«Збираю зерно до зернини»

Ярема ГОЯН,

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

Виписую зі щедрого літературномистецького ужинку поета Мирослава Попадюка саме цей рядок — “Збираю зерно до зернини”. Виписую для назви свого роздумуесе про побратимапросвітянина з нашого пісенного краю Черемоша і Прута, бо сприймаю його як сповідальне слово хлібороба на життєвому жнивному полі. Рядок, як рідна урожайна борозна, прокладена на духовному чорноземі українства щоденно і многолітньо чесним трудом ратая і щирою любов’ю сина отчої землі. Рядок, як поетичний образ людини, що присвятила себе подвижництву в святій царині слова — збирати зерно до зернини і зростити колос для хліба насущногодуховного. Він і колосом засвітився мені з поезії “Колоски”, присвяченої Іванові Михайлюку, уродженцю нашої Снятинщини із українського Покуття, поетові і прозаїку унікального художнього дару, авторові книжки з такою ж однойменною назвою — “Колоски”. Мирослав Попадюк з любов’ю пише про краянина, який народився на зорі тривожного XX віку і прожив у селі Тростянець, орав там землю на хліб, аби хоча б і в хугу, дощі, заметілі оті колоски позростали, і творив у поті чола землероба і в борні за кращу селянську долю талановите слово українського письменства. Тож поет посинівськи вклоняється пам’яті просвітника — “дяка велика вам, тату, що ниві прийшло воскресіння, за слово, за думу крилату, за щедре, добірне насіння”.

Світлом такої ж синівської думилюбові огорнув Мирослав Попадюк і свою нову книжку “Зоряна паморозь”, яку готували до друку разом з автором просвітяниснятинці, а завдяки фінансовій підтримці депутатів Снятинської районної ради видання побачило світ у Чернівцях (ТОВ “Друк Арт”). Маємо своєрідний творчий звіт за багаторічну літературнопубліцистичну працю письменника, публіциста, просвітянина, літературознавця, педагога, пісенника Мирослава Попадюка. Книга “Зоряна паморозь” — вибране із попередніх книг і нові поезії, як живий нерв сучасності із праведної битви Соборної України проти агресії Москви, художньодокументальна повість “Два плюс два” зі шкільного життя. А разом зі щойно випущеним у світ виданням “Зоряна паморозь” читач бере в руки книжки “Скарби” та “Імена” — есеї про відомі світу письменницькі та просвітянськоосвітні родини Покуття — освітлене поетичними чуттями авторське дослідження.

І в слові автора відкриваються нові сторінки із життя Василя Стефаника, і йде до нас зі своїми повістями Наталя Кобринська разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською. А я спомином лину в чарівний день літа 1949 року, коли тато вів за руку мене, дев’ятирічного хлопчика, і братчика Петруся через поля до міста Снятина на високій горі над Прутом, де відкривався Музей Марка Черемшини (музей — уперше почуте таке дивне слово). Та особливе диво сталося тоді, коли до тата щиро усміхнулася дуже красива жінка, привітала нас, підвела до картини на стіні і мовила, що намалював її художник Василь Касіян, рідний брат моєї мами Олени, а мене погладила по голові. Пам’ятаю все життя те щире слово і ласку руки жінки, яка була, як сказав тато, директоромгосподинею музею і дружиною письменника Марка Черемшини (Івана Семанюка), портрет якого показувала нам з любов’ю. Жінка називалася Наталя Василівна СеманюкКарп’юк… Спомин цей сонячним променем сяйнув мені з дитинства над сторінками щирої оповіді Мирослава Попадюка про славну родину Карп’юків.

Заглянемо в поетичний вулик Мирослава Попадюка, де збірки поезій “Великдень” (1993), “Різдво” (1997), “Карби” (2000), пісенник “Понад Прутом” (2000), “Перевесло” (2007), “Болем серця” (2014), цікаві видання для дітей “Веселий Букварик” (2001), “Промінець” (2005) так наповнені чутливим словом, як щільники у вулику, зібраним на життєвій ниві нектаром.

Шанобливо про письменство і громадськопросвітницьку діяльність автора книжки мовить у передньому слові “Поет, педагог, просвітянин” Михайло Андрусяк, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, який знає подвижникаратая на духовній ниві українства ще з 1980х років, коли працював у першій демократичній газеті “Агро”.

“У поезії Мирослава Попадюка ліричний герой всебічно виражає свої духовні джерела, патріотичні почуття, світоглядну позицію. Твори наснажені публіцистичною пристрастю, звучать на високій ноті громадянськості. Низка поезій тепліє щирим ліричним струменем, виражаючи інтимні порухи душі, самобутні картини природи краю.

Імпонують твори, що звернені до наймолодшого читача та художні нарисиесеї про патріотичні потуги покутських родин, що є вагомою часткою глибинного духовного пласту не тільки Покутського краю, а й усієї України.

Творчість Мирослава Попадюка просякнута тривогами за складнощі у розбудові української України, за агресивну збанкрутілу політику кремлівських вождів, які розв’язали війну проти нашої Незалежності. Актуальною є тема запропонованої повісті про труднощі становлення юної особистості та роль педагога”.

Сердечно щирий син Мирослав іде поетичним квітником із любов’ю до мами, яка болить, коли дитина заб’є будяк у ногу, і уділяє дітям своє здоров’я і власні літа, аби їх днина все була погідна, рятує в життєвій скруті і прощає за інколи довге мовчання. Поет, якого назову аристократом духу в глибинній національній красі Покуття, підносить любов матері в рідній сільській хаті над Прутом до її високої планетарної святості: “І світ черствів би, гейби камінь, без материнських рук і дум”. Поет чує, як у цю невелику оселю входять поля і гаї з “весняним цвітом і осіннім листом”, пісенний сплеск річкової хвилі і сяйлива веселка, і тоді являється диво: тісний куток розпросторюється і світить раєм, і тільки тут, “де все святе і чисте, я тиху ласку мами пізнаю”, і знає син, що мамина щедрість вічна, і бачить крізь очарований світ любові, як “вляглася доля на її долонях — і квіт, і пісня, і усе життя”.

Думаю, що просвітянство Мирослава Попадюка виростає саме з матусиної любові, перші промінці якої розщедрилися світлом і обійняли сина, бо все, що він робить день за днем, літа за літами, сповнене цим світляним колом творення людинолюбного добра на землі. Поет відкриває світ у Слові, бо і Слово — це світ, і Слово — це Бог, а в українській мові споконвіку стільки божественних слів, як зір у небі. І Мирослав Попадюк у вірші “Слово”, (як і в однойменній книжцізбірнику) кличе “не марнуйте добрих слів, мовте добре слово”, та й сам прагне в житті і творчості дотримуватися цієї заповіді. Бачимо в його поетиці слово, що плине з душі, слово пережите і вимолене, і тоді нам являються в світлі поетичних образів прадавні величні собори, як із віків піднесені дива високої цивілізованості нашої нації, духовні святині християнства, краса народних звичаїв і пісенної культури, загадкова таїна кохання і чудові краєвиди любого нам Прикарпаття. І в сяєві Воскресіння Ісуса Христа урочисте слово — Великдень! — розкрилюється від землі до небес і набирає в епоху схрещення двох — другого і третього — тисячоліть планетарної сили — Великий День Воскресіння Соборної України, і цей опоетизований образ державності освітлює книжки “Різдво” і “Великдень”.

А за горами “десь пожорнює вже грім!” як вісник весни в рідний дім і на материнську ниву, що під ласкою сонця оживає в надійному чеканні. І вернувся з далеких країв бузьок, і “статечно лан безмежний огляда… та мов градусником, дзьобом виміря тепло землі”, і крилом сповіщає, що вже прийшла весна, і вона не жде, тож пора сіяти. А в жнивну пору заяснів світанок, і задзвонив жайвір, і “викочує, мов булку, заспане ще сонце”, і “вилущився день із ранку, мов горіх з шкарлупи”, а косар вклоняється пшениці, і запахли хлібом стиглі зерна, і поет іде косарем по землі, щоб “нажати, мій краю, тобі свій сніп на пахучу хлібину”, і зібрати зерно до зернини для хліба святого.

Зоріє із пережитих літ заповітна стежина в полях, якою сходив хлопчиком, зеленіють луги на берегах Прута, де веселим підлітком збігавкупався, а далі щасливо ізза сонячних обріїв явилася молодість і обняла першим коханням. І Мирослав Попадюк приходить до читача з циклами віршів про любов, які могли б скласти, як і пісенник “Понад Прутом”, окрему книжку, виспівану найніжнішими душевними чуттями. І зачаровано дивиться поет з верховини літ, як ізза небокраю виглянула рідна стежина і “за село виводить на побачення”, і “зранку трепетно роса цілує дрібен пролісок”, і “міст каблукою звиса, обнявши берег болісно”, і “сонце в річку забрело, спинившись трохи знічено, — я там в любові за селом своїй весні освідчуюсь”. А ген понад Прутом, де “рве кохана м’ятуруту, голову квітчає”, і стигне вечір у місячному сяйві, поет мовить дівчині, “покладу тобі на плечі з неба чисту хмарку”, а в етюдіпісні признається милій коханнямдивом:

Зірку я не стану з неба рвати,

Щоб тобі, кохана, дарувати:

До схід сонця зірка та зів’яне,

Від дарунка і сліду не стане.

Щедрість хочу не отак

відкрити…

Чи як осінь, чи як мерзнуть

віти, –

Радий був би серця прихилити,

Щоб тебе в студену ніч зігріти.

Чистим джерельним струмочком плине в поезії Мирослава Попадюка слово любові до дітей (книжки “Веселий Букварик” і “Промінець”, читанка “Не забудь же, чия ти дитина”, “Покутська хрестоматія”, як підручникспіврозмовник про літературу рідного краю), і про дітей — цикли віршівпісень, створених для учнів у їхньому чарівному дитинстві і першому світанковому промінні романтичної юності. Квітучий поетичний розмай, а засівався він на уроках учителя Мирослава Петровича, який усе життя присвятив школі: від аудиторій Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника — до шкільних класів, де талантом педагога вселяв дітям любов до матусиної мови і високого письменства поезії, великої історії рідного народу, любов до України. Школа для Мирослава Попадюка, як вулик і бджолина сім’я, а класи, як соти нектарномедові, де з колиски виростає українська родина.

Радію, що давно знаю цю світлу людину і як духовного побратима люблю!

Роздумую над письменницьким іменням — Попадюк Мирослав Петрович — і тішусь, що, почувши і прочитавши його, просвітлююся душею. Вичитую в цьому іменні родовід письменника і розумію його світляну генетику. Попадюк — мабуть, був у родоводі український священик, була попівська династія, яка несла в народ християнську віру; Мирослав — люблю це ім’я зі шкільних років, коли прочитав повість Івана Франка “Захар Беркут”, у якій прекрасною героїнею є русинкаукраїнка, княжна Мирослава, ім’я, до того мені невідоме, бо в нашому Залуччі над Черемошем іменем Мирослав хлопчиків не називали, а це ж прекрасне ім’я, що означає мир і славу нації, а миро — мирує священик християн після сповіді в святу мить причастя; Петрович — тато мав ім’я Петро — ім’я святого Петра, апостола, якому Христос заповів збудувати християнську церкву.

Доля щасливо поєднала в постаті Мирослава Попадюка дві святині — “Освіта” й “Просвіта” (до речі, так називаються газета, яку він видає, і освітньопросвітницький збірник); освітянинпросвітянин, директор покутських шкіл у селах Зібранівка, Заболотів, Трійця, Вовчківці, які будував і відбудовував, багато років завідував районним відділом освіти в Снятині, створював Товариство української мови (1989), що переросло на Снятинщині в збратане творче коло Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, як плодоносна гілка цього урожайного дерева нації. А яким світлом повнилася моя душа, коли дорога стелилася мені із Національного видавництва літератури для дітей “Веселка” до Снятина, і ми, веселчани, збиралися з просвітянами у книгарні “Веселка”, яку стараннями керівника району Степана Максим’юка було відкрито у казковокрасивій міській ратуші, а веселковий книжковий світ дарувала тут людям моя однокласниця Христина Кучма. Звідси ми з Мирославом Попадюком їхали до сільських шкіл із книжкамиподарунками і зустрічалися з дітьми в шкільних осередках “Просвіти” (майже п’ятдесят), читали їхні твори і співали пісні. То врунилися перші парості районного Клубу творчих обдаровань “Молода Просвіта” і студії “Калинове гроно”, які очолює педагогпросвітянин Мирослав Попадюк. Він, як уважний і добрий батько до дитячих талантів, друкує вірші початківців у дитячому поетичному збірнику “Стрітення”, тож багато із його вихованців уже мають власні книжки з переднім щирим словом радості свого вчителя, закінчили вищі навчальні заклади і множать у школах України здобуті у Снятині духовні скарби.

Освітянськопросвітницька скарбниця Мирослава Попадюка повниться, як у джерельні струмочки із карпатських глибин зливаються у повноводні ріки Черемоша і Прута. Оспівані в піснях і поезії ріки, що двома руслами обнімають Прикарпаття, а єднають свої бистрі води на урочому місці, де споконвіку побратані землі Галичини і Буковини. Уроча і освячена небесами святиня нашого краю і всієї України, бо тут, біля села Завалля, що полем до поля рідниться з моїм Залуччям, на зорі XX віку — 5 травня 1900 року народилася в борні за Соборну Україну Галицька Січ. І поет стоїть сьогодні на березі цього родинно повінчаного й увічненого прекрасного дива природи і слави української історії, і звертається задушевною думою і поезієюпіснею “Завальська Січ” до святості Слова, і зором сягає в священне Січове Світання.

Чого прийшов сюди нині, як берегами Черемоша і Прута приходив і тоді, в сімдесятих роках ХХ століття, на це історичне місце молодий директор школи у селі Вовчківцях Мирослав Попадюк? Село якраз будувало нову школу і згадувало з високою шаною Василя Равлюка, будівничого і першого завідувача тієї народної школи (в 1901–1921 роках), а тепер разом зі своїм директором докладало рук, аби красиво звести новий освітянський дім.

Село збиралося довкола побудови нової школи в святій справі, мов одна родина. Збиралося, як і на зорі XX століття під благословенням Тараса Шевченка, що світилося селянам із високої символічної могили, висипаної в честь сторіччя Пророка, а на відкритті святині виступав Василь Стефаник, однокласник Василя Равлюка в Коломийській гімназії.

І стояв тоді, в сімдесятих роках ХХ століття, з роздумами молодий, 30річний директор школи Мирослав Петрович, мовби перебував ще у тих часах, коли розкрилювалася “Галицька Січ”, а в Снятині постала крайова “Просвіта”, яку започаткував у селі і повіті Василь Равлюк і тридцять літ (до 1939 року) очолював її. Мабуть, тоді й визрівав задум у педагогапросвітянина Мирослава Попадюка віддати шану першому директорові, встановити на фасаді новозбудованої школи пам’ятну меморіальну дошку і написати книгу про нього, але зміг здійснити свій задуммрію аж тепер, коли на Покутті під крилом Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, возродилося і розкрилилося її широко розгалужене об’єднання, яке уже чверть віку очолює Мирослав Попадюк.

І світлого дня (9 жовтня 2009 року) з нагоди 100ліття Снятинської філії “Просвіти” на честь її засновника, педагогапросвітянина Василя Равлюка була відкрита на стіні школи пам’ятна меморіальна дошка, а через кілька років побачила світ книжка Мирослава Попадюка “Три зорі Василя Равлюка”, як літературномистецьке дослідження просвітянства на Снятинщині.

Перечитую книгу “Зоряна паморозь”, як письменницький роздум на верховині літ, літопис просвітництва в Покутті, образ національнодуховних діянь у нашому сьогоденні. А образ цей сяйливий у переливах веселкових кольорів: спорудження та відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку в Снятині за народні кошти, відновлення і освячення стрілецьких могил січовиків, відзначення свят Галицької Січі, 850річчя Снятина і урочистих дат із історії народження сіл, фестивалі і Дні мови, конкурси й олімпіади, допомога армії у битвах з московською ордою за Україну… Велика й потужна праця, а ведуть її просвітянисічовики, збратані в дужому, подвижницькому колі “Просвіти”, яким Мирослав Попадюк віддає в новій книжці щире, шанобливе “Слово про слово” в публіцистичних есеяхроздумах. Імена, імена, імена… Знаю відданість українству багатьох із них, та назову хоча б кілька імен із цього зрідненого плече в плече кола будівничих України: Володимир Карий, голова міського просвітянського осередку, лауреат премії Марійки Підгірянки, директор видавництва “Прут Принт”, яке подарувало покутській громаді десятки літературнохудожніх і мистецьких книг, видань історії “Просвіти”; Роман Касіян, одержимий педагогпросвітянин, ініціатор многих значимих діянь на духовній ниві, де незабутньо святиться будівництво пам’ятника Тараса Шевченка в Снятині; Ольга Стрипчук, заступник голови об’єднання, педагог, яка в щоденній освітянській праці душею відчуває життєвий нерв шкільних осередків “Просвіти”; Василь Харитон лауреат премії імені Василя Стефаника в галузі літератури, головний редактор краєзнавчоголітературномистецького журналу “Снятин”; літературний редактор просвітянських книжок Іван Грекуляк; поеткомпозитор Петро Корж; Руслана Кірєєва, директор музею Марка Черемшини в самому центрі Снятина, який став своєрідним рідним домом просвітян, де вони, за доброю традицією, збираютьсяроздумують про день завтрашній, про Україну і рідне Покуття, як і з любов’ю назвали свій районний часопис “Покуття”…

Широке просвітянське коло на Снятинщині, яке душевним світлом зігріває і збирає зерно до зернини Мирослав Попадюк. Одержимий хлібороб на духовній ниві українства, вшанований за подвижництво літературнопросвітницькою премією імені Марійки Підгірянки та літературномистецькою премією імені Марка Черемшини, медаллю “Будівничий України” від Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, знаком “За заслуги перед Покуттям”, званням “Відмінника народної освіти”, а найвищою нагородою для кошовогосічовика братнього Товариства “Просвіта” є сердечна шана людей.

Згадую рядки із вірша Мирослава Попадюка, освітленого і в діяннях, і в поезії любов’ю як до весни, так і до літа, осені і зими — любов’ю до життя: “Тож хай говорять: йде вже осінь… І в осені своя краса”. І така ж красива поезією сонячною назва книжки “Зоряна паморозь”. І малюєш уявою предивну картину: обійнята інеєм на світанні уся земля, чиста небесна блакить усіяна зорями, а місяць між ними, як батько, і білий світ зачарований білим раєм, і ти в своєму світіраю щасливий святою любов’ю до людей.