Микола ЦИМБАЛЮК
Олена Леонтович як дослідниця і письменниця не вперше звертається до художньопубліцистичної біографістики. Днями вона презентувала в Будинку Національної спілки письменників свою нову книжку “Нетлінна слава України”.
Це невелике за обсягом, але інформативно насичене видання. На обкладинці картина: серед степу широкого кремезний дуб із розлогим гіллям. Як стверджують етнографи, дуб із прадавніх часів був символом українського народу, уособленням могутності, сили, благородства, довголіття і витривалості. А ще кажуть, що дуби зростають на тій землі, яка рясно полита людською кров’ю. Справді це чи вигадка людської уяви, важко сказати. Але є щось у цьому правдоподібне, коли розглядати цей символ у контексті нашої історії.
Метафора переростає в реальність, коли починаєш знайомитися з текстом самої книжки. Умовно його можна розділити на корінь і крону. Бо як дерево, так і будьяка людина, родина, а загалом — людське суспільство має ці обидві, взаємопов’язані і взаємозалежні частини.
Цікавитися генеалогічними дослідженнями пані Олена почала на початку 1990х. Тоді суспільна свідомість, з огляду на піднесення в Україні національнодемократичних рухів і виборювання державної незалежності, дедалі частіше почала повертатися до своїх витоків. Не лише в ширшому розумінні — історії нації і держави.
Для Олени Леонтович, яка виховувалася в українській шляхетній інтелігентній родині, не було таємницею, якого вона родуплемені. Від своїх батьків знала, що їхня сім’я пов’язана кровними узами з такими родинами, як Леонтовичі, Симиренки, Устимовичі, Шульгини. Але особливого значення тому не надавала. Зрештою, за совєтських часів про це було не прийнято, а то й небезпечно ширше говорити. Тому й не дивно, що з 1990х авторка почала дедалі більше знайомитися з тою величезною роллю своїх близьких і далеких родичів, які залишили помітний слід у вітчизняній історії.
Книжка починається нарисом “Українські достойники роду Симиренків”. Цей великий козацький рід вписав неповторні сторінки в історію підприємництва, культури, науки і меценатства України. “Про ці ділові і моральні засади батьків українського підприємництва, — пише авторка, — нагально треба нагадувати саме тепер, у часи його відродження і розвитку”. А від себе додамо: “І сьогодні, коли бізнес в Україні суціль перебуває в руках людей, які ніколи і нічого не мали і не мають спільного з національними інтересами”.
Симиренки стали одним із яскравих прикладів того, як українське за формою підприємництво (бізнес) може бути національнопатріотичним і за змістом. “Симиренківський капіталізм” викликав у всіх, хто хоч раз побував на підприємствах фірми ЯхненківСимиренків у Млієві, захоплення і здивування. 1859 року там побував і Тарас Шевченко. Він був настільки вражений і зворушений від побаченого, що не міг стримати сліз радості. Обійнявши тоді присутнього Кіндрата Яхненка, Тарас Григорович вигукнув: “Батьку, батьку Кіндрате, що ти тут наробив!?”.
Засновуючи цукровий завод (а він був не один у їхній бізнесовій імперії), власники подбали насамперед побожому про своїх робітників. Навколо них виросло впорядковане робітниче селище з гуртожитком для одинаків і охайними будинками з садибами для сімейних. Було там проведено водогін і газове освітлення (це не в Києві чи якомусь великому промисловому центрі, а на периферії, в першійто половині ХІХ ст.!). Звели безкоштовну лікарню на сто ліжок, запрацювали 6класні школи для дівчаток і хлопчиків, а більшість їхніх учителів мали вищу освіту. В містечку було відкрито бібліотеку, церкву, театр. У центрі — крамниці, де продавалися товари робітникам і їхнім сім’ям за собівартістю.
За своєю природою, національний, не чужинецький капітал не може бути глухим до проблем власного народу. Про це зайвий раз засвідчує риса Симиренківпідприємців. Вони були щедрими меценатами української справи, української культури. 1860 року коштом Платона Симиренка вийшов “Кобзар” Тараса Шевченка. Через якийсь так само вчинив його молодший брат, Василь Симиренко. Його коштом було здійснено кілька видань “Кобзаря”, він фінансував видання перших українських газет, книг, оплачував гонорари для наших письменників.
Олена Леонтович не зупиняється лише на своєму, нашому, українському корінні. Письменниця, творча й енергійна натура, впродовж багатьох років бере найактивнішу участь не лише в культурному, а й у громадському житті Києва, України. Тому не дивно, що коло її зацікавлень і знайомств досить велике. В орбіту її творчого осмислення увійшли знані за кордоном, — а донедавна невідомі широкому вітчизняному загалу — українські художники, актори, вчені. Авторка, опираючись на особисті знайомства з ними, робить спробу (наскільки це дозволяє жанр есе чи замальовки) дослідити творчий шлях своїх героїв: художників Віктора Цимбала, чи не першу в світі баталістку Надію Сомко, портретиста і монументаліста Сергія Макаренка, письменницю і акторку Діамару Камілевську (псевдонім Діма)…
Не оминає вона і наших сучасників, які вже відійшли у кращі світи (акторка Марія Капніст, учений і педагог, наш просвітянин Анатолій Погрібний та ін.), і тих, хто продовжує плідно працювати в українському мистецтві: клавесиністка Наталія Свириденко, бандуристка Світлана Мирвода, художник Валерій Франчук…
“Ми маємо, — пише Олена Леонтович у вступному слові, — про них знати, щоб гордістю повнилася наша душа за Україну, за неймовірно багатий на творчу потугу український народ”.
