Василь ШПІЦЕР,
“Просвіта”, Львів
Не встанемо, мамо! не встанемо! помремо, а не встанемо!
Микола Гоголь
Нарешті звершилося: Верховна Рада ухвалила закон про заборону комуністичної символіки, який зобов’язує місцеву владу перейменувати області, райони, міста, села, вулиці та інші об’єкти топоніміки, які мають радянські назви. Хоча українці мали б за чверть століття зробити це без вказівок зверху, бо після тих злочинів, які вчинила комуно-більшовицька влада проти українського народу, лише зазомбовані, залякані й примітивні люди могли терпіти їхню символіку в топонімічних назвах та понаставлюваних у всіх містах комуністичних бовванах. Прикро, але більшість нашого народу всі ці роки чинила так, як описав М. Гоголь: “Не встанемо…”.
Реакція совка на ухвалений закон не забарилася, відразу з’явилися протести, листи продажних псевдонауковців, неоднозначні коментарі деяких журналістів, розпач за ветеранів війни, бо їм заборонено одягати бойові нагороди (це неправда). Не оминула ця кампанія й мене: зі мною захотів зустрітися журналіст одного поважного інформаційно-аналітичного інтернет-видання Західної України і почав запитувати, скільки львівських вулиць ми перейменували 1990 року (я тоді працював міським головою Львова), звідки взяли на це кошти і у що це нам обійшлося.
Справді, рішення про впорядкування назв вулиць і площ міста Львова ухвалила міська рада першого демократичного скликання одним із перших. Адже за часів попередньої влади, а до того й польської та австрійської, львівські вулиці найменовували і перейменовували без урахування історичних та українських чинників. Багато вулиць було названо іменами людей, які не мали до Львова жодного стосунку. Ба більше, немало вулиць названо іменами людей, що відзначилися своїм антиукраїнством. Перейменування вулиць Львова 1990 року викликало певний ажіотаж. Делегації за делегаціями, десятки листів із вимогами припинити подальше перейменування вулиць. Головний аргумент — у країні криза, немає товарів, бракує грошей, а ви так нерозважливо витрачаєте кошти. На це я мав відповідь: “А де ви були, коли в голодні післяреволюційні 1920—30-ті роки комуністична влада кинулася відразу перейменовувати не тільки вулиці, а й міста? Це було дуже недешево, бо треба було міняти карти, глобуси, печатки, підручники не тільки в СРСР, а й у всьому світі. Чому ви мовчали, коли в голодні післявоєнні роки у Львові тут же перейменували всі вулиці? А ми не просто перейменовуємо, ми повертаємо вулицям історичні назви та називаємо їх іменами видатних людей, що були пов’язані з нашим містом або зробили вагомий внесок в українську історію”.
Подібне перейменування вулиць відбулося практично по всій Галичині і якось ніхто через витрачені на це кошти з голоду не помер, як це було на Великій Україні в, за даними радянської статистики, урожайних 1932—33 роках.
Передбачаючи можливу тему інтерв’ю, на розмову з журналістом я прихопив книжку “Список абонентов Львовской АТС (по состоянию на 1 декабря 1946 г.)”, з якої можна було почерпнути дуже цікаву інформацію. По-перше, на 1 грудня 1946 року у Львові вже було перейменовано 483 вулиці, серед них, наприклад, вулиці з історичними назвами: Замарстинівську перейменували на Калініна, Личаківську — на Леніна, Церковну — на Клари Цеткін, Шептицьких — на Кірова (ну, який стосунок калініни, леніни, цеткіни чи кірови мали до Львова?). З’явилося безліч російсько-більшовицьких назв, що не мали жодного стосунку до нашого міста: Енгельса, Сталіна, Жовтнева, Кутузова, Волкова, Глазунова, Пушкіна, Ватутіна, Невського, Фурманська, Красноармейська, Ушакова та ін.
По-друге, цікаво глянути, кого конкретно обслуговувала Львівська АТС після другої окупації Галичини москалями. Для прикладу подаю прізвища абонентів зі сторінки на букву “а”: Абашкін, Аберман, Абрамов, Абрамович, Абросимов, Абрамян, Авдеєва, Авраменко, Агізім, Адамович, Адашик, Адріащенко, Адамко, Азаренко, Азаров, Акользин, Аксельрод, Аксельруд, Аксенов, Аксютин, Алашевський, Александров, Александрович, Алексеєв, Аленічев. Як бачимо, жодного галицького прізвища (Авраменко, Адамко, Азаренко до них не належать) — тільки заїжджі окупанти, які заселили квартири винищених нацистами євреїв, переселених більшовиками поляків та репресованих і вивезених у Сибір українців. А на той час у Львові проживала більшість українців. То чому та більшість не мала телефонів, що, такою була московська справедливість? Належить також відзначити, що довідник уже тоді було випущено російською, а не українською мовою і що перейменування вулиць почалося відразу після того, як Червона армія зайняла Львів, від 27 липня 1944 року, коли ще йшла війна і панували голод, холод, розруха.
Внаслідок більшовицьких перейменувань в Україні сьогодні маємо близько тридцяти міст, у назвах яких використані імена або псевдоніми осіб, які обіймали керівні пости у комуністичній партії або мають просто комуно-комсомольські позначення.
Три міста, загальна чисельність населення яких досягає 100 тисяч осіб, названі іменем Артема: Артемівськ Донецької області був заснований 1571 року під іменем Бахмут, Артемівськ Луганської області, заснований 1910 року, мав наймення Катеринівка, артемолюбні донеччани мають ще й Артемове, відоме з 1894 року як хутір Неліпівський.
То хто ж такий цей Артем (справжнє ім’я Сергеєв Федір Андрійович)? Селянин із Курської губернії, що закінчив реальне училище (з Московського вищого технічного училища його відрахували), більшовик із 1902 року, який із 1907 до 1917 року був на еміграції у Франції, Китаї, Австралії. Після лютневої революції 1917 року заїхав в Україну і як секретар більшовицької партії протягував ідею Донецької автономії. 1918 року заснував і очолив Донецько-Криворізьку совєтську республіку (ДКР). Але ж тоді вже існувала — 7 листопада 1917 року була проголошена — Українська Народна Республіка, тобто він організував розкол Української держави. Крім того, він організатор боротьби проти військ Центральної Ради — законного органу влади УНР. Коли 21 березня 1918 року йому довелося втікати, очолив евакуаційну комісію при надзвичайному штабі ДКР, яка провела велику роботу, грабуючи матеріальні цінності і вивозячи їх до совєтської Росії.
Як бачимо, він за наказом Леніна чинив те, що сьогодні за наказом Путіна роблять сепаратисти лугандонії — воюють за розкол України і приєднання Донеччини до Росії.
Все повторюється і за цією логікою іменами очільників злочинних ДНР і ЛНР також слід було б називати українські міста.
Майже 300 тисяч осіб проживає в містах Дзержинськ (з 1806 року — Щербинівка) та Дніпродзержинськ (з 1750 року — Кам’янське). Назви пішли від Фелікса Едмундовича Дзержинського, який народився в польській родині власника хутора Дзержиново на території Білорусі. Мріяв стати ксьондзом (як і Сталін — священиком), гімназію закінчив з оцінками: закон Божий — “добре”, російська і грецька мови — “незадовільно”, решта предметів — “задовільно” (як бачимо, не геній). Більше не вчився. Протягом двадцяти років вісім разів був арештований, відбував заслання, засилався на каторжні роботи, тобто, оточення аж ніяк не робило з нього добру, гуманну, милосердну людину, радше навпаки. Юнаком, кажуть, випадково, застрелив свою сестру Ванду.
Після приходу до влади більшовиків очолив “Всероссийскую чрезвычайную комиссию по борьбе с контрреволюцией и саботажем” (ВЧК), з лютого 1922 року — голова “Главного Политического Управления” (ГПУ) при НКВД РСФСР. На цих посадах проводив небачено жорстоку політику проти противників більшовицького режиму. Був ініціатором масового терору, безпрецедентних репресій, інституту заручників. Вважав, що “право расстрела для ЧК чрезвычайно важно, даже если меч ее при этом попадает случайно на головы невиновных”.
З ініціативи Дзержинського була ухвалена Постанова Совнаркому від 5 вересня 1918 року, яка надавала право ВЧК застосовувати вищу міру покарання без суду і слідства. Цей документ йому дуже сподобався: “Наконец-то наделили нас законными правами на то, против чего возражали до сих пор некоторые товарищи по партии, на то, чтобы кончать немедленно, не испрашивая ничьего разрешения, с конрреволюционной сволочью”. І “залізний Фелікс” ринувся здійснювати “червоний терор”. За півтора року під керівництвом Дзержинського було розстріляно 8389 осіб, ув’язнено в концтаборах 9496, у тюрмах — 34 334 осіб, взято заручниками 13 111 осіб, заарештовано 86 893 осіб. Крім того він керував боротьбою з повстанським рухом в Україні (очевидно, що засоби тут використовувалися значно жорстокіші, аніж “червоний терор”), був одним із організаторів масового терору в Криму з листопада 1920 до березня 1921 року.
То ж до яких пір Україна ганьбитиме себе, називаючи наші міста іменем цього московського кривавого, офіційно визнаного радянською історіографією, терориста? Або ж у своїй запопадливості можна піти далі та назвати ще якісь населені пункти іменами теперішніх московських терористів — на кшталт Захарченківськ чи Болотово.
Майже мільйон мешканців проживає у Дніпропетровську, минуле якого тісно пов’язане з історією цього краю та України. Поселення там існували з прадавніх часів і за козаччини місто мало назву Старий, а потім Новий Кодак. Московія намагалася стерти козаччину з пам’яті українців і після знищення Січі перейменувала Кодак на Катеринослав, а вже комуняки надали йому теперішню назву.
Місто назване на честь річки Дніпро і на увіковічення пам’яті комуніста Петровського Григорія Івановича. Його іменем назване й місто в Луганській області — Петровське. Нумо, з’ясуємо, ким був і що доброго для України зробив цей більшовик, який не посоромився ще за життя назвати своїм іменем велике місто. Походив Петровський з бідноти. Про освіту навіть незручно говорити, бо провчився лише два з половиною роки у школі при Харківській духовній семінарії — на більше не вистачило ані коштів, ані бажання, ані хисту. Пішов працювати і швидко зійшовся з підпільниками, які боролися “за освобождение рабочего класса”, з 1903 року став твердим більшовиком — на все життя.
Коли більшовики захопили владу, став народним комісаром внутрішніх справ Російської республіки. Саме його підпис стоїть під декретом про “красный террор” і на перших порах йому підпорядковувався навіть Дзержинський. 1919 року став Головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), так званим “всеукраїнським старостою”. Під його керівництвом в Україні була проведена примусова колективізація села. Восени 1932 року був відповідальним за виконання хлібних заготівель, вилучав у селян зерно та інші продукти харчування, отже, був одним із організаторів голодомору 1932—33 рр. За його головування в Україні проводився Великий терор — масові політичні репресії 1937—1938 років. Репресії зачепили й безпосередньо самого Петровського: були розстріляні його син Петро та зять Юрій Коцюбинський, але він і далі продовжував вірно служити більшовикам-сталіністам.
Петровський повністю відкидав ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності, виступив проти позиції Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Християна Раковського, спрямованої на побудову союзної держави на конфедеративних засадах.
Тож чи повинне місто носити ім’я малоосвіченої людини, яка була проти незалежності чи навіть автономії України, яка до нитки обібрала українських селян у період примусової колективізації і голодомору і з вини котрої померло голодною смертю, було розстріляно та репресовано багато мільйонів українців, котра як нікчема служила сталіністам, незважаючи на знущання над її родиною? Отямтеся, шановні дніпропетровці, та перейменуйте своє чудове місто!
Цілих три українських міста: Кіровоград, Кіровськ, Кіровське — названі на увіковічення пам’яті ще одного комуніста-більшовика, “щирого українця” Сергія Кірова. Вісімнадцятилітнім хлопцем він вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії, брав участь у демонстраціях, неодноразово був заарештований і ув’язнений. Революційну діяльність здійснював в Іркутську, Новосибірську, Владикавказі, Терську, Астрахані, Баку. Стає членом Кавказького бюро ЦК РКП(б), 1921 року обирається Першим секретарем ЦК компартії Азербайджану, з 1926 року працює першим секретарем Ленінградського обкому ВКП(б). 1933 року входив до складу “трійки”, яка розглядала справи повстань і контрреволюції з правом винесення вищої міри покарання. Увечері 1 грудня 1934 року пострілом у потилицю в Смольному Сергія Кірова убив Леонід Ніколаєв.
Щодо цього вбивства існують різні версії, про одну з них написав у своїх спогадах генерал НКВД Павло Судоплатов: “Сергій Миронович дуже любив жінок, і в нього було багато коханок у Большому театрі, і в Ленінградському. Мільда Драуле (дружина Ніколаєва — В. Ш.) прислужувала на деяких кіровських вечірках. Ця молода приваблива жінка також була однією з його “подружок”… Мільда планувала подати на розлучення і ревнивий чоловік убив суперника”. Це вбивство Сталін використав як привід для Великого терору і остаточної розправи над колишніми політичними супротивниками. Було знищено практично всіх учасників ХVІІ з’їзду ВКП(б) — понад тисячу осіб. Почалися процеси над Григорієм Зінов’євим (справжнє прізвище Радомисльський-Апфельбаум), Львом Каменєвим (Розенфельд), Георгієм П’ятаковим, Карлом Радеком (Собельсон), Миколою Бухаріним, Олексієм Риковим, Михайлом Тухачевським, Іоною Якіром та іншими.
Незважаючи на очевидну аморальність Сергія Кірова у приватному житті, яка дала можливість Сталіну знищити тисячі народу, зокрема не найгірших комуністів, незважаючи на те, що Сергій Кіров ніколи не бував в Україні і нічого доброго для України не зробив, наш покірний, можна сказати, трохи пришелепкуватий, прихильник “світлого минулого” твердо охороняє назви українських міст з його іменем.
В Одеській області маємо місто, що отримало назву від найголовнішого комуніста — Іллічівськ (історична назва Бугові Хутори), а в Кіровоградській — Ульянівку (засновану 1850 року як село Грушка). Так Україна вшановує засновника злочинної партії більшовиків, творця тоталітарної держави, основоположника нечувано жорстоких методів управління більшовицькою імперією Володимира Ілліча Леніна. Згадаймо “заслуги” Леніна перед народами Радянського Союзу, зокрема й перед Україною.
Скориставшись негараздами, що виникли в Росії через війну, Ленін організував Жовтневий переворот, у результаті чого до влади дорвалися більшовики. Інші партії були заборонені, що дозволило більшовикам безперешкодно і безконтрольно чинити все, що підказував їхній не перевантажений освітою розум (серед тодішніх ленінських керівників-однопартійців лише Бронштейн-Троцький мав середню освіту, Джугашвілі-Сталін — незакінчену духовну семінарію, а Лазар Каганович взагалі — швець без освіти). Заснована Леніним держава і започаткована ним система управління призвели до жахливих злочинів перед своїм народом.
Ілліч спричинив виникнення Громадянської війни, у якій загинуло близько 15 мільйонів осіб, із них тільки два мільйони загинули на фронтах і в репресіях, а решта — від голоду і хвороб (так “успішно” більшовики господарювали).
Ілліч вчинив ліквідацію російської інтелігенції, про яку він говорив, що це пособники буржуазії, лакеї капіталу, які мають себе за мозок нації. Про інтелігенцію він сказав: “На деле это не мозг, а говно”.
Ілліч дав команду на знищення Української Народної Республіки і саме йому повинні “дякувати” громадяни України за ті “блага”, яких зазнали від російської більшовицької влади — згадаймо хоча б воєнні злочини муравйових-антонових-овсеєнків-котовських та інших “визволителів” нашого народу від українських націоналістів, голодомори 1920-х років, голодомор-геноцид 1932—33 років і цей ряд можна продовжувати до безмежності.
Ілліч запровадив табори для політв’язнів на Соловках, які потім переросли у ГУЛАГ і стали місцем катувань і знищення мільйонів громадян совєтської більшовицької держави.
Ілліч започаткував репресії і вбивства без суду і слідства — з його дозволу було розпочато “червоний терор”, а що вже говорити про цинічне убивство царської родини, яку нинішні москалі канонізували. Дивний народ ті москалі: щиро поклоняються і жертві — цареві Миколі ІІ, — причисливши його до лику святих, і його катові, зберігаючи немов святиню тіло “вічно живого” Ілліча у Мавзолеї.
Ілліч розпочав грабування і нищення церков і священнослужителів, віддавши команду: “Провести изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей… с беспощадной решительностью. Чем большее число представителей духовенства удастся нам расстрелять, тем лучше”. Цей “заповіт” успішно виконав його послідовник і спадкоємець Сталін, знищивши Українську Православну Автокефальну Церкву (“…в Україні станом на 1927 рік було 10 657 священиків. Через 6 років їх залишилося всього 200. Із 34 українських єпископів померли лише двоє, решта була знищена…” — цитата із газети “Слово Просвіти”, ч. 18, 2015 р.) і ліквідувавши Українську Греко-Католицьку Церкву.
Життя показало, що теорія Леніна, для реалізації котрої творилися ці нелюдські злочини, була неправильною і нежиттєздатною. Ніякого комунізму ані соціалізму з безкласовим суспільством та без приватної власності на засоби виробництва більшовикам побудувати не вдалося. Все повернулося “на круги своя”: більшовицька імперія розпалася; у звільнених від більшовиків державах суспільство має і багатих, і бідних; запанувала і стала недоторканою приватна власність; відновилися УАПЦ і УГКЦ, атеїзм відійшов на задвірки історії, а більшість людей повернулася до батьківської віри, масово будуються нові храми, зокрема на місці знищених комуністами. Однак затуманений совок продовжує боготворити цього афериста, який свою злочинну й абсолютно неспроможну науково теорію намагався втілити в життя, відбираючи життя мільйонів своїх співгромадян.
Прикро спостерігати, наскільки у свідомість малороса вбили більшовицький образ світу — ми й сьогодні маємо в Україні не тільки міста Іллічівськ, Ульянівку, але також футбольну команду, яка вже 2002 року, у Незалежній Україні, “гонорово” поміняла собі назву на “Іллічівець”.
Відзначилася Одещина і з містом Котовськ (колишня Бірзула), назва якого походить від Григорія Котовського. Ось що про нього можна дізнатися із Вікіпедії: “Зробив кар’єру від кримінального злочинця до члена Союзного, Українського й Молдавського Центрального Виконавчого Комітету СРСР” (не лише він один при більшовиках вискакував із розбійників у державні діячі, ще вище стрибнув колишній бандит-грабіжник, яким донині захоплюються кацапи, Джугашвілі-Сталін). Хоча у Вікіпедії дана вичерпна характеристика цього типа, все ж просяться на папір ще деякі факти з його життя.
Двадцятирічного Котовського заарештовували за фінансові махінації. Під час російсько-японської війни 1904 року він не з’явився на призовний пункт і перейшов на нелегальне становище, очолював групу есерівських бойовиків, що займалася пограбуваннями. 1907 року засуджений до 12 років каторги. По шести роках неволі убив двох конвоїрів і втік. Сформував “бойову” групу і займався грабіжництвом у Бессарабії, здійснював напади і грабував майно заможних одеситів, жив у найдорожчих готелях Одеси. 1916 року був заарештований і засуджений до страти. Проте йому вдалося уникнути найгіршого, більше того, наступного року його умовно звільнили і направили на Румунський фронт. Там він приєднався до лівих есерів, а з березня 1918 року — до більшовиків, з якими здійснював пограбування в Одесі.
1920 року вступив до РКП(б) і став командувачем Кавказької дивізії, 1921 року командував кавалерійськими частинами, що брали участь у придушенні селянських антибільшовицьких повстань в Україні. Відзначився особливою жорстокістю у битві під Базаром 17 листопада 1921 року, розстрілявши понад 400 полонених українців. Бранців, які зверталися до нього українською мовою, відправляв на розстріл, кажучи: “Там тебя зрозуміють”.
Дехто каже про одеситів, що це окрема нація у складі України, що вони живуть своїм життям і вважають себе правими в усіх питаннях. Насправді це далеко не так, бо згідно з переписом 2001 року, більшість населення Одеси становлять українці — 61,6 %, значну частку становлять росіяни — 29 %, далі болгари — 1,7 %, євреї — 1,2 %. Гірко спостерігати, що ота більшість одеситів-українців не тільки по-рабськи пошановує більшовицьких катів українського народу, а й дозволила нещодавно встановити пам’ятник бабі, про котру великий Тарас писав: “А Вторая доконала вдову-сиротину”.
Зігрівають серце совка і назви українських міст Орджонікідзе та Свердловськ. Ще один “щирий українець” Серго Орджонікідзе зробив карколомну більшовицьку кар’єру, дострибнувши з посади фельдшера приймального покою при нафтових промислах Асадулаєва в селищі Романи до очільника наркомату важкої промисловості СРСР. З Україною його пов’язувало тільки те, що в січні 1918 року як тимчасовий надзвичайний комісар району України з більшовицькими військами займався пограбуванням українських селян, відбираючи у них продукти харчування для Петрограда і центральних районів Росії. Щоправда, вже у квітні того ж року гетьманські війська розбили грабіжників і прогнали за межі України.
Стосовно Якова Михайловича Свердлова (справжнє його ймення ніхто достовірно не знає: одні кажуть, що від народження він називався Єшуа-Соломон Мовшевич, інші твердять — Янкель Міраїмович), то він в Україні ніколи не був і, як бачимо, українським походженням тут і не пахне. В історію Мовшевич-Міраїмов увійшов як організатор розстрілу царської сім’ї. Про це у своїх спогадах прямо заявляє Лев Троцький.
Не буду більше втомлювати читача біографіями злочинців-комуністів, іменами яких названі населені пункти в Україні. Нагадаю тільки про міста, для яких навіть чверті століття Незалежності не вистачило, щоб викинути ці комуно-більшовицькі назви до ганебної, кривавої історії більшовизму і забути про них назавжди: Димитров, Стаханов, Торез, Щорс, Комсомольск, Комсомольське, Красноармійськ, Первомайськ, Червоноград, Южнокомунарівськ.
Віриться, що Закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону їх символіки”, котрий підписав Президент України Петро Порошенко, буде виконаний і незабаром згаданим містам повернуть їхні історичні назви.
