Валентин КОЖЕВНІКОВ,
письменник, журналіст, кандидат географічних наук, академік Міжнародної академії оригінальних ідей, Київ
Хотілося б написати, що Олег Чорногуз порадував читача новою веселою книжкою з іронічною назвою “Рабів на бал не запрошують”. Та виявилося, що це своєрідний гіркий літопис наших днів — днів, коли Україна знову у вогні. Коли вкотре довірливу Україну намагалися захопити чужинці, щоб здати спочатку уроздріб, а потім і оптом, споконвічному ворогу нашому — Імперії зла. Знову знищується національна школа, мова, пісні. А натомість завозять “білу гуманітарку” з найсучаснішою зброєю. Тепер замість скирт золотавої соломи і квітучих садів перед нами постали деревакаліки. Підступний “русскій мір” благословляє війну нового московського царя на знищення давньої нації, яка ще й досі тримається за свою споконвічну українську землю, за свою Київську Русь, котра з’явилася на цій землі за півтисячі, чи за тисячі років до появи орди. Ту орду руcичіукраїнці разом із білорусами, литовцями, чехами перетинали по шляху до Європи, зупинили її на наших землях біля наших Карпатських гір і прикрили своїми грудьми європейські народи від ординської навали. Орда розсипалася, осіла. Але ген знову прокинувся в ординцях і захотів на Європейські простори. Принести війни і в ХХІ вік, погрожуючи взагалі знищити планету, пустити її радіоактивним пилом у безмежний Всесвіт, якщо тільки примхи нащадків чінгізоїдів (слово з книжки Олега Чорногуза) не задовольнить непокірний і бунтівний народ, який із доброго і гостинного у страшні години воєн обертається на лицаря, обороняючи свою родину, свій дім, свою Вітчизну, аби не топтав московський чобіт українських чорноземів, покремлівськи “прикрашаючи” нашу землю своїми щедрими хрестами над могильними плитами, нумеруючи своїх заблукалих на чужу територію синів нуликами і хрестиками… А тих, з яких вже нічого не залишалося ані від тіла, ані від рук, просто закидати в топки пересувних крематоріїв, які своїм ходом прибули на українську землю з нібито цивілізованого СанктПетербурга, який, прорубавши свого часу вікно у Європу, дав стільки світочів у літературі, культурі, щоб розчинити свої варварські гени у європейських, щоб і собі щось вписати в цивілізацію майбутніх поколінь. Та видно нічого не вийшло. Вочевидь, мало було тієї української крові (СанктПетербург збудований на козацьких кістках після Полтавської битви), мало було тих інтелектуальних мужів із Київської Русі, КиєвоМогилянської академії, Прокоповичів, Смотрицьких, Безбородьків, Пушкіних, Гоголів, Герценів, Далів, Засядьків, ЦіолковськихНаливайченків — цих інородців, з яких вийшла чи не вся російська література, культура, наука. Якщо вірити сьогоднішнім соціологічним дослідженням, то у сучасній Московії тільки 15 % знайшлося Сахарових, Макаревичів, Нємцових, Новодворських, Сотникових, Іларіонових. А решта 85 % — кисельови, говорухіни, соловйови, затуліни, міхалкови, рогозіни і звичайно, наші землячкихолуї — олійники, колісніченки, чаленки.
У новій публіцистичній книзі Олега Чорногуза, як і в його попередній — “Діти колонії” читач знайде і веселі сторінки його блискучих фейлетонів. Не без сміху і не без гіркоти читаєш його блискучі памфлети “Київ не чує” (це, зрозуміло, про Донбас), “Крим посміхається”. Коментар до кримського фейлетону читачки Галини Авдєєвої лаконічний і точний: “Сміх крізь сльози, але дуже дотепно”. Про таку оцінку кожен автор може тільки мріяти. До цього кримського фейлетону (він друкувався ще в перші дні окупації Криму московитами), як пише Олег Чорногуз, відгукується і ще один читач (Аркадій Шарапов — ТНУ ім. Вернадського), роблячи такий іронічний висновок: “И настало им счастье!”. А Ганна Салнікова додає: “Это ужасно — жить в концлагере… Боюсь, многие не выживут!” Їй НаталіяХристина Десненко саркастично заперечує: “Виживуть. Але виживає завжди тільки те, що не тоне”.
Олег Чорногуз — не тільки сильний публіцист, за словами академіка Миколи Жулинського, (він написав передмову до цієї книжки) — сатирикроманіст, що “перо поміняв на меч”, а й глибокий аналітик. Саме такі публіцистичні аналізи подій, які публіцистсатирик описує, свідчить про його глибоке знання рідної історії, дає йому підстави безпомилково визначити, що буде з нами завтра, який наступний крок зробить золотоординська тьма. Я вже чув від кількох читачів після їхнього знайомства з попередньою книжкою Олега Чорногуза “Діти колонії”, яка написана 5 років тому, що Чорногуз — не тільки сатирикпубліцист, а ще й пророк. Так, у кількох статтях попередньої книги Олег Чорногуз чітко описав майбутні події, передбачив і застерігав, зокрема, Віктора Януковича, що він увійде в історію ганьби, відмовившись від історичної і безсмертної слави Карла Манергейма. Олег Чорногуз поетапно розписав завдання “русского міра” і також безпомилково назвав за 5—6 років до анексії Криму, що таке страхіття обов’язково трапиться, враховуючи безвідповідальну політику наших (а чи наших?!) керманичів.
Окремо хочеться сказати про статті Олега Чорногуза у рецензованій книжці публіцистики, котрі не можеш читати без сліз. Адже в цих гірких літописних статтях автор фіксує, наче для прийдешніх поколінь, імена кращих синів і дочок українського народу. Жорстоке немилосердне вбивство українця чи татарина тільки за українське слово чи український прапор на плечах. Як окупантшовініст, ненависник українців, яким усе життя освідчується в любові, тримаючи при цьому ніж за спиною, несподівано підступно втикає його в серце тому, кому щойно казав, що ми єдиний народ і наша дружба навіки. Але одна справа слова, пропаганда, ідеологія, а інша — немилосердна і підступна дійсність чінгізоїда. Американець українського походження Іларіон Хейлик з міста Ворен (США), звертаючись до автора, пише: “Мороз блукав під шкірою, коли я читав Ваш лист до Януковича. Свята правда! Якби він його прочитав і, нарешті, зрозумів Ваше пророцтво. Таке правління державою для нього погано закінчиться!”
У книзі є статтіоповіді і про нечуване московське варварство, яке Кремль приніс на нашу землю разом зі своїми “блудними синами” — “зеленими” чи “ввічливими чоловічками”, котрі здатні на нечуване варварське вбивство Володимира Рибака, донеччанина, якого позбавили життя тільки за те, що любив Україну. Дикунські вбивства студента Київського політехнічного університету Юрія Поправка, 16тирічного хлопчика з Криму — Марка Іванюка, котрий розмовляв в окупованому Криму по мобільному українською. Така ж доля спіткала і молодого кримського татарина на його кримській землі, і двох юнаків — українців на Луганщині, які привіталися один з одним “Слава Україні!” — “Героям слава!”.
Але все це треба читати, а не переказувати. Читати, взявши з книжкою ще й сердечні пігулки. Бо й справді, такі історії, як історію України, за словами В. Винниченка, без брому читати не можна. Мабуть, має рацію читач, що підписався під псевдонімом Дон: “Олег Чорногуз — голос нації, совість нації!”
Під цими словами хочеться і мені підписатися.
