Церква в житті українців

До виходу в світ книги митрополита Іларіона (Івана Огієнка) “Любімо свою Українську церкву”*

Микола ТИМОШИК,

доктор філологічних наук, професор, журналіст

У київському видавництві “Наша культура і наука” побачила світ книжка Івана Огієнка (митрополита Іларіона) “Любімо свою Українську церкву”. Вона стала 18 томом серії “Запізніле вороття”, яку упродовж останніх 15 років здійснює це видавництво спільно з Фундацією імені митрополита Іларіна (Огієнка). Особливість нового випуску серії в тому, що жодна з праць, із яких складається збірка, в Україні досі не була опублікована.

Читачеві материкової України вже відомі фундаментальні Огієнкові праці, присвячені нерозв’язаному ще й досі в Україні церковному питанню. У попередніх випусках бібліотечної серії “Запізніле вороття” вже побачили світ “Українська церква”, “Українська культура”, “Українська церква за час Руїни”, “Свята Почаївська лавра”, “Історія українського друкарства”.

Проте значний масив спадщини ученогобогослова з окресленої теми все ще залишається невідомим українському загалу. Йдеться про твори так званих малих жанрів. Це зазвичай невеликі за обсягом тексти, що публікувалися на шпальтах канадських українськомовних періодичних часописів “Слово Істини”, “Наша культура”, “Віра і Культура” чи виходили в світ окремими брошурами в Польщі і Канаді. За жанрами вони більше підходять до наукових розвідок щодо конкретного поняття чи явища, науковопопулярних статей, нарисів, проповідей, послань.

Ці специфічні твори, що загалом тематично охоплюють найрізноманітніші грані покликання, буття й майбутнього Української Православної Церкви і на рідній землі українців, і в розсіянні сущих, умовно можна об’єднати в три групи.

До першої групи зараховуємо науковопопулярні нариси пізнавального чи методичнорекомендаційного характеру; до другої — наукові розвідки чи популярні нариси щодо окремих фактів чи подій української церковної минувшини, які не були достатньо висвітлені, а то й зовсім не розглянуті в попередніх фундаментальних дослідженнях, це також історичні нариси чи проповіді щодо тлумачення окремих догматів чи передань церкви; третю групу склали перекладені, упорядковані й рекомендовані для щоденного вжитку популярні серед православних вірних молитовникихрестоматії.

Коротко проаналізуємо головні твори, що вміщені в цій унікальній збірці.

 

Про любов до своєї

Української церкви

Праця “Любімо свою Українську церкву”, що послужила назвою всій збірці, багато в чому є програмною. Змістову домінанту тут визначає ось така теза: “Українська православна церква — жива душа українського народу, це правдиве його серце. Українська православна церква і Україна — це одне спільне ціле”.

Охарактеризувавши Українську церкву як апостольську, первозванну, довівши на конкретних історичних фактах, що Святий Андрій таки дійшов вгору по Дніпру до Києва та на його високих горах поставив хрест вселенської віри, автор наголошує на глибокій вкоріненості церкви в історію України. Він нагадує читачеві, що з цією вірою стверджували давньоукраїнську державу Володимир Великий, Ярослав Мудрий та інші патріотичні й мужні київські князі. З цією вірою йшли захищати українські землі славні козацькі гетьмани та ватажки козацьких загонів.

Любити Українську церкву, за Огієнком, кожен українець має й за правдиву живу невмирущу славу — численний хор українських святихмучеників (перші з них — Антоній і Феодосій Печерські, Дмитро Туптало, Арсеній Мацієвич), і за створення її кращими представниками високої культури, і за захист і ствердження рідної мови народу, його традицій та обрядів.

На завершення знайомства з цієї працею, що відзначається високим публіцистичним стилем та глибокою аргументованістю викладених окремими тезами посилань, читач мимоволі доходить висновку, що своє основне завдання — творити зі свого народу свідому націю, щоб вона була міцною, щасливою і соціально забезпеченою, — Українська церква прагнула достойно виконувати навіть у найскладніші часи свого поступу.

 

Чому маємо хвалити Бога

українською мовою

Спеціально до теми мови богослужінь в українських церквах автор звертався кілька разів.

Так, одним із перших розпоряджень міністра ісповідань уряду УНР І. Огієнка у вересні 1919 року був документ, за яким усі Богослужби та проповіді у церквах рекомендувалося проводити українською мовою. У Тарнові 1921 року під маркою видавництва “Українська Автокефальна православна церква” Огієнко видає на цю тему дві брошури — “Мова українська вже була мовою церкви” та “Українська мова як мова Богослужбова”. Мовну тему піднімає 1940 року в Холмі, видаючи окрему проповідь. І, насамкінець, завершує задумане в Канаді наприкінці 50х років минулого століття.

То був особливо складний період у житті митрополита Іларіона. Окрім неодноразових спроб компрометації, що здійснювалися зі сторінок різних канадських та американських друкованих видань, дедалі більшу активність виявляли ініціатори змін щодо реорганізації тамтешньої Української Православної Церкви. В умовах посилення асиміляційних процесів на сторінки українськомовної діаспорної періодики вихлюпнулася дискусія з приводу доцільності створення позанаціональної церкви, запровадження в національних церквах служби Божої однією мовою, звичайно ж, англійською.

Показовим у цьому плані є лист Григорія Капрала з провінції Альберта. Варто процитувати витяг із листавідповіді митрополита Іларіона, звернувши увагу на незмінний за будьяких обставин толерантний і доброзичливий тон спілкування з невідомим автором: “Сердечно дякую за Вашого листа, якого вчора одержав. Я не поділяю Ваших думок, але знаю й таку ідеологію, як Ваша. Для українців, як окремої нації, вона шкідлива. На жаль, я не можу багато писати Вам, бо я ще не видужав, ще сил не маю по операції. Христос багато навчав любити перше Ізраїля, себто свою націю, але виразно писав про “чудо мов”. Ми вже всі в Канаді зденаціоналізувалися б, коли б зовсім забули свою рідну мову”.

Активізація руху за створення позанаціональної церкви і запровадження для цього однієї мови посправжньому тривожила митрополита. І зі сторінок своїх попередніх книжкових видань, і в проповідях, і у виступах на сторінках “Віри й Культури” він не переставав закликати своїх земляків завжди пам’ятати своє українське коріння, оберігати душу народу — рідну мову. Адже, переконливо твердив він, коли в нашій Українській церкві ми заступимо українську мову якоюсь іншою, то наша церква своєю істотою, своєю душею перестане бути українською. І ми самі перестанемо бути українцями. З іншого боку, без української мови наша церква помалу стратить свою віковічну Віру, і ми в другому чи в третьому поколінні пристанемо до віри свого оточення… Не випадково у своїй емоційній і переконливій праці “Навчаймо дітей своїх української мови” автор підводить читача до безспірного висновку: “Це історичний закон: утрата своєї національної мови помалу веде до утрати своєї Віри й своєї нації”.

Домінантою твору “Хвалімо Бога українською мовою” стала теза про те, що йдеться не про українізацію нашої церкви, а про її розмосковлення, оскільки українська мова, як богослужбова, була присутньою в церкві цілі віки.

 

Про те, як поводитися

в Божому храмі

Особливо популярною серед українців Канади виявилася праця митрополита Іларіона “Як поводитися в Божому храмі”, яку автор назвав підручною книжкою для української молоді та для широкого громадянства.

Приходити до храму — давня традиція українців. Однак не кожен, хто вперше переступає поріг цього особливого Божого дому чи відвідує його час від часу, чітко розуміє все те, що відбувається і під час богослужб, і під час індивідуального перебування там. Що означають зображення на іконостасі та по всій церкві; як і куди ставити свічки; які слова молитви промовляти; коли і як хреститися, причащатися, сповідатися; що означає сповідь і причастя та для чого вони потрібні людині; як поводитися, переступивши поріг церкви? Відповіді на ці та інші питання кожен знаходить у різний час і посвоєму.

Більшість же парафіян потребують своєрідного путівника до храму — такого, в якому популярно й доступно, захоплено й переконливо викладається подібна проблематика. Як колишньому лекторові й цікавому оповідачеві, авторові досить добре вдався цей задум. Після прочитання викладеного на 70 сторінках матеріалу, храм і все те сакральне, що є в ньому, стає для людини ближчим, ріднішим, а її перебування в цьому місці — впевненішим і усвідомленішим.

Уперше книгу під таким заголовком надруковано у Вінніпезі 1955 року коштом Української Православної Церкви в Канаді. Особливістю видання є те, що ілюстративним матеріалом тут уперше послужили 15 фрагментів розписів митця М. Дмитренка у спорудженому коштом українських емігрантів Українському православному кафедральному соборі Св. Володимира в Торонто. Таким чином, зображальний ряд помітно доповнив текст, сюжети глибше “засвоювалися” читачами.

 

Про зміст Літургії

Поява практичного посібника священикам “Як правити святу літургію” викликана об’єктивними чинниками. Після Другої світової війни в Канаді опинилася нова хвиля українських емігрантів — вихідців із Наддніпрянської України, зпоміж яких були й священики. Вони привнесли немало нових елементів у порядок відправлення богослужб, особливо в церковний спів. Якщо до цього додати, що на еміграції віддавна в церковному співі існували свої особливості в церквах, заснованих, скажімо, вихідцями з Буковини, Галичини, Волині, то таке різноманіття ставало дедалі відчутнішим.

Шануючи привнесені до богослужб народні звичаї з різних місцевостей Старого Краю, митрополит Іларіон усе ж прагнув, щоб такі обрядові та церковні розбіжності не були настільки разючими, аби могли посіяти непорозуміння між вірними. Йшлося про вироблення практичних порад священиками, які б носили рекомендаційний характер і сприяли єднанню усіх присутніх у храмах під час проведення Богослужб.

Зрештою, написання такого посібника не було нововведенням митрополита Іларіона. Він просто відновив призабуту від ХVІІ століття традицію, започатковану києвопечерським ченцем Євфимієм. Той за вказівкою свого наставника, вченогоієромонаха Єпіфанія Славинецького, склав “Ізвістіє Учительне”. Його згодом, після набуття популярності серед священиків, стали вміщували наприкінці Служебників чи не всі друкарі богослужбових книг.

Девізом до цього практичного порадника можуть слугувати слова автора: “Шануймо звичаї кожної землі, але йдімо до єдности!”

 

Про іконостас

західний і український

Історичний нарис “Іконостас” складається із двох розділів: у першому автор досліджує історію іконостасу, у другому акцентує увагу на ідеології цього явища.

Чи не вперше в історичній літературі автор детально з’ясував особливості формування іконостасу в українських церквах, його осібність від інших християнських церков. Так, на відміну від греків, які привнесли в Україну таку внутрішню архітектурну складову храму як передвівтарну перегороду із формуванням на ній певного ряду найважливіших ікон, український іконостас на наших теренах формувався і стверджувався за іншим порядком. Ідеться про багаторядні іконостаси, в яких переконливо і яскраво показана глядачеві “вся історія боговідкриття і спасіння людства”. На пишних українських іконостасах зустрічаємо п’ять, шість, а то й сім рядів ікон, які за красою своєю важко піддаються звичайному опису.

Це перша публікація праці в книжковому варіанті. Досі в Канаді була лише її журнальна версія.

 

Нове про церкву

під монголами

Таким же відкриттям для українського читача має стати й історична розвідка “Церква під монголами”. Тут постає калейдоскоп маловідомих, а то й зовсім незнаних, фактів з історії тієї драматичної і багато в чому визначальної для подальшого поступу України доби. Сутність монголів і татар, хроніка руйнування ними стародавньої України, випадки нищення завойовникамиіновірцями православних церков, ставлення монголів до православної церкви та духовенства.

Деякі розділи цієї праці можуть розвіяти усталені в радянській історіографії цього питання стереотипи щодо того, нібито монгольські хани були нетерпимими до православної віри та духовенства. Як випливає з цієї праці, навпаки, “вони не займали нашої віри православної, а прав нашого духовенства не порушували”. Більше того, аби оборонити церкву від різних нечестивих урядників та збирачів часом необґрунтованої данини, хани запровадили видачу своєрідних охоронних грамот, що звалися ярликами, за якими перераховувалися привілеї і права українських церков і духовенства. Більшість фактів підтверджуються цитуваннями і малодоступних для дослідників документів.

Цінною в цій праці є й інформація про двох київських церковних ієрархів за монгольщини — митрополитів Йосипа та Кирила ІІ.

Цей твір автор написав ще 1941 року в охопленому війною Холмі. Рукопис дивом зберігся: після поневірянь митрополита кількома країнами Європи був перевезений до Канади. З невідомих причин автор ніколи не повертався до цього рукопису й не прагнув за життя опублікувати бодай у своїх журналах, як це він зазвичай робив із своїми незакінченими начерками чи задумами, розпочатими в Європі.

 

Як Москва взяла під свою владу церкву Українську

Тему підпорядкування Москвою Української церкви під свій контроль, здійснений у несправедливий і неканонічний спосіб, митрополит Іларіон вважав особливо актуальною. Тому у різний спосіб і в різних місцях оприлюднював раніше написані тексти із цієї проблематики. Праця “Як Москва взяла під свою владу церкву Українську” — із цього розряду. Вперше вона з’явилася в світ у Тарнові (Польща) 1921 під маркою створеного тодішнім міністром віровизнань УНР І. Огієнком благодійного видавництва “Українська автокефальна православна церква”. У цьому ж видавництві ця праця побачила світ і наступного, 1922, але з іншою назвою — “Приєднання церкви Української до Московської в 1686 р.” Текст обох видань ідентичний.

Головна ідея твору закладена ось у цих словах: “Церква наша завше вважала себе вищою од церкви Московської, бо митрополія Київська була першою, де постав світ віри Христової; духовенство наше своєю освітою завше було незмірно вищим од духовенства московського і тому вважало себе “освіченішим Москви”.

Описана хроніка реалізації наміру Москви прибрати до своїх рук Українську церкву, фактично викупивши її в Константинопольського патріарха незабаром після укладання союзу з Богданом Хмельницьким 1654 року за “три сорока соболів і двісті червоних”, є досить показовою. Хоча б у тому контексті, що наступні гетьмани та українські політики упродовж століть не могли винести із тієї історії правдивих уроків. І лише неоголошена російською верхівкою 2014 року справжня війна проти українського народу змогла остудити голови багатьом прихильникам подальшого поширення ідеї “русского міра”, що стало реальною загрозою існування України як самостійної незалежної держави.

 

Перше звернення до Царгорода писав Іван Огієнко

Ще на один маловідомий історичний факт — звернення тодішнього міністра віровизнань уряду УНР в екзилі Івана Огієнка до Царгородського патріарха — проливає світло перша публікація в Україні цього рідкісного тексту — “Прохання до Царгородського патріарха благословити Українську автокефальну церкву”.

Поява цього документа, спонукана прийняттям 7 жовтня 1919 р. Директорією УНР Декрету, яким на законодавчому рівні проголошувалася автокефалія Української церкви. І. Огієнко як ініціатор ухвалення цього Декрету разом із міністром закордонних справ А. Ніковським були уповноважені урядом повідомити про це тодішнього Царгородського патріарха.

Сліди тексту, вперше оприлюдненого 1921 року в Тарнові, на певний час загубилися в архівах автора. Лише 1956 року його передруковує, з таким же заголовком, як і в оригіналі, редакція канадського українськомовного ілюстрованого календаря “Рідна Нива”, що упродовж багатьох років виходив у Вінніпезі. Публікації документа (сам текст прохання до очільника Вселенської церкви від імені уряду Української Народної Республіки та звернення до Царгородського патріарха тодішнього міністра віровизнань Івана Огієнка) передував редакційний коментар. Коротко виклавши історію питання, редакція “Рідної Ниви” так оцінює неканонічний акт передачі 1686 року Української церкви у підпорядкування Московському патріархату: “Над Українською церквою Царгородський патріархат був зверхником аж до 1689 р. А в тому власне році Царгородський патріарх Діонисій погодився зректися своєї зверхності в користь Московської церкви. Він нашу церкву передав Москві. Видно, що спонукали його до цього якісь особисті вигоди… Москва стала на тому становищі, що Українська церква передана під її залежність (юрисдикцію) “законним” (канонічним) шляхом. І на тому становищі стоїть вона і досі. Бо не хоче випустити з неволі нашу церкву”.

Ініціатори оприлюднення цього рідкісного архівного документа розраховували на формування нової хвилі зацікавлень світової спільноти до тісно затягнутого Кремлівською владою у твердий вузол “українського питання”, чергова нагода розв’язання якого виникла після смерті Сталіна. Тому такою рішучістю сповнений фінал коментаря до цієї публікації: “Залишається нам єдиний вихід: не оглядаючись на канони, самим звільнитися з неволі, самим визнати себе незалежними”.

 

Про уроки української

Холмщини

Незвична видавнича доля і в розвідки “Окривавлена Холмщина”. За її написання автор взявся незабаром після трагічних подій на Хомщині у березні 1944 року. З початком 1944 року польський уряд робить ще одну спробу знищення українського православ’я. Сьогодні нічим не можна виправдати той терор, що чинили озброєні польські загони проти беззахисних українських вірян. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А з 1942го до 1944 року на Холмщині у міжконфесійному конфлікті було вбито близько п’яти тисяч українців.

За гарячими слідами автор мав намір написати хроніку тих подій, безпосереднім свідком і учасником яких він був, під заголовком “На Голготі — Українська православна церква на Холмщині під німцями: Спогади 1939—1945”. Однак не встиг. Уривок цього твору із нейтральним заголовком “Послання” від уміщує до свого збірника архіпастирських послань за 1940—1944 роки під назвою “Слово Істини”. Збірник виходить у світ у Холмі 1944 року, однак без цього твору. Німецька цензура із збірника вилучила саме цей текст і конфіскувала його.

За свідченням колишнього декана богословського факультету Колегії Святого Андрія, учня митрополита Іларіона Степана Ярмуся, чорновий варіант цього послання митрополиту вдалося вивезти з Польщі до Канади. Вперше воно з’являється друком у збірці митрополита Іларіона “Мої проповіді”, що побачила світ по смерті автора — 1973 року у Вінніпезі накладом тамтешнього Інституту дослідів Волині.

Майже через 40 літ цю працю передруковує в двох числах за березень 2002 року редакція канадської газети “ВісникHerald”, надавши їй назву “Окривавлена Холмщина”. Ця публікація приурочувалася двом пам’ятним датам: 65річчю драматичних подій на Холмщині та 30річчю упокоєння митрополита Іларіона.

Про найголовніші

християнські молитви

Уперше читачеві пропонуються фактично невідомі в Україні історичні розвідки, присвячені з’ясуванню історії двох найголовніших християнських молитов, які нині в храмах Української церкви промовляються вголос під час кожної літургії усіма учасниками відправи, — “Отче наш” і “Символ Віри”.

Основою написання розвідки “Отче наш: історія молитви Господньої” став виступ автора — декана Колегії Св. Андрея при Манітобському університеті митрополита Іларіона — перед майбутніми українськими священиками і богословами на академічному зібранні з нагоди завершення навчального семестру 28 травня 1957 року.

До цієї теми митрополит Іларіон звернувся ще у Варшаві. В 71 числі своєї “Рідної Мови” за 1938 рік він умістив ґрунтовну статтю “Спокушати — соблазняти”. Автор продовжував студії означеної проблеми після переїзду в Канаду. У 8 числі за 1949 рік заснованого митрополитом Іларіоном журналу “Слово Істини” з’являється стаття “І не введи нас во іскушеніє” — як продовження історії молитви “Отче наш”. У доповненому й переробленому вигляді повністю текст цієї розвідки друкувався з продовженням на сторінках журналу “Віра й Культура” (числа 4647, 4952).

З’ясувавши на початку загальні відомості про Молитву Господню, автор приступає до порівняльного аналізу тих грецьких і латинських понять, які склали основу молитви. Такими, що викликали найбільше різночитань у перекладах іншими мовами, зокрема й української, виявилися два: “хліб насущний” — “хліб щоденний” і “спокуса” — “спроба”. У результаті аргументованого та логічно вмотивованого викладу автор цієї науковопопулярної розвідки доходить висновку, що науково правильними у перекладі з грецького оригіналу за його православною формою є вживання в цих двох парах різночитань поняття “хліб наш насущний” та “і не введи нас на спробу”.

Цінним із пізнавального боку є доступне богословське тлумаченням автора кожного з чотирьох прохань цієї молитви до Бога: дати хліба насущного, відпустити борги, не ввести на спробу, визволити від лукавого.

Зі сторінок ще однієї науковопопулярної розвідки “Наш Символ Віри: його постання й історія” читач довідується про драматичні колізії виникнення та побутування основного постулату християнства, Символу Віри. Йдеться зокрема про прийняття його константинопольського варіанта на ІІ Вселенському соборі 381 року, палких суперечок і справжніх боїв за зміни тексту на наступних Вселенських соборах та остаточне ствердження в тому варіанті молитви, якою вона прийшла до наших днів.

 

Що в “Українському православному молитовнику”?

В українському перекладі із благословення митрополита Іларіона “Український православний молитовник”, який уперше приходить до України, в Канаді витримав більше десяти перевидань.

Як відомо, книжечки з такою назвою періодично видавався для вірнихукраїнців і в США за благословення митрополита Мстислава. За структурою і змістовим наповненням ці два молитовники дещо відрізняються. Зосібно, передмовами, переліком релігійних пісень та українських колядок і щедрівок. У канадському виданні замість передмови вміщено пораду митрополита Іларіона “Як треба хреститися”, а післямовою виступає його праця “Як поводитися в Божому храмі” . Передмовою ж для американського видання є проповідь митрополита Мстислава “Молитва в житті християнина”. Сталими в цих молитовниках є перелік і зміст молитов (молитви ранні, денні, різні) та текст Божественної літургії Св. Іоанна Золотоустого.

Обидва видання закінчуються духовним гімном українців “Боже Великий Єдиний”. Виконанням саме цього твору всіма парафіянами, як відомо, віддавна закінчувалася кожна богослужба в усіх православних церквах зарубіжного українства. В УПЦ Київського патріархату ця традиція започаткована зовсім недавно.

 

Молитовник для молоді

Очоливши 1951 року найбільшу на американському континенті українську православну громаду, митрополит Іларіон від початку звернув пильну увагу на майбутнє цієї церкви — молодь. Окрім традиційних для православних українців діаспори молитовників, які періодично видавала консисторія УГКЦ у Канаді, першоієрарх цієї церкви вирішив підготувати для цієї категорії співгромадян окреме видання, що пізніше отримало назву “Приятель дітей” з підзаголовком “Молитовник для української молоді”.

Епіграфом для видання послужили слова Ісуса Христа, записані євангелістом Марком: “Дайте дітям приходити до мене…, бо таких царство Боже”.

Зазвичай основою подібних молитовників слугують короткі тексти найбільш уживаних у християнському світі молитов — ранішніх, денних, вечірніх, як і текст найпоширенішої в церквах служби Божої у викладі Івана Золотоустого. Однак видання, адресоване юним читачам, потребувало й інших текстів, які б у доступній цікавій формі роз’яснювали низку специфічних постулатів із життя церкви та поведінки людини, яка переступає поріг храму. Так з’являється розділ “Що повинен знати кожний православний українець”, у якому доступно викладено про заповіді Божі й церковні, про святі таїнства, Божі й моральні чесноти, такі як віра, надія, любов, мудрість, справедливість, мужність, стриманість.

Перед молодою людиною постає чіткий перелік справ тілесного і душевного милосердя, головних гріхів, яких не має допускати християнин. В невеликому за обсягом розділі подаються головні відомості про церкву — її сутність, специфіку різних богослужб. Окремо розповідається про сповідь — її сутність, порядок підготовки до неї та основні етапи вірянина на шляху до духовного і тілесного очищення.

Досить повним і різноманітним представлений розділ “Колядки й пісні”. Тут уміщені і добре відомі українські народні пісні (скажімо, “Нова радість стала”, “Небо і земля нині торжествують”), і маловідомі поезії самого автора на релігійну тематику.

…Живою душею народу постає перед читачем Українська церква із цих фактично невідомих досі на Батьківщині автора його текстів. Текти ці пережили непросту видавничу долю в часі й просторі задовго до того, як уперше потрапити на материкову Україну. Уречевлений на сторінках цього видання переконливий голос великого українця, що свою житейську Голгофу завершив далеко на чужині, закликає кожного з нас любити в Україні ту церкву, яка творить зі свого народу свідому націю.

 

* Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Любімо свою Українську церкву / Упор., авт. передм. і приміт. М. С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2015. — 432 с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment