Леся ВОРОНЮК,
ініціатор акції День вишиванки
День вишиванки — вкрай важливий саме сьогодні, адже показує: українці єдині, а отже, незборимі. Вишиванки одягнули в кожному обласному центрі, багатьох містах, містечках і селах. Більше того, цього року День вишиванки — свято української єдності, адже у вишиванки вбралася і наша діаспора по всьому світу — в Польщі, Румунії, Німеччині, Іспанії, Італії, Швейцарії, Канаді, США, Росії… У вишиванках нині і ті, хто солідарний з Україною та висловлює підтримку у час російської агресії.
Добре пам’ятаю, як починалося свято. Дев’ять років тому я була студенткою факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. На великій перерві зустріла на курс молодшого Ігоря Житарюка, який був у вишиванці, і запропонувала, аби якогось дня наші групи разом одягнули вишиті сорочки. Пам’ятаю, як боязко того дня я заходила на факультет і очима шукала людей у вишиванках, їх було лиш кілька десятків студентів, один чи два викладачі. Хтось дивився скептично, хтось байдуже, але кілька десятків однодумців дали силу вірити, що наступного року нас буде більше. І справді, за рік акція стала загальноуніверситетською, а ще за рік — загальноміською. Далі свято розросталося, як великоднє тісто на добрих дріжджах: нас підтримували місто за містом, аж поки одного дня стародавній український символ та оберіг одягнула вся країна.
Хочу подякувати своїм друзям, незмінним членам нашого оргкомітету, з якими дев’ять років робимо свято. Це — Олександр Ткачук, Оксана Добржанська, Михайло Павлюк, Сергій Бостан. І хоча ми вже давно не студенти, живемо в різних містах, зайняті роботою, організація свята — тепер уже наш обов’язок. Хоча сьогодні ми розуміємо: свято набуло таких масштабів, що живе саме по собі, і навіть якби ми його не оголошували, воно все одно відбувалося б, адже в свідомості великої кількості українців вже добре укорінилася дата — третій четвер травня — День вишиванки. Чому саме цей день? Із кількох причин. Головна — аби свято відбувалося в будень, як і зародилося в будень. Адже ми його творимо не заради параду, вихідного чи великої кількості заходів, не свято заради свята, а акція, яка доводить, що вишиванка — органічна частина повсякденного життя українців, і її можна одягати на роботу, на пари чи до школи. Окрім того, на третій четвер травня вже не може припасти Великодній піст і звісно, сам Великдень. Річ у тім, що часто студенти влаштовують яскраві гучні святкування, а ми розуміємо, що не варто, аби одні — релігійні — цінності суперечили іншим — національним. Крім того, цього дня ніколи не випадають вихідні 1, 2, 8, 9 травня, і вже встановлюється тепла весняна погода.
Одним із важливих результатів діяльності нашого оргкомітету вважаю те, що цього року 30 квітня сесія Чернівецької міської ради ухвалила офіційне рішення про відзначення свята щороку кожного третього четверга травня. Також наша громадська ініціативна група звернулася до президента України Петра Порошенка, аби він підтримав свято і підписав відповідний указ. Із самого зародження свята ми собі таких завдань не ставили, адже акція живе і розростається і без затверджених документів. Але тут є інший, дуже важливий аспект, на якому хочу наголосити. Ухвалення рішення сесією Чернівецької міської ради, а також можливий указ президента засвідчують, що ми рухаємося у напрямку нації. Такі документи важливі, адже саме за ними можна говорити про потужні державотворчі процеси, а не поодинокі громадські ініціативи.
День вишиванки — свято функціонально та ментально багаторівневе. Найпростіше в ньому — красиві й усміхнені українці. Та насправді одягнути вишиванку — це не тільки мати гарний вигляд, це засвідчити свою належність до українського народу, його історії, сьогодення та майбутнього, свою позицію. Іноді нам закидають, що одягнути вишиванку — ще не бути патріотом, частково це так, але з іншого боку, якщо не одягати вишиванки, не розмовляти і не зберігати свою мову, не берегти творчість Шевченка і Коцюбинського, не пам’ятати про голодомори і про бій під Крутами, не писати писанки… Тоді чим ми будемо наповнені? Якими цінностями буде наповнена наша нація? Крім того, з багаторічного досвіду проведення акції з рукою на серці можу сказати, що вишиванки одягають таки патріоти, а ті, хто не патріоти, їх ніколи не одягають, бо вона для них — ніби кадило для того, чиє ім’я вимовляти не можна.
Зберігати наші символи і культуру загалом — це зберігати самих себе, і що дуже важливо — не тільки національне, а й психічне здоров’я. Адже кожна людина має стать, расу, релігію, національність. Національність — система цінностей, які автоматично дають відповіді на багато запитань, тобто людині не треба шукати чи вагатися, як вчинити в багатьох життєвих ситуаціях, тобто людина захищена своєю культурою. Людина вже має досвід і набутки попередників, як виховати дитину, як її хрестити, як одружуватись, як хоронити родичів, як будувати стосунки з іншими. Це і називається ментальністю народу. І все це закодовано в нашій культурі, зокрема вишиванці.
Старовинна вишиванка для знавця — книга, артефакт, за яким можна визначити, кому вона належала: дівчині, заміжній жінці чи вдові, наскільки заможним був власник, з якого регіону чи навіть району… Знаю, що до свята багато хто купує собі щороку нову вишиванку і має вже цілий гардероб, а хтось дістає зі скринь батьківські вишиті сорочки. Який інший культурний міст між поколіннями може бути більш потужним? Тож справді, вишиванка — генетичний код нації.
