, якому було вже близько 80 років, та і я вже ввійшла в літа і мала дорослих дітей, у розмові з цим сусідом я згадала якось “проводи” на фронт свого дядька Гриші. Сусід мені розповів подробиці тієї “мобілізації”. А було це так. Коли радянські війська почали наступ, тоді й оголосили по всіх українських селах мобілізацію на війну. Забирали всіх чоловіків від 14 років і далі… Мій сусід на той час теж був такого віку, і він зі своїм батьком поїхав у Рокитне (там був військкомат).
Коли вони приїхали, в Рокитному вже було багато родичів мобілізованих. Усі плакали, але не знали, як їм допомогти. Офіцер вишикував усіх цих чоловіків. Вони стояли в домашньому одязі, з торбами на плечах, але без зброї. Ті чоловіки, мабуть, і стріляти не вміли. Родичі почали кричати: “Чому не дали хлопцям зброю? Чому не одягли їх у форму”, — та марно. Ніхто з командування на крики родичів не зважав, прозвучала команда: “Кроком руш…” і їх погнали під село Насташка. Звідти насувалися німецькі танки… Це були їхні останні кроки. Наступного дня вони були вже вбиті. У мого дядька зосталось двоє маленьких дівчат: одна народилась 1940 року, а друга — 1942-го і молода дружина, яка пішла туди ж, під Насташку, щоб забрати свого чоловіка, та марно. Їй навіть тіла не показали, щоб попрощалася…
Тих селян-чоловіків десь зарили, навіть могила невідома. Хоча відстань від Насташки до Рокитного та Пугачівки невелика, та й область Київська. Ось туди б наших волонтерів, мабуть, вони б дізналися про цих “безвісти зниклих”. А в моїй пам’яті залишилася постать у чорному з торбинкою коржиків — назавжди. У моєї бабуні було 10 дітей, із них три сини, всі вони воювали. Наймолодший — Степан. Він учився в Києві в річковому училищі, мав десь 15 років, під час війни баба одержала повістку про нього зі словами “безвісти зник”.
1949 року повернулася з фронту моя мама і забрала мене до Києва, віддала в школу, а сама працювала в госпіталі. Відтоді ми з мамою вже жили в Києві, я вчилась в українській школі № 73 м. Києва.
Бабуся до нас часто приїжджала, але війна для неї не скінчилася. Вона чекала свого молодшого сина Степана і шукала його на Дніпрі. Я добре пам’ятаю оті дерев’яні будиночки на березі Дніпра, на Поштовій площі, то була річкова адміністрація, моя бабуня ходила туди і все розпитувала про свого “зниклого” сина… І таких матерів в Україні було дуже багато…
Хотілося б, щоб усі невідомі стали відомими синами матерів. Мої бабуня й дідусь перенесли голодомор, розкуркулення, діда посадили в тюрму на 10 років як “ворога народу”, тільки за те, що продав свої вороні коні. За словами комуністів, була анонімна записка, що дід пов’язаний із бандою отамана Зеленого, але це була неправда, на допиті це засвідчили хлопці з загону ім. отамана Зеленого. Їх постріляли, а дід зостався живим, але дістав 10 років тюрми. Та це вже інша історія.
Бабуня моя померла рано, бо голодомор, розкуркулення, війна, загибель синів і зятів на війні даремно не минули. Вона померла від хвороби серця в 55 років, а я досі чекаю: може, десь з’явиться Федоренко Степан Патійович, молодший син моєї бабуні і молодший брат моєї мами.
Із повагою до всіх справжніх ветеранів Великої війни — і радянських, і УПА. Я рада, що
8 травня — День примирення та пам’яті.
Валентина Іллівна КОНОВАЛЕНКО,
дитина війни 1941—45 рр., ветеран праці. Народилась
у м. Маріуполі 1939 р.
