М. Слабошпицький «Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші». Друге, доповнене видання. «Ярославів Вал», 2014
Микола ГРИГОРЧУК,
доктор фізико-математичних наук
Слабошпицький — “колекціонер цікавих фактів”, що змушує його часом відволіктися від основного русла оповіді, вийти за межі життєвої історії М. Коцюбинського. Однак саме це дозволило автору висвітлити образ письменника на тлі його епохи, зробити історико-літературну реконструкцію життя української інтелігенції на початку ХХ століття. З однаковою силою письменник використовує лексику тих часів поруч із сучасними словотворами. Любов Голота відзначала, що автор “голограмно зібрав у своєму творі інтонації голосів видатних українців”.
У письмі раннього Коцюбинського, коли він тільки “розписував перо”, можна відчути учнівство у Гоголя. Згодом можна виявити сюжетні теми (наприклад, селянські історії) та стилістичні прийоми, близькі до Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Останній ще за життя побачив у Коцюбинському свого “сумлінного послідовника”. Перед очима читача розгорталась панорама світової краси, глибини людських переживань і дум, поривання душ. Його проза була “переткана драматичними мотивами людського існування”. В палітрі домінували “похмурі рембрандтівські тони”, “засльозені жалі” тощо. Праця у житомирській газеті “Волынь” під орудою тупого й захланного її власника не приносила ні задоволення, ні доходів. На погляд Слабошпицького, це було “кирзове одноманіття”. Вирватись з буднів ув’язнення в буцегарні власної душі стало нагальною потребою. Пошук роботи, яка б давала змогу утримувати сім’ю і водночас забезпечувала відносну свободу, зрушив Коцюбинського з насиджених місць. “Замрячені дні” залишились позаду. Спочатку Бессарабія, а потім Крим, Капрі та Карпати внесли потужний свіжий струмінь у його творчість. Дорога омолоджувала Коцюбинського і пробуджувала до життя. Серце летіло назустріч усьому новому. Крим дарував свіже повітря й гаряче сонце, а Капрі — гори, що виростали просто з моря, та дивовижні південні рослини. Великим творчим стимулом були й очікування нових творів від його рідних та коханої Шурочки, яка своєю молодістю, блиском очей, шовком шкіри й безтурботним сміхом будила уяву.
Важливий вплив мало й Братство тарасівців, які заприсяглися на Тарасовій могилі в Каневі завжди й повсюдно маніфестувати своє українство, говорити у публічних місцях тільки рідною мовою та поширювати українські книжки (переважна більшість з яких була надрукована в Галичині) серед народу. Серед них були: Іван Липа, Борис Грінченко, Віталій Боровик, Володимир Самійленко, Микола Міхновський, Бурлюк та інші. 1893 року Товариству вдалося навіть провести свій з’їзд у Києві. Тарасівці висунули політичні вимоги визволення української нації з-під російського панування та повної автономії всіх народів Росії. Царизм небавом визначив “політичну фізіономію” братчиків як протиурядову і почалися арешти. Ніхто особливо не постраждав і Братство проіснувало майже десять років.
І вже наприкінці ХІХ століття, за словами Івана Франка, “Коцюбинський став одним з найкращих наших новелістів”. Він нагадував Каменяру “найбільшого європейця” Івана Тургенєва, хоч, як справедливо зауважує М. Слабошпицький, “набагато суголоснішим” за Тургенєва в російській літературі міг бути для нього А. Чехов. Ба більше, “Коцюбинський другого свого періоду яскраво-барвніший за них обох”. “Його палітра справді сліпуча, як у Мане, Моне Дега, Ренуара… Його фраза насичена кольорами й поліфонічна, вибудувана за законами музики”. Чутливий до кольору й музики, він праг до нових країв і свіжих вражень. 1910 року йому випала друга нагода відвідати Капрі. Там — Горький, обійми, риболовля, нотатки, мелодійна італійська… З Капрі Коцюбинський одразу рушає на Гуцульщину, куди його вже давно запрошував Володимир Гнатюк. 14 серпня 1910 він приїхав на два тижні до Криворівні. Тут зустрівся з І. Франком, познайомився з учителем-фольклористом Лукою Гарматієм, який розкриває йому всі сторони “гуцульського життя”. Письменника захоплювало все: дика природа, звичаї, вірування, і, особливо, мова. Гнатюк, відчувши, яке враження справили на Коцюбинського Карпати, заселив йому у голову думку, що він “мусить щось написати про гуцулів”. Натхненний цією ідеєю, письменник почав досконало вивчати фольклорно-етнографічні матеріали Гнатюка, А. Онищука, В. Шухевича та архів війта Жаб’є Петра Шикерика-Доникового. В результаті “Тіні забутих предків” були написані за шість тижнів і опубліковані в “Літературному віснику” 1912 р., в І і ІІ книгах. А вже навесні 1913-го Коцюбинського не стало. Йому забракло часу написати другу частину цього твору.
М. Євшан першим сказав, що досі написані твори з гуцульського життя Франка, Хоткевича й Федьковича є лише фрагментами цієї теми. А С. Єфремов і М. Могилянський назвали Коцюбинського “поетом Гуцульщини”. Така оцінка дратувала лише Г. Хоткевича та заздрісника В. Винниченка. Після появи однойменного фільму Параджанова, що став тріумфом українського поетичного кіно, повість зазвучала ніби по-новому. Тонке мереживо з фантасмагорії та мрій стало явою на тлі карпатської природи.
Стати таким майстром Коцюбинському було не просто. В його пам’яті не було запасів живої українського мови, винесеної з дитячих літ. А мова, — як нагадує слова Коцюбинського М. Слабошпицький, — “це половина, як не більше краси художнього твору”. Письменник терпляче “висиджував” свої твори. Він довго виношував ідею твору, аж поки її вогонь не починав його спалювати. Перш ніж списати “гектари паперу”, мусив сто разів усе передумати, спланувати до дрібниць. Потім повільно писав і постійно був невдоволений написаним: все переписував, як це робив Г. Флобер. Тому Коцюбинському вдалося показати, що українське слово має усі світові барви. Кожна його фраза вражає побудовою, поліфонічністю і “моцартівською віртуозністю”. Його твори — це не тільки “протоколи душі”, а й “гімни природі Карпат та Італії”.
Важко давалося письменнику й написання “Fata morgana” — твору, через який дальтонічна радянщина зробила з письменника передвісника революції і виставила його у вітрину соцреалізму. У ті буремні роки народ був збунтований усілякими кривдами й неправдами, що панували в суспільстві. Бажання докорінних змін висіло в повітрі. Всі жили сподіванням на краще, хотіли переробити світ. Вивчаючи обстановку, Коцюбинський відвідував судові процеси й занотовував важливі для нього моменти, так би мовити, “завантажувався емпірикою”, придивлявся до людей нової епохи, вчився розрізняти у “людському лісі” хижака від жертви. Йому потрібно було бути “паном форми”, передати настрій і враження від події, а не саму подію. Однак, як зауважує М. Слабошпицький, “конкретика все ж деформувала твір”. У фіналі — місцева революція пожирає своїх ініціаторів. Сам Коцюбинський мав суперечливе ставлення до твору. Треба було показати темні сторони людської душі, руйнування традицій, ланцюгову реакцію насильства, змалювати “перекошене ненавистю обличчя революції”, яка кров’ю змиває все на своєму шляху. Можливо, тому третя частина твору так і не була написана. Цей твір не сприйняв ні адоратор Коцюбинського В. Леонтович, не переоцінював його і Є. Чикаленко.
У той час кожен письменник вирішував, що для нього важливіше: написання творів, “стриптиз душі” чи громадська робота. Борис Грінченко, наприклад, намагався всюди встигнути. Але скільки б він написав, якби його не з’їла “жорстока поденщина”? На відкриття пам’ятника Котляревському у Полтаві 1903 року з’їхалися майже усі (аж два вагони українолюбів). Дорогою жартували, “якщо, крий Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження нації”.
Гнат Хоткевич пропонував Михайлу Михайловичу разом з О. Олесем і В. Винниченком видавати альманах. Проте він не погодився, бо його віра в те, що “в Україні можна літературою заробити на кусок хліба” давно пропала. “Письменник на українському ґрунті” тоді почувався бур’яном. Існування в українській літературі — це філантропійний ентузіазм. Не міг же він писати, та ще й платити, аби його читали. Переважна більшість українців навіть не підозрювала про існування української літератури. Всяк цурався мужицької мови, як тільки відривався від простолюддя і вже “запанів при маленькому чині”. Великою спокусою було й “добре оплачуване російське слово”. Для прикладу, В. Винниченко в’юном вився перед М. Горьким, щоб той допоміг йому увійти в російську літературу. Дивом Олена Пчілка, яка “нікому не давала спуску”, не затаврувала його. Їй і без того приписували малоросійський сепаратизм. Бо ніхто, крім неї, у той час не міг обурюватися тим, “як перекацапила Москва слова Кобзаря” (у листі до М. Коцюбинського).
Коцюбинський як британський джентльмен: тримав емоції в кулаці, нікому не кидався на шию, ні з ким не був запанібрата, не дорікав нікому і не говорив гнівних слів. Крім очей, ніщо не видавало більше його душевного стану. Він знав вагу слова не тільки писаного, а й мовленого. Відкрив для себе, що приємні слова й усміх мають чудодійну енергію, покращують стосунки і поліпшують усім настрій, змушують людей повертатися до нього своїми кращими гранями. Люди повинні бути акторами і тримати душу в корсеті. Як точно підмітив М. Слабошпицький, намалювавши собі портрет, Коцюбинський усе життя рівнявся на нього. Він знав, що його “європейськість” дратувала Б. Грінченка, а В. Винниченко висміював його приятелювання з М. Горьким, проте не мав наміру виправдовуватись. Знав, що в усі часи є люди, готові “навіть усіх утопити, аби лишень собі вивільнити місце під сонцем”.
Його твори почали перекладати іншими мовами. Їх оприлюднили в Німеччині, Швеції, Польщі, Чехії, Італії, Іспанії, навіть у Росії, в перекладі М. Могилянського. Переклади шведською зробив славіст Альфред Єнсен, який добре знав історію України і писав про її поневолення “напівазіатською Росією”. Так до європейського читача стали доходити твори бездержавного народу, віками гнобленого царизмом, який ще 1863 року заявив, що “ні українського народу, ні української літератури не було й не могло бути”. Європа виявилась для письменника значно прихильніша за Україну.
Та починаються негаразди. Розвивалися вада серця і грудна жаба, жодного разу не проминав грип. Наступав “жорстокий хронофаг”. Митець відставав від себе: “День біжу, три лежу”. Щоб наздогнати свої задуми, йому потрібне було довге життя. Птах рвався у політ, але крила обважніли. Людина відживає своє і займає дедалі менше місця в житті інших, навіть своїх рідних. Може, все починається з душі, може, тіло вибухає хворобами, як тільки негаразди охоплюють душу? Він бачив, як Чикаленко — здоровий “син степів” — швидко занедужав одразу по конфлікті з рідними.
У руслі художнього життєпису М. Слабошпицький принагідно змальовує стосунки меценатів українського письменства з авторами. Їх було мало, бо чи не всі заможні люди в Україні були не українцями, а той, хто був українського походження, — зрікався його, бо “українське” було синонімом “неблагонадійного”. Це тільки “білі ворони” Є. Чикаленко, В. Симиренко, В. Леонтович та інші трималися українського ґрунту й не давали іншим захворіти на “національне недокрів’я”: фінансували “Просвіту”, видавали книжки та газети, призначили пенсію Коцюбинському. Чикаленко “витяг” з Одеси студента Андрія Ніковського на редактора щоденної української газети “Рада”, що була єдиним рупором українства у російськомовному морі. Довкола “Ради” гуртувались майбутні визначні діячі УНР. Дощ українського слова мав оживити народні пагони, відновити джерела, замулені пітьмою минулих літ. Цей рупор лунав від 1906 року і замовк тільки з початком І Світової війни. Тоді Львів захопили москалі, і Галичина також відчула на собі подих азійської культури.
Чикаленко, якому були близькі ідеї В. Липинського про гетьмана-монарха, опублікував у віденській газеті “Воля” статтю “Де вихід?”, в якій у ролі гетьмана волів бачити не Скоропадського і не Петлюру, а як у старовину, — “варяга зі своєю гвардією та фахівцями”. Гетьманщина устояла б, якби українці підтримали гетьмана, а січові стрільці стали б його гвардією. Думалось, що Центральна Рада могла ввійти в контакт з німцями та скасувати соціалізацію землі, тоді німці допомогли би стримати більшовиків. Проте В. Винниченку з М. Шаповалом хотілося всесвітньої соціалістичної революції. Підмовивши амбітного Петлюру та командира січовиків Коновальця, ці очільники змусили Скоропадського (аби утримати владу) укласти новий “переяславський договір” з москалями. В результаті соціалістична облуда проникла в “збунтовані маси” і їх охопив “божевільний ентузіазм”. Повилуплювались різні партійки, лишень, як зауважує М. Слабошпицький, “партії порядних людей” не було. І, як це завжди буває у переломні часи, всяка мерзота виповзла на світло. Біда чекала на всіх, у кого не порепані й не мозолясті руки. В усьому запанували сірі стандарти, всі мали бути однаковими. Все неотесане, тупориле, нахабне й жорстоке з ротом, повним матюків, стало керувати усім довкола. Хто був ніким — став усім. П’янів від вседозволеності: грабував, ґвалтував, палив. Із сіл повимітали все їстівне. Київ наповнився голодними людьми з довколишніх місцин. Косовиця смертей розпочалася. Земля розкрила глибокі обійми для відважних, молодих і безневинних душ. Червоні кулі, пущені з зубчатого Кремля в українське село, викошували основи життя. Ріка російської революції багряніла насамперед від української крові. Така була дяка найдосвідченішим і найталановитішим за розбудову чужої імперії. Не вперше: град кривавого Петра, як відомо, виріс на козацьких кістках. Хвалена ленінська держава була такою ж “тюрмою народів”, як і царська Росія. Для української інтелігенції і тих, хто її підтримував, настали чорні часи. Вона не могла затулитись книгами від усього, що діється довкола. Було не важливо, хто який університет закінчив, головне — які заслуги мав перед революцією. Виходом із ситуації стала вимушена еміграція. Незгодні змушені були “притуляти рештки свого життя на чужині”. Там поступово приходило розуміння, що краще мати “Україну без статків, ніж статки без України”. Про це не слід забувати і нинішнім можновладцям.
Сповнений роздумів, почуттів, фактів, об’ємним баченням епохи і людей на її тлі, цей роман Михайла Слабошпицького сягає уже рівня Стефана Цвейга чи Андре Моруа в їх кращих біографічних творах. Водночас роман нагадує чимось книгу Філіпа Солерса “Війна смаку”, присвячену видатним постатям французької літератури XVII—XX ст. За словами Д. Павличка, автор “за допомогою однієї особи — Михайла Коцюбинського — показав усю Україну, підготовлену до своєї державності”.
Загалом же все, що записав Михайло Слабошпицький на скрижалях пам’яті і в книгу життя Коцюбинського та його оточення, має неоціненне значення для української літератури і, сподіваюсь, вагомо поповнить галерею портретів видатних митців нашого минулого.
