Микола ПШЕНИЧНИЙ,
член НСПУ, м. Дубно
Цими травневими днями виповнюється три роки, як в автокатастрофі трагічно загинув наш славетний краянин Борис Возницький. У вересні 1939 року він деякий час навчався у Дубенській гімназії (нині — загальноосвітня школа № 1). У вівторок, 12 травня, на фасаді найдавнішого навчального закладу в Дубні відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки вченому, подвижникові музейної справи, біографія котрого тісно пов’язана із церквою в селі Ульбарів, яка готується до поважного ювілею.
Старовинну ульбарівську церкву добре видно ще здалеку — адже вона блакитних кольорів, як і дзвіниця поруч, стоїть на узвишші, торкаючись банями небес. Сюди ведуть парафіян чотири стрімкі стежини: з різних сторін світу, з різних околиць мальовничого середньовічного села. Воістину: аби добратися до найдорожчого, найсвятішого, найсокровеннішого, — потрібно йти вгору…
Мабуть, невипадково майже день у день співпали: перша задокументована письмова згадка про тутешнє поселення і завершення будівництва дивовижного храму — 13 червня 1458 року (в акті волинського поміщика Олехни Юрійовича Чуска, котрий продав дідівщину Дробишу Мжуровичу, — див. Архів князів Сангушків, том І, сторінка 50) і 15 червня 1765го.
Продав “изъ дубровами, изъ полемъ, изъ сеножатми и ставы — а ставъ нижьний къ волбыровскому берегу ставленъ, но коли панъ Дробышъ маетъ съ сеножатми своими отменити въ Олбыревцехъ, какъ было за отца моего при Вимтовте, а о службу коли на войну пойти, тогды я имаю за пана Дробыша заступати докул есми живъ, окромъ иншихъ слуховъ”. Правопис оригіналу, тут і далі, зберігаємо.
Ще донедавна друга дата вважалась іншою. Скажімо, в “Історикостатистичному описі церков і приходів Волинської єпархії” Миколи Теодоровича (Почаїв, 1889, с. 929) чи “900ліття православ’я на Дубенщині” Миколи Моліса (Дубно, 2000, с. 121). А з’ясувати істину допоміг випадок.
Як розказав нинішній настоятель Ульбарівського храму святого апостола і євангеліста Луки Української Православної Церкви Київського Патріархату протоієрей Тарас Кущевий, кілька років тому при вході оновлювали бабинець. Коли зняли стару обшивкушалівку на дверях, угорі на одвірку побачили вирізьблений напис церковнослов’янською мовою, що і дало змогу впевнено стверджувати: цій унікальній святині, одній із найдавніших перлин дерев’яного зодчества Дубенського району на Рівненщині, справді виповнюється чверть тисячоліття!
Довідавшись про це, уродженець села, славетний академік, Герой України, експерт ЮНЕСКО, лауреат Шевченківської премії Борис Григорович Возницький дуже хотів, аби на фасаді раритетної пам’ятки історії, релігії, культури, архітектури обов’язково з’явилася охоронна дошка. На жаль, не встиг — трагічно загинув в автокатастрофі 23 травня 2012го…
В Ульбарові, неподалік церкви, живе його похресник, у якого зберігається одна з картин, намальована хрещеним батьком. Під час зйомок кількасерійного кінофільму “Золота підкова Бориса Возницького” мені вдалося поспілкуватися на цю тему.
— Ось ця художня робота, — розповідає Микола Васильович Галай, 1951 року народження, обережно тримаючи в руках олійне полотно розмірами приблизно 50х35 сантиметрів. — Борис Григорович намалював більше п’ятдесяти років тому своїх кумів — мого тата Василя Миколайовича і маму Зінаїду Іванівну. Я хрещеного дуже добре пам’ятаю ще з малих років, бо він часто до нас приїжджав зі Львова, мотоциклом, причому завжди — з подарунками. Щоразу негайно навідувалися сусіди, збиралися на березі річечки Бистрої, яку він так любив, де буйна трава, де верболози, де розмови, розмови незабутні. Був я, разом із отцем Тарасом, на його похороні у Львові. Такого велелюдного я ще ніколи в житті не бачив! А мою хрещену маму, із сусіднього Глинська, звати — Валентина Король…
Збереглися цікаві спомини Б. Г. Возницького про неї:
“У 60х роках якось заїхав додому машиною Львівської картинної галереї, ми верталися з Глинська — там у моєї куми на городі Ігор Свєшніков викопав кам’яний саркофаг, в якому був прах якоїсь жінки. Жінку ми поховали, а саркофаг везли в Олеський замок в експозицію. Він десь до цього часу лежить у підвалах замку. Батько вийшов, подивився у відкриту вантажну машину і сказав: “Не позорся з таким вантажем до Львова…”.
Ясна річ, батько пожартував. Позаяк знав, що син по краплині, по крихітці, в рідному Ульбарові й сусідніх селах, на Львівщині й Волині — рятує, досліджує, зберігає, вивчає, реставрує, пропагує, експонує в музеях те, що належить народові. Неабияк цікавили його й три тесані кам’яні козацькі хрести на подвір’ї ульбарівської церкви. За тисячами щоденних, щогодинних, щохвилинних клопотів так і не встиг привезти сюди археологічну експедицію…
За даними М. Теодоровича, дерев’яний СвятоЛукинський храм із дзвіницею утримувався за кошти церковної громади і поміщика Михайла М’ясковського. На кам’яному фундаменті, покрівля бляшана. Копії метричних книг зберігалися з 1801го, а сповідальних — з 1816го. Додамо, що конюшківську церкву відокремили від ульбарівської 1935 року.
Про топоніміку села, назва якого видозмінювалося протягом віків, ідеться у книжці кандидата філологічних наук, колишнього доцента кафедри української мови Рівненського державного педагогічного інституту Я. О. Пури “Походження назв населених пунктів Ровенщини”. Зокрема в документі 1569 року читаємо — “Волбаровского леса”, 1753 — “Ульбаровъ”, 1915 — “Ulbarowo”. Вчений схиляється до версії, начебто назва може походити від польського — Olbierz, запозиченого від німецького — Albert, тобто “благородний, знаменитий”.
Ще одне припущення вдалося відшукати у краєзнавчих нотатках допитливого мешканця Ульбарова, 1929 року народження, Павла Матеюка. Коли той помер, о. Тарас звернувся до сина Володимира, аби зробив ксерокопії для церковного архіву. Тож на одній зі сторінок читаємо місцеву легенду, згідно з якою назва села — від “вулика”, тому що з давніхдавен тут жив такий працьовитий народ, як бджоли у вулику (Вульбарів, Вільбарів).
Спочатку власниками Ульбарова була династія князів Острозьких. Згодом — князь Януш Сангушко, одружений із Констанцією Денгофувні, котрий став останнім Острозьким майоратом, володів і цим селом. Оскільки не мав нащадківспадкоємців, то на підставі відомої Кольбушовської угоди 1753го, подарував свої маєтки далеким родичам, переважно — із роду Любомирських.
Таким чином того року місто Дубно, містечка Птича, Варковичі, села Ульбарів (“Вільбаров”), Конюшки (“Конючики”), Листвин, Мощаниця, Ступно, Обгів, Будераж, Тростянець, Мокре, Здолбунів, Цурків, Омеляна, Коршів, Білашів та багато інших перейшли до князя Станіслава Любомирського (1704—1793 рр.), коронного заступника підстольника, воєводи Київського і Брацлавського. Загалом — понад 70 населених пунктів, після чого володар став одним із найбагатших панів тогочасної Польщі.
Кілька десятиліть ульбарівська церква належала грекокатоликам. Із 1816го храм почав вважатися православним. Того ж року за кошти парафіян у Здовбиці придбали іконостас, ще уніатського періоду; він і досі прикрашає церковний інтер’єр.
Наведемо деякі статистичні дані, бо це теж наша історія. В Ульбарові Українському Варковицької волості Дубенського повіту Волинської губернії наприкінці ХІХ століття нараховувалося 55 дворів — 460 парафіян, католиків — 76, а в чеській половині села — ще 556 чехів.
1920 року було 102 двори, в яких проживали 855 мешканців. Станом на 1936й: дворів — 128, православних парафіян — 552 чоловіків, 556 жінок. Крім цього, у 12ти дворах — 58 католиків, а ще у 8ми — 26 протестантів (баптистів). Того року в ульбарівській церкві зареєстровано: 22 хрещення, 19 шлюбів, 13 похоронів.
У період окупації нашого краю буржуазнопоміщицькою Польщею (архівні дані 1936 року) в Ульбарові Українському діяла школа з одного класу, який складався з чотирьох відділів — 86 учнів, така ж в Ульбарові Чеському, 60 учнів. Там і там щотижня проводили по 4 лекції Закону Божого.
У Дубенській СвятоМиколаївській православній церкві 24 вересня 1870 року зібралося майже тисяча чеських родин із чотирнадцяти довколишніх сіл (зокрема — з Ульбарова теж), щоб присягнути російському імператорові Олександру Миколайовичу та його синовіцаревичу Олександру. Вони урочисто обіцяли:
“Хочемо вірними, добрими, слухняними і вічно підданими зі своїми родинами бути, нікуди за кордон не їздити і в чужині до служби не вступати, а також з недругами… шкідливих стосунків не мати, ні в яке заборонене листування всередині і ззовні Російської імперії не вступати і жодним способом проти обов’язків вірних підданих… не грішити, і за це все життя свого в разі потреби не жаліти…”.
Називають різні причини для переходу чеських переселенців у православ’я. Найголовніша: російський уряд був переконаний, що це — одна з обов’язкових умов отримання земель, зокрема і в Ульбарові, — ослабить вплив католицизму. Як воно відбувалося, наприклад, 1890 року, можна прочитати у “Волынских Епархиальных Ведомостях” (1892, № 32, 11 листопада, стор. 768773), де йдеться про Ульбарів, Глинськ, Мирогощу, Страклів, Гульчу, Турковичі, Молодаву, Семидуби тощо.
Ось фрагмент спогадів о. Антоніна, протоієрея Паржізека Чеської Православної Церкви: “Я в школах навчав релігії… Наші діти після закінчення сільської школи з 1928 року вчились в українській гімназії в м. Луцьку, де недалеко від міста жило багато чехів і були чеські села; чув я, що щорічно до сіл (чеських) приїжджає чеська католицька місія і веде пропаганду серед наших православних прихожан… Як тому запобігти, чому ми, православні, не робимо нічого такого, що утвердило б православ’я наших людей?.. Чеських приходів і чеських священиків на Волині дуже мало… В Квасилові працював священик Гервасій Лісіцький, росіянин; в Гульчі — о. Заїц; в с. Романові — о. В. Зах; в Ульбарові — о. Володимир Качер…”.
Православні чехи й українці жили дружно. Разом працювали, гуртом відпочивали, спільно ходили до церкви. Старожили Ульбарова досі згадують чеський оркестр, віртуозного капельмейстера (диригента) і вмілого коваля Йосифа Неймана. Цей оркестр діяв при пожежній дружині, створеній ще 1911 року. Брав участь у весіллях, хрестинах, похоронах.
В Ульбарові народився — й охрещений у тутешньому храмі — Ростислав Главачек, співголова Товариства “Об’єднання волинських чехів і їх друзів”, редактор газети “Вірна сторожа”. 20 червня 1967го він організував у м. Унічові в Чехословаччині першу зустріч краян з Ульбарова, де поховані його два дідусі, бабуня, мама, тітки, дядьки. Щира вдячність членам чеського товариства “Стромовка” у Дубні, а також ульбарівцям за все, що вони роблять для пам’яті чехів, які лежать на тутешніх цвинтарях.
Окрема яскрава літописна сторінка Ульбарова — Борис Возницький. Досі стоїть під сільським крутосхилом хатина, де він народився 16 квітня 1926 року. На кладовищі вічним сном спочивають його батьки, бабця, дідусь (на пам’ятнику якого щемливий напис: “1898—1947. Твоє життя потрощено, мов жито, ціпами божевілля і злоби”).
Втім, надамо слово видатному вченомуземлякові: “По маминій лінії і мама сама — всі були дуже віруючі. Я був послушником у церкві, кадило подавав. Священик мав прізвище Качер. У нас церква була автокефальна — це ж спочатку була Росія, потім ця земля перейшла до Польщі, вони відмовились від московського православ’я і об’явили себе автокефальними. І наш автокефальний митрополит знаходився у Варшаві… В війну я знайшов іконку Св. Миколая і возив з собою… Зараз постійно відчуваю, що мама ніби дивиться на мене, оберігає, що вона молиться за мене…”.
Після Другої світової війни, ставши дипломованим мистецтвознавцем, півстоліття очолював Львівську картинну галерею (нині — Національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького). Де тільки міг і як лишень міг, рятував для України духовні скарби. Насамперед — із храмів, які безбожна комуністична влада плюндрувала, закривала, грабувала, перетворювала на склади, психлікарні, клуби.
Із його спогадів: “В мені завжди була якась злість — чому у нас так нищиться національна спадщина? З експедицій ми привезли до 20ти тисяч експонатів, які за теперішньою оцінкою вартують десь близько 12 мільярдів доларів. Але не в грошах справа — якби тоді не привезли цих речей, їх би зараз уже не було. Час активних експедицій — це 1960—1970ті роки…
У ХХ столітті з лиця землі в Україні зникло 15 тисяч церков. А в кожній церкві — іконостас, а в іконостасі — 30 ікон. Виходить, півмільйона ікон ми втратили… В 50х роках у зв’язку з тим, що були закриті на Західній Україні церкви, а священики вивезені до Сибіру, половина церков (800 лише на Львівщині) знищені. З того, що було в ХІХ столітті, залишилося 20 відсотків, з них 14 відсотків — західний регіон, а всього 6 — по східних теренах… На Львівщині закрили 1200 храмів, скрізь поробили склади…”.
Слава Богу, в Ульбарові церкву не закривали ніколи. Поруч, на південнозахідному схилі (неподалік старого цвинтаря), могила воїнів Української Народної Республіки. Новий охайний пам’ятник, а на ньому — православний хрест, священний Тризуб і напис: “Тут поховані керівники панцера “Стрілець”, які загинули у червні 1919 р. Вічна пам’ять і слава Героям, що віддали своє життя за Волю України”.
Схвильовано, трепетно, урочисто знову лунають дзвони. Над селом. Над людськими долями. Над минулим, сущим і грядущим. Кличуть на Богослужіння. Так і повинно бути. Бо так уже є 250 років!
