Олександра КОНДРАТОВИЧ,
почесний краєзнавець України
Олекса Ошуркевич (Олексій Федорович Ошуркевич) — знаний на Волині фольклорист, етнограф, краєзнавець, музейник. Працюючи в обласному центрі народної творчості, обласному краєзнавчому музеї, чимало зробив для вдосконалення пошуководослідницької роботи, віднайдення раритетів матеріальної і духовної культури Волині та Полісся. Та все ж пріоритетним напрямом його досліджень була народна творчість. Завдяки його старанням і композитора Мирослава Стефанишина 1970 року у видавництві “Музична Україна” побачив світ збірник “Пісні з Волині”, в якому вміщено понад 300 народних пісень різних жанрів. Згодом невтомна наполеглива робота дослідника вилилась у більш ніж двадцять книг, серед них — “Найрідніший рідний край — Волинь: Путівник”, “Родина Косачів і волиняни”, “Чарівне кресало: Українські народні казки з Волині та Полісся”, “Лірницькі пісні з Полісся”, “Затрубили труби. З історії музичних інструментів”, “Берестецька Голгофа”, “Там, під Берестечком” та ін.
Паралельно з цим уродженець славного Берестечка Олекса Ошуркевич крізь усе життя проніс у серці образ нашого національного Пророка — Тараса Шевченка, щире зацікавлення його страдницьким життям і творчістю, непоступливістю в боротьбі за визволення від поневолення рідного народу.
Притягальна сила Кобзаревого слова, його життєвий подвиг і через 200 років залишаються такими ж неперебутніми та потужними, як і за його часу. Він кличе і кликатиме нас, допоки живе Україна і ми в ній. Це той незатьмарений взірець людської гідності та непоступливості в боротьбі за достойне життя українського та інших поневолених народів, який прагнеш сповідувати і наслідувати.
Не менш цікавою є і земля, яка зродила Генія. Саме глибокий інтерес до Тараса, його вогненного слова, його батьківщини спонукали волинянина родом зі “славного містечка Берестечка” Олексу Ошуркевича не лише глибоко вивчити творчість поета, простежити за віхами його страдницького життя, а й наочно доторкнутися до джерел, які зродили, викохали геніального митця, невтомного борця за звільнення рідного народу від соціального, національного та економічного поневолення. Упродовж 1961—1999 років більшість своїх відпусток він проводить на Звенигородщині, вітцівщині Тараса Шевченка. Зустрічається з її мешканцями, записує пісенний фольклор, легенди, перекази, спогади, пов’язані з життям і творчістю Кобзаря.
Зацікавлення поезією Т. Шевченка, землею, “яку сходив Тарас малими босими ногами” (Максим Рильський), розпочалися ще з раннього дитинства, коли він разом із батьками їздив підводою на Козацькі могили. Дорогою дідусь по матері Ісаак, батьки розповідали про битву козаків із ляхами, про героїзм захисників рідної землі, разом відвідували місця, де відбувалися найбільш жорстокі бої. Не забували при цьому навести й рядки з поезій “Ой чого ти почорніло, зеленеє поле…”, “За байраком байрак…”. А вже за шкільною партою в серці Олексія зародилася мрія побувати на батьківщині поета, і вона не полишала його ніколи. Першу свою поїздку він здійснив 1961 року, на соті роковини від часу смерті Кобзаря. Другу, ретельно опрацювавши його життєпис і творчу спадщину, здійснив 1964 року разом зі своїм шкільним товаришем і однодумцем Анатолієм Карп’юком.
Відзначення 150річного ювілею Тараса Шевченка збагатило мандрівку незабутніми враженнями. Розпочалася вона з відвідин столичного музею, в якому волиняки не тільки пильно оглянули експозицію закладу, а й поспілкувалися з правнуком Кобзаря по сестрі Катерині — Дмитром Красицьким, автором кількох книг про свого великого прадіда. Потім відвідали Чернечу гору, вклонилися могилі Шевченка, побували в музеї, на Михайловій горі, де свого часу жив український учений, фольклорист і письменник Михайло Максимович, друг поета. Не оминули й Чигирина, Черкас, Суботова, інших пам’ятних місць, пов’язаних із творчістю та перебуванням там Тараса, і, звичайно ж, його батьківщини — Моринців, Шевченкового (колишньої Керелівки), Вільшани, Пединівки, Звенигородки.
Проте ці поїздки — то тільки окремі епізоди в дослідженні Шевченкового краю за життя поета і в наш час, у прагненні пізнати джерела його невмирущості. Тому невтомний волинянин не оминає жодного випадку зустрітися з людьми, які зберегли у своїй пам’яті легенди, перекази, спогади про Шевченка, окремі події та факти з його життя та життя його родини від кріпаччини й до нинішнього часу. Нашому краянину вдалося зафіксувати 86 таких усних творів малої прози, які лягли в основу праці “Оповіді Шевченкового краю” (2004). Хронологічні рамки записів, за свідченням автора, — 1961—1999 роки. Здійснювалися вони в Шевченковому, Моринцях, Будищах, Вільшані, Пединівці, Зеленій Діброві. Однак дослідник цим не обмежується, він занотовує спогади й родичів поета, яких йому вдалося відшукати у Волинській та Рівненській областях. В анотації до книги зазначається, що “легенди, перекази, спогади, що їх записав фольклорист і літературознавець Олекса Ошуркевич, публікуються вперше (виділення — О. К.)”. “Коли хочемо відшукати, збагнути духовні глибини свого роду і народу, — зазначає він, — мусимо йти до джерел”. Такими джерелами була творчість Кобзаря, його батьківська земля, пісенний фольклор, легенди, перекази, спогади земляків поета.
Центральне місце в цих творах посідає образ Тараса Шевченка: дитинство, поневіряння між чужими людьми, перші творчі зацікавлення, ставлення до людей та навколишнього світу, захист скривджених і знедолених, віра в безсмертя Кобзаря, вшанування його пам’яті тощо. Дослідник не зауважив в оповідях земляків поета будьяких сумнівів щодо його походження та походження його близьких, що спростовує “новітні відкриття” в цьому сенсі, які так наполегливо намагаються “повідати” деякі сучасні інтерпретатори геніальності поета.
Надзвичайно цінним для читача є словник персоналій “З великої родини Шевченка”, в якому подаються короткі біографічні відомості, ступінь родинності, склад сім’ї 40 родичів поета — від батька Шевченка Григорія Івановича (1781—21.03.1825) та матері Шевченко (дівоче Бойко) Катерини Якимівни (1783—20.08.1823), сестер і братів та інших представників родинної ієрархії з префіксами пра і прапра. Знаходимо тут і відомості про імена та роки народження всіх дев’яти дітей (троє померли в дитинстві) сім’ї Шевченка.
Поїздки О. Ошуркевича 1985—1989 років у Шевченків край, як він сам констатує, здійснювалися з метою “виявлення і фіксації по можливості у цілісній жанровотематичній структурі пісенного пласту — з усіма його мовностильовими, музичними особливостями, фіксація зразків, різною мірою пов’язаних з біографією, фольклористичною практикою Т. Г. Шевченка, його […] зацікавленнями”. Дослідник записав на магнітофонну плівку від 50 народних виконавців (віком 15—83 роки) 440 зразків народнопісенних творів. При цьому перевага надавалась інформантам старшого та середнього віку, які є головними носіями традиційної пісенної культури. Було записано також пісні на слова Тараса Шевченка, переважно народні варіанти з деякими незначними видозмінами чи доповненнями в текстах, та улюблені народні пісні поета.
На основі зібраного матеріалу підготовлено й 2006 року видано співаник “Пісні Шевченкового краю”, в якому широко представлено родиннообрядові (115) та родиннопобутові (91) пісні, куди автор вніс і пісні про кохання, родинне життя, колискові та забавлянки. Цикл соціальнопобутових пісень представлено чумацькими, рекрутськими, солдатськими, наймитськими та заробітчанськими творами. Є тут балади (21), жартівливі пісні та приспівки. На жаль, не знаходимо в збірнику календарнотрудових пісень (косарських, гребовицьких, жниварських) і традиційного репертуару зимовокалендарного циклу (колядок, щедрівок). До зникнення в живому побутуванні перших, на думку автора, спричинились зміни в господарській діяльності селян, останніх — заборона в часи тоталітаризму відповідних народних обрядів (колядування та щедрування).
Знайшли своє місце у збірнику і пісні на слова Шевченка, до кожної з яких додається примітка, з якого твору взято уривок, далі йде констатація: “народний варіант”. Тексти улюблених поетових пісень супроводжуються відомостями про те, коли і де, за яких обставин її виконував Тарас, де публікувалась, з якого джерела здійснено передрук твору.
Художню палітру збірника збагачують дві вкладки з чорнобілими фотоілюстраціями, де зображено титульну сторінку і фронтиспис “Кобзаря” 1840 року, відбудовану хату поетового діда по матері Якима Бойка, родину племінника Петра Микитовича Шевченка (1907), подано знімки сільських пейзажів, кирилівських дівчат початку минулого століття, світлини інформантів, зроблені фольклористом.
Книги Олекси Ошуркевича “Оповіді Шевченкового краю”, “Пісні Шевченкового краю” стали неоціненним набутком у національній скарбниці українського народу, тим непорушним містком, що єднає Центр і Захід України, та прислужаться не одному дослідникові духовних скарбів нашого народу.
