Об’єдналися під знаком Ярила

Надія КИР’ЯН

Відбулася презентація унікальної книжки “Під знаком Ярила” — спільного проекту поета, перекладача, лауреата літературних премій Сергія Ткаченка та художника, автора 12 персональних виставок в Україні та за кордоном Василя Копайгоренка: це діалог письменника і митця на глибинному рівні підсвідомого, на рівні національних архетипів.

Книжка складається з трьох розділів, названих іменами християнських великомучениць — Віри, Надії, Любові. Автори вважають, що таке поєднання язичницьких і християнських ідеологем не суперечить одне одному, а засвідчує тяглість української духовної традиції.

На презентації Василь Копайгоренко розповів, як виник цей задум. “Після моєї персональної виставки, на яку завітав Сергій Ткаченко, почалася наша співпраця. Я зацікавився, як людина, що народилася в наших степах, живе в Америці, у цих кам’яних джунглях. (Сергій Ткаченко багато років працював у Секретаріаті ООН у НьюЙорку). Ми почали спілкуватися. Виявилося, що у нас спільні зацікавлення: етнографія, фольклор, історія. Творча біографія пана Сергія схожа з моєю. Ідеї, завдання перегукувалися. Він запропонував долучитися до цього проекту. Ми його почали не як звичайне оформлення поетичної книжки, а як перегук”.

Починається книжка передмовою Василя Копайгоренка “Живопис — це поезія в кольорі”, завершується післямовою Сергія Ткаченка “Поезія і живопис: діалог на рівні архетипів”, яка ґрунтовно пояснює, в чому полягає особливість проекту: спільність колективного несвідомого і його інгредієнтів (окремих архетипів) у авторів книжки, завдяки чому з’являється схожість тем і сюжетів, персонажів, зовнішньої атрибутики, емоційного регістру. У парах віршкартина часом картина пояснює вірш, часом вірш пояснює картину, іноді вірш і картина створюють нову смислову єдність.

Наведу приклад, як пояснює Сергій Ткаченко одну з поетичномалярських пар зі схожістю персонажів: “Вірш “Мов той Мазепа…” і картина “Гетьман” мають схожу назву, однак у них показано різні етапи життя цього героя. На картині Мазепа зображений у зеніті своєї величі — як гетьман України (його державну владу символізує козак, який б’є в тулумбас), як верховний господар свого квітучого краю (свідчення чого — біла хатка, з комина котрої йде ніжний димок, і віщий птах, що сидить на дубовій гілці) і як щасливий коханець (про що свідчить постать красуні Мотрі, що, зовсім оголена — в передчутті палкого кохання, йде йому назустріч). От тільки погляд у гетьмана сумний, так ніби бачить він своє майбутнє і грядущу долю України “чаєчки при дорозі”.

В однойменному вірші Мазепа фігурує лише як об’єкт художнього зіставлення (“мов той Мазепа”), з яким із болем у серці порівнює себе його нащадок — наш сучасник, що змушений жити й боротися за своє виживання у складному сучасному світі, який для цього сучасника постає ще складнішим через помилки, допущені свого часу гетьманом Мазепою. Часи змінилися, і життя змінилося також, але залишилися незмінними механізми залежности та підпорядкування, що були колись нам нав’язані, зокрема і внаслідок прорахунків Мазепи. Сумно констатуючи всі аспекти такого історично “незаздрого стану”, ліричний герой вірша всетаки зупиняється за крок від звинувачень у всьому цьому Мазепи, вбачаючи першопричину наших бід — у “тому, що заварив Богдан”. Отже, ця книжка спонукає до глибоких філософських роздумів.

Про все це говорили учасники презентації. Літературний критик Микола Славинський зазначив, що автор збірки занурений у класичне начало, тут домінує класична форма, класична думка, язичницьке проукраїнське начало. Поезія зрима, випукла, рельєфна, духовна. Є елементи іронії, самоіронії. Це той автор, який десь далеко у НьюЙорку думає про Україну, живе Україною, працює для України.

Обидва автори одного покоління, захоплюються історією, етнографією, етнологією, знають родовід свого народу, язичництво, залюблені в нього. Сергій Ткаченко — творець унікального журналу “Ятрань”, який видавав практично самотужки, а Василь Копайгоренко — один із фундаторів і багаторічний голова мистецького угруповання “Світовид”.

Сергій Ткаченко розповів, що у своїй поетичній творчості, починаючи з саморобних книжечок, які “видавав” студентом, намагався йти разом із живописом. Там були не тільки власноруч написані вірші, а й власні малюнки. “Мою першу книжку проілюстрував мій син, який ходив у молодші класи. Цю традицію я підтримував. У наступній книжці були використані роботи Миколи Стратілата. У наступних виданнях, зокрема, журналі “Ятрань” йшов ніби діалог поезії з живописом, хоч можливості були дуже скромні. Усе яскравіше вимальовувалися уявлення, як має взаємодіяти поезія з живописом — щоб не просто була ілюстративність, а внутрішній зв’язок. Використовували роботи і київських художників, і тих, хто живе на периферії, відомих і мало відомих.

Дуже радий, що цей проект вдався. Сподіваюся, що він послужить стимулом для співпраці наших письменників із художниками. Це один із шляхів відновлення цілісності української культури, яка постала розірваною, фрагментарною”.

Художник Володимир Гарбуз зазначив, що картини Василя Копайгоренка — це знак країни. Хоч на якому континенті виставити ці роботи — відчуєш —це Україна. Тут українське небо, українська природа, люди. Прочитується думка, що хоч як би нас, українців, колонізували, експлуатували — дух України не поборють ніякі матеріальні цінності — ні Америки, ні Росії.

Професор Юрій Ковбасенко зауважив: “Автори книжки нам показали, що ані поезія без живопису, ані живопис без поезії вповні сприйматися не можуть. Читаючи поезії, дивуюся провидінню автора”.

Щодо провидіння. У вірші “На смерть поета Володимира Забаштанського”, написаного 2002 року у НьюЙорку, є рядки:

Невже увесь наш біль, вся кров, всі муки — всує?

Орда знов пре на нас —

тепер через Донбас!..

До броні — хто живий! Лупайте

в тулумбас,

Хіба не бачите — Державний Віз буксує?

Якби ж то вчасно почули, може, й запобігли б нинішнім кривавим подіям!

Поет, перекладач, літературознавець Всеволод Ткаченко відзначив високий інтелектуальний рівень поезії, а також те, що книжка дуже гарно побудована композиційно. Віра, Надія, Любов — усе це дає комплексне прочитання нашої історії особистим, цілісним поглядом. “Думаю, що це саме та дорога, яка може вивести нашу національну поезію, наше малярство на верховини світової культури. Нас європейці, інші народи хочуть бачити як потужну націю з тисячолітньою культурою, з високою цивілізацією і ми повинні завжди демонструвати це”. Поет Олександр Гордон переконаний, що ця книжка буде поцінована і як явище книговидання, і як явище мистецького оформлення, і як поетична книжка. “Які чудові ілюстрації, багата колористика. А поезія! Після Миколи Зерова навіть не сподівався прочитати такого рівня сонети, які звучать посучасному”. Високий рівень видання відзначили також поетеса, перекладачка Олена О’Лір, Надзвичайний і Повноважний посол Юрій Богаєвський, старійшина перекладацького цеху Ілько Корунець та інші промовці.