Співрозмовники — ведучий рубрики, голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан та академік НАПН України Георгій Філіпчук
П. Мовчан: — Знаємо, що слово — великий символ. Слово без людини немислиме і людина постала символічною, коли набула ознак мовності. Наскільки це слово відповідає своєму покликанню? Я приходив до висновку, що, спотворюючи його, ми спотворюємо самі себе. Підміняючи слова, ми підміняємо власну сутність…
І саме тому сьогодні в нашій розмові з Вами, Георгію Георгійовичу, ми говоритимемо і про освітню сферу, в якій слово формує душу та світогляд. Слово — призма бачення світу, це і є світогляд. І знання наші, вимір нашого слова — це є наша сутність.
Сьогодні гляньмо на наш світ крізь слово “Перемога”. Якщо раніше вживали його у широкому релігійному змісті, то ми логос цей прив’язували до перемоги добра над злом, світла над темрявою. Саме тому ми посилалися на євангелічні сентенції, що Слово було від Бога, в почині було Слово і Слово було Бог. І Слово стало плоттю, як сказано у євангеліста Іоанна. І саме тому мене найбільше цікавить сьогоднішнє трактування слова “Перемога”, яке вже давно викривлене, яке встигло деформувати нашу свідомість. Перемога над чим, перемога чого, перемога яких сил? У те, перше значення “перемоги”, яке ми з вами зафіксували в пам’яті, кожен у своєму життєвому досвіді вкладав різні змісти. Наприклад, я, як людина, яка була причетна дитячою пам’яттю до війни, конкретно зберігаю ті відчуття, ті рефлексії, які пов’язані з цим словом. Слово “перемога” у мене згірчене, окреслене мінорними тонами… Бо це не тільки мій власний досвід, а досвід мого покоління, яке знає, що таке смерть.
А ще слово “перемога” було очікуване. Та не таким, як стало, яким його потім нам подали: під барабани, під паради, під нагородження, під овації, піонерські косинки, комсомольські значки… А ми зустрічали тих, хто йшов або центральною вулицею села, або йшов стежками. Як правило, на наш куток поверталися стежками. Дядько Артем. Без каски і з шинелею через руку, із заплічником, у якому, зрозуміла річ, були ті речі, які належить вояку принести додому. Це 1945 рік. 1947-го повернувся мій брат Дмитро, бо він дослужував ще два роки. І я так само пам’ятаю цей епізод. Тоді, коли ми відзначали перемогу, то це була як перемога життя над смертю. Це не перемога якоїсь ідеології, якогось фальшивого мажорного стану, у якому перебувала нація і радянське суспільство. Фальш, яка прийшла до нас, в’їдалася поступово. Слово викривили і до сьогодні воно існує у барвах радянщини. Цьогоріч 9 травня на Красную площадь вивели полки, ракети, показуючи, яка велика військова потуга є в Росії, що все те, що називалося перемогою радянського воїна, нині конкретизувалося в російського воїна. Нам, українцям, було відмовлено у праві на перемогу. Мене це обурює до глибини душі, тому що найбільше в цій війні потерпіли українці. І найбільший спротив у різних формах робили двом режимам, однаковим. Хіба не правду я кажу?
Г. Філіпчук: — За останні рік-два ми отримали сильні посили: політичні, громадянські, які в контексті сказаного Вами мають прямий стосунок до живильного слова, до слова “перемога”… Нещодавно ми також зустрічалися в Укрінформі, де був великий круглий стіл за участю української інтелігенції, відомих політичних діячів, для кого українське слово, рідна мова — питання не відсторонене, воно живе, нуртує в конкретній соціокультурній і політичній ніші. Мусимо сьогодні визнати, що фактично з 1654 року ми перебували в стані дуже агресивної колонізації, і передусім колонізації українського слова, рідної мови. Тож у цій сув’язі проблеми лінгвоциду, етноциду, геноциду завжди характеризують буття української нації. Все починалося і, на превеликий жаль, дуже трагедійно — для української історії, для української бутності, для українського люду саме зі слова. Згадаймо, суспільство було в такому стані, що член нашої “Просвіти”, видатна людина, за переклад однієї сторінки Євангелія українською був заарештований, відсторонений від викладацької педагогічної роботи. Ми не можемо не пам’ятати, що будь-кого, хто домагався, аби українське слово знали і вживали від старого до малого, звинувачували у проукраїнському, читай — антирадянському налаштуванні. Я повертаюся до цих страшних речей, від яких, на щастя, сьогодні ми позбавили — не стільки політично, а з точки зору моралі і совісті — українське суспільство. Ідеться про чотири ухвалені закони про деколонізацію і які, сподіваюся, будуть виконані. Дивно, але ми отримали надзвичайно несправедливу й необ’єктивну оцінку за підписами 63 відомих учених, починаючи від Умланда, Шера, Крамера та ін. нібито інтелектуалів світу. Будь-яка офіційна атака на історичну пам’ять несправедлива. Хотів би цим світовим підписантам нагадати нашу історію, наш біль, нашу тривогу і наше право виборювати свою українську ідентичність. Згадаймо, чого найбільше боялися ідеологи часів радянщини? Щоб не постали новий Шевченко і новий Франко. Пригадайте, як, починаючи з 1934 року, від “діянь” того страшного ката, пам’ятники якому досі стоять на землі багатостраждальної України, — Постишева, що за наказом Сталіна прибув в Україну, таємними судами одразу було знищено 28 найвидатніших письменників! А загалом — 500 літераторів! 500 людей, які працювали на ниві красного українського слова, було заарештовано і 89 із них невідкладно було розстріляно. Я хотів би цим інтелектуалам, які висловили абсолютно надуманий протест до українського народу, нагадати, що Сталін відрядив спеціального посланника Кашкевича на Соловки 1937 року, який і розстріляв Миколу Куліша, Зерова, Епіка, Ірчана, Шумського, Максимовича. 1937-го розстріляли Курбаса, і цим смертям не було кінця-краю. Нищили художників, митців, музикантів. Знищено всесвітньо відому школу бойчукістів. І ми сьогодні за моральним законом зобов’язані повернути історичну пам’ять, всенародну значущість українського слова. Бо народ не просто вистраждав, витерпів і зберіг себе, — народ врятував свою самобутність, свою національну культуру, своє національне “Я”, а отже, свою державність. Це перемога передусім українського слова. Я б її поставив на найвищий щабель в ієрархії цінностей сьогоднішньої української культури.
П. Мовчан: — Ми не згадали ще одну, дуже важливу верству населення — священництво.
Церкву, а вона в 1930-ті роки була практично українська, знищено, Софію і Лавру розграбовано. Ось достеменні цифри: 1927 року в Україні проповідували 10 657 українських священиків, які зверталися з Божим словом до народу рідною мовою, що важливо. І ось 1933 року, в апогей Голодомору й українського геноциду, з цих священиків залишилося всього 200. З найвищого сану — 34 єпископи, своєю смертю померли лише двоє. Письменництво, святенництво, можемо згадати й учителів, — адже було репресовано, знищено, вислано 24 тисячі педагогів. Їх називали дворушниками, націоналістами і петлюрівцями. Мета — позбавити впливу на українську мову найактивніших, аби зупинити творення української національної школи.
Я хотів би, щоб ми наголосили на трагедії винародовлення, якого зазнали Україна й українство. Це від семи до десяти мільйонів селян, які були задушені штучним голодомором! Боячись того, що в кожній стрісі був обріз, була в селах зброя, радянська влада знайшла один спосіб: етноцид… Більшовики, які потім стали комуністами, інтернаціоналістами (по-різному вони себе поіменовували), по-своєму трактували, що таке перемога. Добре, що ми починаємо з преамбули, з того, що передувало цій перемозі. Абсолютний крах України, тотальне винародовлення, розкуркулення і розселення по сибірах, винищення всього продуктивного, інтелектуального. Саме в цей час пакт Молотова—Ріббентропа відкриває шлюзи для Другої світової війни. Пущена в хід страшна воєнна машина, яка торкається життів моїх і ваших рідних, мільйонів українців, наших кревних братів. Тому я й почав з епізоду, який запам’ятався і не зітреться з моєї пам’яті ніколи, поки я буду живий. Я думав над тим, що від Мовчанів залишилася жменька людей, від Богдановичів (це по материнській лінії) так само. Люди тікали в Донбас, рятувалися від голодомору, репресій, у різний спосіб достосовувалися до цього життя. І тут приходять німці, які могли будь-що робити будь з ким.
Перемога — це не барабани, це потреба вклонитися, пошанувати всіх безневинно убієнних. І тому я підтримую ініціативу, яка запанувала в нас, і сподіваюся, що вона буде загальнонаціональною — емблема з червоним маком, квітка пам’яті.
День пам’яті. “Відомий” російський письменник-українофоб Олександр Проханов запевняє, що, мовляв, “трижды можем взорвать земной шарик”: росіяни сповнені реваншистської ненависті і людиновбивства. За що? Який цинізм і брехня! Адже за трактуванням російського філософа, слово брехні слугує дияволу. Слово “перемога” тепер вкладено в уста диявола. Це не Господня перемога добра над злом, світла над темрявою. Тому я й починав із цих ключових лексем, щоб ми до них і поверталися. Скажімо, на засіданнях круглого столу, на цих постійно діючих форумах, які присвячені національній безпеці. Національна безпека починається зі слова. Ви правильно сказали: слово повинно перемагати. Коли воно переможе, як воно повинно перемагати?
Г. Філіпчук: — Кому вклонятися, кого пошановувати? Це очевидно: треба вшановувати тих, хто боровся проти фашизму, проти нацизму, проти комунізму і більшовизму. Я мушу також звернутися до своїх родичів. Брат моєї матері, мій дядько Іван, йому 91 рік, воював на Кенігсберзькому плацдармі, потім переходив Одер. Збереглася його листівка до моєї бабусі: “Якщо я перейду Одер, то я залишуся живий”.
Справді, цим людям треба віддати шану і це найбільший наш і моральний, і політичний, і громадянський обов’язок. А за цим — нас не повинна особливо зараз, в умовах російської агресії, покидати історична пам’ять. Ми не маємо права з напіввитолоченою пам’яттю сьогодні “ходити в народ”. Бо є достовірні речі, які намагаються заперечити світові інтелектуали, до речі, разом із нашими, яким хотів би дати свою особисту оцінку. Ті, хто заперечує сьогодні існування російського радянського колоніального режиму, хто заперечує голодомор, геноцид українського народу, особисто для мене є класичними зрадниками.
Д. Донцов говорив, що це не просто п’ята, а ще й шоста колона, які споглядали й були бездіяльні в тому, що твориться з нашою історичною пам’яттю. Але якщо бути об’єктивним, вдаватися не лише до своїх емоцій і оцінок, то варто згадати Чеську АН, одну із тих академій, яка має бути прикладом для української науки. В її Статуті записано — вона служить суспільним національним інтересам і національній культурі чеського народу. Якщо б ми мали у всіх своїх статутах великої академії і у всіх інших подібне, напевно, це було б тією методологічною і моральною базою, на якій би творилися наші взаємини, наші оцінки стосовно голодоморів, геноцидів, етноцидів українського народу. Чеські вчені зробили розрахунки і заявили на весь світ, що від тоталітарних більшовицьких і нацистських режимів загинуло 110 мільйонів осіб. Причому від комуно-більшовицького — 68 мільйонів, від нацистського — 20 мільйонів… Я мушу наголосити на цьому, звертаючись до багатьох людей, і до тих, які презентують “науку” навиворіт. 1934 року Сталін отримав і підписав 384 розстрільних списки. У кожному — по десять тисяч осіб. Це не просто комунізм, більшовизм. Це режим людиновбивства.
Не читаючи, Сталін підписав 384 списки, тобто три мільйони 840 тисяч людей, серед яких абсолютна більшість українців, було розстріляно. Я хотів би навернути всіх нас до того, що ті декомунізаційні закони, можливо, в чомусь і недосконалі, але їм треба було давати життя не менше, ніж 20 років тому.
Це має для нас принципове значення, бо відбувалося вбивство мови, людини, розуму, люмпенізація і знищення села, денаціоналізація суспільства. Саме тоді серед цього зубожілого, пригніченого, витолоченого народного духу і запроваджувалася ця “нова ідея”: життя в обмін на лояльність до більшовицько-сталінського режиму. Тому і сьогодні, на рівні нашого часу, нашої незалежності ми часто ніби не бачимо і практично власними інформаційно-комунікаційними ресурсами нищимо історичну пам’ять.
Дивіться, що зараз відбувається в інформаційному просторі. Адже ця тема практично дуже мало звучала напередодні дня пам’яті тих убієнних мільйонів українців. Вона табуйована олігархами-власниками. Ми вже мали подібні речі з відомим антиукраїнським мовним законом Ківалова—Колесніченка, який, хоч як це парадоксально, діє й нині.
Чому така кволість, імпотентність, безпорадність і чому така забудькуватість наших політиків, які ніби кинули рідне слово на поталу? Що, ми сповідуємо троцькістський напрям в україноцентризмі? — про це треба вголос заявити. Ми кинули фразу: не дамо, щоб був ухвалений цей закон, а він був ухвалений і сьогодні згубно діє. Зокрема в освіті. І ми бачимо речі, які викликають страшний подив. Навіть у дошкільній освіті, як і скрізь, раніше було опертя на статтю 10 Конституції України. Сьогодні ж Конституція відхилена і діє норма статті 20 “Про засади державної мовної політики” Ка-Ка, всупереч чинній Конституції і природним правам українця.
П. Мовчан: — Ми ж розуміємо, що хочуть перезаснувати державу і переписати Конституцію, хочуть реваншуватися. Я не подивуюся, якщо побачу, що певними силами, зокрема й підписантами, які звернулися до президента й до української спільноти, так званими “інтернаціоналістами” від науки, які розтривожилися з приводу декомунізації й деколонізації, цих ухвалених чотирьох законів, що вони незабаром звертатимуться, щоб нам упровадили російську мову як другу державну! Ви згадали Донцова і я можу принагідно згадати, що він каже про засилля тієї ідеології, з якої ми починали розмову. Це сталінська сформована ідеологія, вона домінуюча в Росії, панівна, барабанна і вона приведе Росію туди, куди й треба. Диявол заводить не на світлі стежки. Тому ми й переконуємось, що така Російська імперія рано чи пізно розпадеться. Бо вона приречена.
Згадуючи вислів Донцова про російський месіанізм, ми мусимо протиставити концепцію призначення України як генетичний код нації, в основі якого лежить Слово.
