Микола ТИМОШИК,
д-р філол. наук, професор, журналіст
Ідеологічно заяложену тезу про вторинність перед “старшим братом” українців та їх мови спростовує Ірина Фаріон у своїй новій книжці “Суспільний статус староукраїнської мови у ХІV—ХVІІ століттях”.
Ірину Фаріон представляти не треба. Із-поміж численної когорти української інтелігенції новітньої доби, якій волею долі випало працювати на донедавна всуціль замінованому супроти цілої нації українознавчому полі, чи й віднайти таку особистість, яка впродовж багатьох років так наступально й послідовно, з такою рішучістю й безкомпромісністю боронила б один із останніх бастіонів українства — його мову.
Можна перелічити десятки резонансних виступів недавньої народної депутатки з найголовнішої державної трибуни сесійної зали парламенту, сотні статей та інтерв’ю у пресі, на радіо й телебаченні, кілька просвітніх авторських проектів (із-поміж яких — найшляхетніший, який оживлює тисячолітню традицію українського книготворення, підігріває знекровлений, не без участі влади, інтерес до читання, — “Від книги — до мети”), де зримо, відчутно проявляється її житейське кредо, принципова позиція, вірність обраному ремеслу.
Особисто мені віддавна імпонує власний стиль, власна “тремтливість” думки, власне проглядання між майстерно написаними рядками низки науково-популярних та просвітницьких текстів цієї авторки. Назву лишень найбільш знакову її друковану лектуру — “Мовна норма: знищення, пошук, віднова (культура мовлення публічних людей)”. Ця книга позаторік уже витримала третє, і, переконаний, ще не останнє, видання.
Уважно, неупереджено прочитати ці тексти рекомендував би найперше численним політичним опонентам і самої Ірини Дмитрівни, і всього українського в Україні, які нагадують хрестоматійних начальників-невігласів радянської епохи з їхніми некультурними фразами на кшталт “я це не читав, але категорично засуджую”.
Тексти пані Ірини з цього блоку — про статус і стан державної мови в поки що неукраїнській Україні, про убогість думки, обмеженість інтелекту, засміченість чужими мовними покручами лексики, низьку внутрішню культуру обтяженого владними посадами мовця зокрема і загрозливу суржикізацію суспільства загалом. Власне, більшість прикладів із згаданої вище книги авторка просто “списала з натури”, слухаючи оте жахливо убоге мовлення українських високопосадовців. Їй це боліло і вона не втомлювалася, та й ніколи не боялася, нагадувати про це. З особливою наступальністю І. Фаріон це робила, перебуваючи упродовж останніх років у розбурханому пристрастями вулику вищого українського політикуму, який, як з’ясувалося, був та й тепер залишається, духовно обмеженим і національно здеградованим.
Виокремлю кілька засадничих рис із царини новизни та архіактуальності нової книги, яка в контексті сучасної мовної культури українського суспільства виходить за межі суто наукової проблеми.
Перша. Піднята в книзі тема упродовж тривалих у часі підросійського, підрадянського і пострадянського періодів існування України була для влади небезпечною. Йдеться про українську мову, за влучним висловом Івана Огієнка, як “душу нації”, “серце народу”, “головний двигун української культури”, “найміцнішої підвалини соборності народу і розвою сил нації”. Йдеться також і про феномен існування державної мови у бездержавних умовах, про мовну свідомість провідних урядових і духовно-освітніх середовищ як чинник розквіту чи загасання мови народу, іменем якого названа держава.
За тоталітарного режиму в українській науці домінувала затверджена в Москві ідеологічна схема, за якою українська освіта, наука, культура нібито завжди розвивалися лише в тісному взаємозв’язку з російською, до того ж, постійно вважалися другорядними, принагідними, позбавленими самостійних ознак. Ця схема у 30-х роках минулого століття набула образної метафори у вигляді стовбура-дерева з трьома його відгалуженнями, що символізували єдність і взаємозалежність трьох слов’янських народів — російського, українського, білоруського. За такою образною теорією, серцевиною цього дерева — його стовбур, коріння якого сягало часів Київської Руси, беззаперечно присвоювала Росія.
Означена проблематика в таку ідеологему явно не вписувалася, однак її авторка уперто торувала ніким досі не прокладений шлях і змогла поламати стару російсько-радянську концепцію вивчення мови як абстрактне дослідження букв, префіксів, закінчень. У цій роботі ми бачимо успішну спробу у вивченні мови почати вивчати духовне буття народу “у контексті формування нової українськомовно-етнічної єдности”.
Друга. Арештований тоталітарним режимом і відправлений на багато десятиліть у концентраційні спецфондівські запасники термін “староукраїнська мова” у книзі Ірини Фаріон вживається не лише як синонім, а скорше як запізніла, але справедлива заміна терміна “руська мова”. Відомо, що апологети
“руського міра” й сьогодні активно використовують теоретичні напрацювання низки російських дослідників — послідовників так званої теорії “ісконного єдінства русскіх нарєчій”, в активі яких термін “руська мова” вживається в іншому значенні.
За цією теорією, давні східні та південні слов’янські племена нібито єднала, ба більше, цементувала спільна руська мова. Але вже давно авторитетними дослідженнями доведено: давня Україна ІХ—Х віків, що тоді звалася Руссю, справді об’єднана під своєю державою весь слов’янський схід, отож — не лише українців, а й білорусів, росіян. Однак у жодному випадку це не було мовне утворення, а лише політичне, державне. Староукраїнська (руська) мова — саме в такому варіанті вживаються ці два терміни в праці Ірини Фаріон — ніколи не була спільною для білорусів і росіян.
Третя. Стрижневим у дослідженні є обґрунтування тези про силу й місію мови творити націю і державу. У загальних рисах цю тезу окреслив Іван Огієнко: “І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом…”
Обґрунтування самостійності староукраїнської мови супроти засилля церковнослов’янської, польської та російської мов посередництвом формули “доля мови — доля народу” авторка здійснює на тлі складних суспільно-історичних обставин колонізації України. І хоч ідеться про події і явища далекої історичної епохи, однак багато сюжетів із максимальною точністю читач може спроектувати в день сьогоднішній. Ідеться зокрема про позицію в мовному питанні української інтелігенції. Давня, виплекана Київською Могилянською академією інтелігенція в основі своїй виявилася політично і соціально індиферентною. За гірким визначенням Івана Франка, саме така й потягнулася до Московщини як до обіцяної землі, кар’єри і доходів. Нинішня ж інтелігенція (зосібно міське і сільське вчительство, викладацтво у вишах) ступенево продовжила традицію відвернення від свого народу та зради його інтересів, зосібно і в питаннях захисту мови народу, з якого ця інтелігенція вийшла.
Четверта. У кожному із шести розділів книги читач віднаходить немало актуальних посилів, які потребують і конспектування, і неледачого думання над питаннями тривожного сьогодення української мови. Відповіді на них, на думку авторки, легко віднайти в прискіпливому аналізі соціолінгвістичних особливостей в історичному минулому. Саме такий аналіз мимоволі виводить на проблематику, розв’язання якої є архіважливим для соціогуманітарного блоку сучасного українського державотворення.
Концептуальними бачаться такі головні посили із цього дослідження: вибір мови як культурно-політичного вектора розвитку сучасного українського суспільства; мовний світогляд сучасної духовно-освітньої еліти; колонізоване мислення як дзеркало малоросійства; так звана церковнослов’янська (російська) мова як чинник ствердження в Україні “руського міра”. Цей перелік можна продовжити.
І ще про одну особливість цієї книжки. Вправний стиліст, захопливий співбесідник і переконливий оратор, Ірина Фаріон успішно поламала ще один стереотип, який і досі поширений з-поміж доброї когорти вчених: писати науково-популярні тексти за старим совєтським принципом “чим не зрозуміліше, тим науковіше”. Авторка дотримується зовсім іншого підходу: про складне, маловідоме писати захопливо, просто і зрозуміло. Тому й читається ця книжка з неослабною увагою від першої до останньої сторінки.
Сильний, переконливий і актуальний зміст цієї книги стверджує в читача не чуття хохла з вихолощеною національною свідомістю, не малороса з принизливим комплексом меншовартості, а Українця. Того українця, хто не лише ніде й ніколи не соромиться і не приховує свого походження, свого коріння, не нехтує рідною мовою, а й стверджує себе, піднімається з колін, щоб випростатися, вийти, нарешті, на давно омріяну дорогу свого достойного розвитку.
