Із любов’ю, гумором і ненавистю

Валентин КОЖЕВНІКОВ,

письменник, журналіст, кандидат географічних наук, академік Міжнародної академії оригінальних ідей, Київ

 

Хотілося б написати, що Олег Чорногуз порадував читача новою веселою книжкою з іронічною назвою “Рабів на бал не запрошують”. Та виявилося, що це своєрідний гіркий літопис наших днів — днів, коли Україна знову у вогні. Коли вкотре довірливу Україну намагалися захопити чужинці, щоб здати спочатку уроздріб, а потім і оптом, споконвічному ворогу нашому — Імперії зла. Знову знищується національна школа, мова, пісні. А натомість завозять “білу гуманітарку” з найсучаснішою зброєю. Тепер замість скирт золотавої соломи і квітучих садів перед нами постали деревакаліки. Підступний “русскій мір” благословляє війну нового московського царя на знищення давньої нації, яка ще й досі тримається за свою споконвічну українську землю, за свою Київську Русь, котра з’явилася на цій землі за півтисячі, чи за тисячі років до появи орди. Ту орду руcичіукраїнці разом із білорусами, литовцями, чехами перетинали по шляху до Європи, зупинили її на наших землях біля наших Карпатських гір і прикрили своїми грудьми європейські народи від ординської навали. Орда розсипалася, осіла. Але ген знову прокинувся в ординцях і захотів на Європейські простори. Принести війни і в ХХІ вік, погрожуючи взагалі знищити планету, пустити її радіоактивним пилом у безмежний Всесвіт, якщо тільки примхи нащадків чінгізоїдів (слово з книжки Олега Чорногуза) не задовольнить непокірний і бунтівний народ, який із доброго і гостинного у страшні години воєн обертається на лицаря, обороняючи свою родину, свій дім, свою Вітчизну, аби не топтав московський чобіт українських чорноземів, покремлівськи “прикрашаючи” нашу землю своїми щедрими хрестами над могильними плитами, нумеруючи своїх заблукалих на чужу територію синів нуликами і хрестиками… А тих, з яких вже нічого не залишалося ані від тіла, ані від рук, просто закидати в топки пересувних крематоріїв, які своїм ходом прибули на українську землю з нібито цивілізованого СанктПетербурга, який, прорубавши свого часу вікно у Європу, дав стільки світочів у літературі, культурі, щоб розчинити свої варварські гени у європейських, щоб і собі щось вписати в цивілізацію майбутніх поколінь. Та видно нічого не вийшло. Вочевидь, мало було тієї української крові (СанктПетербург збудований на козацьких кістках після Полтавської битви), мало було тих інтелектуальних мужів із Київської Русі, КиєвоМогилянської академії, Прокоповичів, Смотрицьких, Безбородьків, Пушкіних, Гоголів, Герценів, Далів, Засядьків, ЦіолковськихНаливайченків — цих інородців, з яких вийшла чи не вся російська література, культура, наука. Якщо вірити сьогоднішнім соціологічним дослідженням, то у сучасній Московії тільки 15 % знайшлося Сахарових, Макаревичів, Нємцових, Новодворських, Сотникових, Іларіонових. А решта 85 % — кисельови, говорухіни, соловйови, затуліни, міхалкови, рогозіни і звичайно, наші землячкихолуї — олійники, колісніченки, чаленки.

У новій публіцистичній книзі Олега Чорногуза, як і в його попередній — “Діти колонії” читач знайде і веселі сторінки його блискучих фейлетонів. Не без сміху і не без гіркоти читаєш його блискучі памфлети “Київ не чує” (це, зрозуміло, про Донбас), “Крим посміхається”. Коментар до кримського фейлетону читачки Галини Авдєєвої лаконічний і точний: “Сміх крізь сльози, але дуже дотепно”. Про таку оцінку кожен автор може тільки мріяти. До цього кримського фейлетону (він друкувався ще в перші дні окупації Криму московитами), як пише Олег Чорногуз, відгукується і ще один читач (Аркадій Шарапов — ТНУ ім. Вернадського), роблячи такий іронічний висновок: “И настало им счастье!”. А Ганна Салнікова додає: “Это ужасно — жить в концлагере… Боюсь, многие не выживут!” Їй НаталіяХристина Десненко саркастично заперечує: “Виживуть. Але виживає завжди тільки те, що не тоне”.

Олег Чорногуз — не тільки сильний публіцист, за словами академіка Миколи Жулинського, (він написав передмову до цієї книжки) — сатирикроманіст, що “перо поміняв на меч”, а й глибокий аналітик. Саме такі публіцистичні аналізи подій, які публіцистсатирик описує, свідчить про його глибоке знання рідної історії, дає йому підстави безпомилково визначити, що буде з нами завтра, який наступний крок зробить золотоординська тьма. Я вже чув від кількох читачів після їхнього знайомства з попередньою книжкою Олега Чорногуза “Діти колонії”, яка написана 5 років тому, що Чорногуз — не тільки сатирикпубліцист, а ще й пророк. Так, у кількох статтях попередньої книги Олег Чорногуз чітко описав майбутні події, передбачив і застерігав, зокрема, Віктора Януковича, що він увійде в історію ганьби, відмовившись від історичної і безсмертної слави Карла Манергейма. Олег Чорногуз поетапно розписав завдання “русского міра” і також безпомилково назвав за 5—6 років до анексії Криму, що таке страхіття обов’язково трапиться, враховуючи безвідповідальну політику наших (а чи наших?!) керманичів.

Окремо хочеться сказати про статті Олега Чорногуза у рецензованій книжці публіцистики, котрі не можеш читати без сліз. Адже в цих гірких літописних статтях автор фіксує, наче для прийдешніх поколінь, імена кращих синів і дочок українського народу. Жорстоке немилосердне вбивство українця чи татарина тільки за українське слово чи український прапор на плечах. Як окупантшовініст, ненависник українців, яким усе життя освідчується в любові, тримаючи при цьому ніж за спиною, несподівано підступно втикає його в серце тому, кому щойно казав, що ми єдиний народ і наша дружба навіки. Але одна справа слова, пропаганда, ідеологія, а інша — немилосердна і підступна дійсність чінгізоїда. Американець українського походження Іларіон Хейлик з міста Ворен (США), звертаючись до автора, пише: “Мороз блукав під шкірою, коли я читав Ваш лист до Януковича. Свята правда! Якби він його прочитав і, нарешті, зрозумів Ваше пророцтво. Таке правління державою для нього погано закінчиться!”

У книзі є статтіоповіді і про нечуване московське варварство, яке Кремль приніс на нашу землю разом зі своїми “блудними синами” — “зеленими” чи “ввічливими чоловічками”, котрі здатні на нечуване варварське вбивство Володимира Рибака, донеччанина, якого позбавили життя тільки за те, що любив Україну. Дикунські вбивства студента Київського політехнічного університету Юрія Поправка, 16тирічного хлопчика з Криму — Марка Іванюка, котрий розмовляв в окупованому Криму по мобільному українською. Така ж доля спіткала і молодого кримського татарина на його кримській землі, і двох юнаків — українців на Луганщині, які привіталися один з одним “Слава Україні!” — “Героям слава!”.

Але все це треба читати, а не переказувати. Читати, взявши з книжкою ще й сердечні пігулки. Бо й справді, такі історії, як історію України, за словами В. Винниченка, без брому читати не можна. Мабуть, має рацію читач, що підписався під псевдонімом Дон: “Олег Чорногуз — голос нації, совість нації!”

Під цими словами хочеться і мені підписатися.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment