У видавництві “Ярославів Вал” вийшли “Спогади” Дмитра Павличка, презентація книжки відбулася 28 травня в книгарні “Є”
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Гадаю, що Павличкова книжка “Амбасадор” (“Основи”, 2014) була кроком до його “Спогадів”, перший том яких щойно з’явився друком. В “Амбасадорі” маємо не тільки Павличків звіт про його дипломатичну роботу, розповідь про те, як оприсутнювала себе наша держава в світі, а й чимало всяких авторських екскурсів у різні сфери життя, ретроспекцій у далеке минуле, де лишилися люди, які особливо авторові запам’яталися — в книжці рясно розсипані яскраві подробиці для мемуарних портретів.
І ось — підсумкова книжка спогадів та мемуарних портретів. Читаючи її, знову переконуєшся: Павличко не тільки завжди був (і нині є) винятково активною дійовою особою всього культурного процесу в Україні, а й пильно тримає в полі зору все, що відбувається в літературі, в культурі загалом, у політиці. Павличко взагалі — один із небагатьох письменників, хто активно виступає і в критиці, пише передмови, коментарі, публіцистичні статті, а ще, мабуть, саме він із усіх нині сущих написав спогади й мемуарні портрети про тих, кого вже немає поміж нас. Станіслав Людкевич, Андрій Малишко, Євген Лазаренко, Олесь Гончар, Григорій Кочур, Максим Рильський, Микола Бажан, Олександр Білаш, Ераст Гуцуляк, Олександр Довженко, Петро Шелест, Ірина Вільде, Михайло Москаленко, Сергій Параджанов, Олекса Коломієць, Ярослава Стецько, Богдан Осадчук, Едуард Шеварнадзе… — це тільки ті, про кого йдеться в першому томі книжки.
Часто мемуаристи страждають невиліковним пупоцентризмом, і їхні нарації мають таку особливість викладу матеріалу: “Я” і згадуваний. Павличко в своїх спогадах — також активна дійова особа зі своїми біографічними подробицями, настроями та оцінками подій і людей, але він не уражений синдромом пупоцентризму.
Важко виміряти, кого в цих спогадах більше — самого Павличка чи тих, про кого він пише. Зримими й психологічно виразними постають тут усі “портретовані”. За кожним — дорогоцінні соціальні подробиці, важливі біографічні моменти, індивідуальні “живинки” характерів. І повсюдно серед них — Павличко. Ні, не як свідчення якогось егоцентризму. Павличко так і не навчився бути обережноспокійним, млявооб’єктивним. Він — пристрасний і при своїй імперативності незрідка глибоко захоплений “моделлю”, поінколи навіть може нагадувати міфічного Праксителя. Він може виступити і в ролі адвоката людини, що вже належить історії (у цьому сенсі особливо прикметний спогад про Петра Шелеста, що мав важливу роль у долі молодого Павличка).
Здавалося б, сьогодні, з висоти нашого дня, спокусливо було б і поіронізувати над анахронічністю багатьох орацій першого секретаря компартії України, над замшілістю його переконань. Очевидно, не відмовили б собі в цьому сьогоднішні молоді, вельми безапеляційні в судженнях і безоглядні в присудах, ладні без найменших вагань викинути за борт із корабля сучасності, як безнадійний хлам усе, що “з совка”. Павличко ж не вихлюпне з водою і дитину. Він бережно визбирує деталі і подробиці, котрі засвідчують людяність і доброзичливість Шелеста, воднораз не забуваючи його компартійне пуританство, котре, втім, не підштовхувало його до інквізиторської нещадності на кшталт Андропова, Суслова чи Маланчука в ставленні до інакодумців. Павличко співчутливо пише про світоглядний дуалізм Петра Шелеста: з одного боку — тверда комуністична переконаність, а з другого — віра в національні цінності. Його можна вважати послідовником націоналкомуністів ЕлланаБлакитного, Скрипника, Шумського, представлених у ті роки ліченими одиницями.
До таких належав і Андрій Малишко, про якого Павличко пише з особливим пієтетом та інтимним теплом. Від першої зустрічі майже шістдесят років тому, за словами Павличка, запанувала поміж них глибока приязнь. Вони бачили між собою багато спорідненостей. Малишкового брата, вояка армії УНР, присудила до розстрілу радянська влада. Й Павличкового брата, вояка УПА, розстріляла радянська влада. Обидва трепетно наслуховували відлуння національної історії, обоє за кожної нагоди поставали в обороні української мови.
Пафосні слова у спогадах про Малишка змінюються курйозними історіями, котрі супроводжували в ті далекі роки їх обох, соковитими побутовими подробицями, аналізом суто літературних проблем, поглядом на розстановку сил у тодішньому нашому письменстві. А попутно з цим маємо цікаві роздуми на тему “Влада і література, творець і спокуси та загрози тоталітарного суспільства”.
Кілька матеріалів про Малишка яскраво демонструють, як Павличко легко змішує жанри. Тут і власне спогад, і відступ із того чи того приводу, й аналітична стаття з проблемною інтерпретацією фактів, і моментальна зарисовка, і репортерська подробиця, і покваплива щоденникова нотатка… — одне слово, Павличко мовби створює для себе новий жанр чи жанрову контамінацію, в якій використано ресурси зовсім різних жанрів. Усе це захоплює психологічною достовірністю й калейдоскопічною яскравістю, а ще потверджує, як легко автор дає собі раду з матеріалом, не йдучи за ним у фарватері подій, коли в таких писаннях часто з’являються не характерологія, а ілюстративна хронологія.
Читаючи ці матеріали, ще раз допевнюєшся: мемуарист таки повинен бути “портретистом”, інакше він ризикує перетворитися на протоколіста.
Або дві сильветки, де “портретовано” колоритного Євгена Стахова, якого пощастило добре знати й авторові цих рядків. Є тут і цікаві враженнєві моменти від особи цього легендарного чоловіка, що неоднораз переходив у повоєнній Європі кордони різних держав, виконуючи завдання ОУН, є подробиці зустрічей і розмов з ним у різні часи. Одне слово, справді виразно змальовано цього пасіонарія, дано майже фізично виразне відчуття його харизми й філософії. І все ж Павличко зізнається, що феномен Стахова, “його стражденне й героїчне життя, безстрашність і правдомовність його вдачі я зміг лише тоді осягнути, коли прочитав його книжку “крізь тюрми, підпілля й кордони”. Це, мабуть, найкраща повість про життя борця за українську державність у XX ст., де поряд з епізодами, в яких смерть постійно чатує на бойовика й підпільника, йдуть роздуми про незнищеність національного духу, подається правдива історія ОУН, характеризується ідеологічне протистояння в середовищі її найвищого керівництва”.
Захоплюючись авантюрницьки зухвалою діяльністю Стахова як члена однієї з похідних груп ОУН на Донбасі у роки радянськонімецької війни, пишучи про його виняткову винахідливість, інтуїцію і мистецтво конспірації, докладно розповідає і про цю дивовижну родину з Перемишля, де шестеро дітей ще з отроцтва були членами ОУН. Сестри його Ольга й Марія полягли в боротьбі з комуністичним режимом, а брат Володимир, в’язень фашистського концтабору Заксенхаузен, був міністром закордонних справ в уряді, сформованому Я. Стецьком у червні 1941 року.
А ще Павличко наголошує на такому важливому моменті: політична еволюція оунівця Стахова привела його на демократичні позиції. Він став людиною діалогу, охоче йшов на дискусії і з учорашніми комсомольськими функціонерами, і з компартійними ортодоксами, і зі скептиками та нігілістами. Він застерігав тутешніх лідерів національного руху проти різких поворотів, закликав до обачності та виваженості, оскільки ситуація в Україні не така, якою вона видається поверховому погляду.
Окрема тема — Євген Стахів і “Молода гвардія” Олександра Фадєєва. Про лідера ОУН на Дніпропетровщині й на Донбасі добре знало гестапо, що ганялося за ним і не могло впіймати. Саме в документах гестапо і знайшов це прізвище відряджений на Донбас О. Фадєєв, який мав написати пропагандистський роман про молодіжне підпілля. І він, як мовиться, наколотив горох із капустою. Тут і Любов Шевцова, що належала до радянської військової розвідки й аніякогісінького стосунку до підпілля не мала, тут і зрадник Стахович, якого Фадєєв списував із відомого йому тільки з документів Стахова, і ще низка всяких дивоглядів. І в результаті — “Молода гвардія”. Міф, що має до реальності дуже малий стосунок. Коли роман з’явився друком і коли за ним було поставлено фільм, що також претендував на глибоку документальність, Стахів виступав із кількома рецензіями на них, у яких спростовував усі конотації Олександра Фадєєва.
Це прикметно для Павличка: пишучи про людину, він розповідає не лише про свої з нею стосунки, про справу її життя, а й глибоко входить в обставини пов’язаних з нею подій. Тому з книжки непомітно вимальовується широка панорама життя Павличкових персонажів у широкому історикосоціальному контексті.
Сам автор постає тут перед читачем не тільки з суто автобіографічних розділів “Стопчатів”, “Яблунів”, “Коломия”, “В УПА і в тюрмі”, а й у найнесподіваніших місцях по всьому тексту. Є в теорії літератури така дефініція: “образ автора”. Образ автора в творі навіть і тоді, коли він безпосередньо там не присутній і навіть нічим не заакцентований. Ми не завжди здаємо собі справу, що, говорячи про когось або про щось, ми тим воднораз говоримо і про себе, і це викликає в уяві читача образ мовця (чи, як тепер модним стало казати, наратора). Ось Павличко захоплюється різними людськими чеснотами — і з цих подробиць у читача вже складається враження про його особу. А ось він знову й знову мовить про книги, які супроводжують його впродовж чи не всього життя, — Шевченко, Франко, Монтень, Антонич, Вольтер, Паскаль, Бекон… Зрештою, маємо там сотні імен світової літератури. Не випадково ж Павличко — один із найактивніших наших перекладачів поезії. Поява деяких його книжок перекладів ставала загальнолітературною подією. За ним — авторитетна різномовна лектура, без котрої годі уявити справжнього інтелектуала.
Спогади — дуже ризикований жанр. У них може раптом виявитися, що “король — голий!”.
Павличкові спогади — інше.
Це справді — дуже серйозно. І — не тільки для нього.
