Народний дім “Просвіти” — центр духовності
нашого міста
Михайлина БОДНАР,
завідувач культурномасової роботи обласної “Просвіти”:
— У Народному домі “Просвіти” ми проводимо до 500 заходів на рік. Це справді центр духовності нашого міста. В ІваноФранківську є інші народні доми (міський, центральний тощо), але у нас відбувається найбільше заходів.
Відколи почалася революція, потім війна, у НД “Просвіта” було все. Студенти робили наколінники, шили бронежилети, робили все, що треба для Майдану. Від барикад навколо облдержадміністрації майданівці приходили сюди перекусити, погрітися. Коли почалася війна, тут у бібліотеці відкрили координаційний центр. Координатор Леся Аронець.
Допомагаємо переселенцям з Криму, Донецька і Луганська продуктами, одягом, які приносять місцеві мешканці, привозять з Угорщини, Німеччини. Нині в цьому приміщенні розташована організація українців Донбасу і Криму, керівник Лариса Пантелюк.
З ініціативи обласної “Просвіти” тут утворилося народне ополчення (керівник Сергій Хамчук), де охочих навчають володіти усіма видами бойового мистецтва.
Нині готуємо захід, приурочений до 120річчя Юрія Шкрумеляка. На його творчості вчилися наші батьки, дідусі, бабусі, він писав патріотичні вірші. Родом із селища Ланчин Надвірнянського району. Наш просвітянин, директор музею Марійки Підгірянки написав дві книжки про Юрія Шкрумеляка. Одна вийшла, очікуємо на вихід другої, буде презентація цієї книжки і відзначення річниці Шкрумеляка.
Нещодавно до Міжнародного дня сім’ї провели круглий стіл, виступали старший науковий співробітник Львівського інституту народознавства НАНУ, автор книжки “Як виховати нову людину” Оксана Сапеляк, наші просвітяни Степан Геник, Володимир Сельський, отець Орест Путько, Дмитро Захарук та ін. Дмитро Захарук пропонує, щоб новонароджену дитину виносили на державному прапорі, щоб усі знали — народився маленький українець. Він показав такий приклад зі своїм онуком.
Відбувся перегляд мого 40хвилинного кліпу “Татусеві”. Я автор і режисерпостановник. “Жіноча громада” колись запровадила вшанування тата, ми це проводимо щороку. Вшановуємо родини, татусів, які на те заслуговують. У цьому відеокліпі розповідаємо про найшановніші родини області. Їм присвятили пісні.
Кожної першої суботи місяця я веду 15хвилинні передачі на проводовому радіо і щосуботи на хвилі 7202 FM півгодинні. Розповідаю про наші заходи, запрошую цікавих просвітян.
Ми навчили вихованців дитячого садочка “Пізнайко” гаївок, вони брали активну участь у наших святах. Продовжуємо цю діяльність.
Уже 6 років організовуємо “Різдво в Просвіті” Цього року з нами було 15 громадських організацій.
Нова моя ідея — проводити вечори для тих, кому за сорок. Люди перейняті власними клопотами, збайдужіли до громадської роботи і я вирішила придумати щось таке, щоб вони до нас приходили. Першого разу було з десятеро учасників, потім 15, а тепер уже ледве в залі вміщаються — близько 200 осіб. Щоразу намагаюся для них вигадати щось нове, неповторне. Там і виступи мистецьких колективів, музика, танці, творчі люди читають власні вірші, вивчають нові пісні. До кожного вечора готуються цілий місяць. Я упорядкувала збірник народних пісень “Співаймо разом”, ми розучуємо і співаємо пісні. Розповідаємо про якусь просвітянську родину, умільці грають на різних інструментах, господині пропонують свої домашні рецепти тощо. Спечуть великого пляцка, розповідають про нього, поріжуть і роздають по шматочку всім у залі, видрукують рецепт, який також усім роздають. Перед весняними роботами розповідали, що і як садити, ділилися насінням. Деякі тут познайомилися, потоваришували і навіть поєдналися.
Цього року ми запровадили Михайлівські вечорниці, 21 листопада, на честь Михайла. У нас у “Просвіті” є сім працівників — Михайлів. Новий проект —”Виколисана на українських піснях” для Клубу обдарованих дітей. Проходить дуже цікаво, з вигадками, фантазією.
Маємо дискотеку “Для тих, кому за сорок” і дитячу — “Щасливе дитинство”. Дітиведучі, проводять різні конкурси. Від просвітянського видавництва вручаємо призи.
Я упорядкувала книжку “А Сотню вже зустріли небеса”, у якій розповіді про Революцію гідності, вірші, присвячені Небесній сотні. У нас скоро буде створено Музей революції. Одну книжку передали для музею в ІваноФранківську, а одну — до Києва.
Я голова ІваноФранківської “Жіночої громади”. Маємо офіс у Народному домі. Тут щосереди збираються учасники клубу “Господиня”. Вчимо народні обряди, навчаємо дітей традиційних народних звичаїв, шукаємо автентичні костюми з різних районів і обряди з кожної місцевості.
Від “Жіночої громади” Віра Цвірлак з Богородчанського району п’ять місяців була на Майдані у Жовтневому палаці, готувала їжу для майданівців. Довгий час на Майдані була голова “Жіночої громади” зі Снятина Ярослава Корж. У книжці “А Сотню вже зустріли небеса” вміщено розповідь Ярослави про 38 жіночу сотню. Ці жінки передали матеріали, які зібрали про Майдан, до Музею революції. У “Жіночій громаді”, як і в “Просвіті”, кожна людина може виявити свою ініціативу, розкрити свої здібності. Жінки стали такими активістами, просто рвуться до роботи. Виростили дітей, досягли мети, тепер хочуть попрацювати для громади. У мене самої була тяжка побутова травма — опіки, довго лікувалася, тиждень була між життям і смертю. А зараз маю такий запал до роботи, працюю, літаю… Мене нагородили орденом княгині Ольги. Бог мене повернув до роботи, бо, певно, ще не виконала своєї місії.
Виколисана
на українських піснях
Руслана ДЕНЕГА,
керівник Клубу обдарованих дітей:
— Раніше я відвідувала просвітянську студію Бориса Данилишина “Клуб обдарованих дітей “Соколята”. Після закінчення інституту прийшла сюди працювати, працюю вже 5 років.
Нині у Клубі обдарованих дітей займається близько 60 осіб. Двоє зробили власний сольний концерт, це Владислава Німащук і Дарія Чумичкіна. Наш новий проект “Виколисана на українських піснях”. Ми беремо участь у різноманітних конкурсах, фестивалях, зараз готуємося на міжнародний конкурс “Ключборські трелі” у Польщу, місто Ключборк. Брали участь у відомому проекті “Крок до зірок”. Двоє учасників Клубу стали півфіналістами дитячого Євробачення: Іван Маснюк і Назар Петрунів. Маємо дуже багато переможців інших конкурсів. Нас запрошують на всі загальноміські заходи, концерти, дискотеки. Зрозуміло, що жоден просвітянський захід без нас не обходиться.
При владі мають бути особистості, які діють в інтересах суспільства і держави
Володимир САБАДУХА,
член правління Луганської “Просвіти”:
— Приїхав до ІваноФранківська з Луганська торік у червні, бо тут була наукова конференція. Потім у Луганську почалися відомі події, мені запропонували залишитися тут, бо туди з моїми проукраїнськими поглядами їхати було небезпечно, і я залишився. А галичани добрі люди, допомогли влаштуватися на роботу, допомогли із житлом. Я займаюся улюбленою справою — викладаю в університеті нафти і газу і в медичному філософію, культурологію, реалізовую себе.
Нині працюємо над колективною монографією, яка буде присвячена проблемам розбудови громадянського суспільства в Україні. Майдан сприяв народженню громадянського суспільства, але, здається, і влада, і політична система не зацікавлені в ньому, вони не зрозуміли, що в такому вигляді вже не можна далі існувати, що без громадянського суспільства Україну не розбудувати. Влада звикла це робити сама, щоб Україна була такою, яка її влаштовує. А громадськість — це найбільш зрілі, підготовлені люди, які здатні діяти з позицій цілого суспільства, держави. На жаль, на таких людей ще мало попиту і держава їх боїться.
Згадаймо, Янукович теж хотів розбудувати громадянське суспільство, але підконтрольне йому. Нині громадянське суспільство усунено від політики, громадські організації не мають права висувати кандидатів у владу. Наше завдання — добитися, щоб громадські організації мали право балотуватися на виборах усіх рівнів. Треба розробити і ухвалити такий закон. За своїм потенціалом — інтелектуальним, психологічним, за своєю позицією — громадські організації можуть мати більший вплив на державу і на суспільне життя, ніж влада. Тому громадянське суспільство небезпечне для влади.
Посередня людина, яка була і є при владі, зорієнтована на вигоду і владу. А якщо громадянське суспільство буде на належному рівні, воно повинно мати партнерські відносини з владою, допомагати. Так у Європі.
Уперше моя книжка про українську ідею з’явилася в ІваноФранківську 2011 року, у “Просвіті” була її презентація. Тоді мене підтримувала партія “Громадянська позиція” Гриценка. Допомагала ІваноФранківська громадська організація “Український шлях”, яку очолював Мирослав Давидів. У моєму розумінні українська ідея — це не лише розбудова незалежної української держави. Це також ідея особистості. Пріоритет у суспільстві має належати особистості, шляхетній людині, яка здатна діяти з позицій інтересів цілої держави і суспільства. Сьогодні, на жаль, пріоритет належить посередній людині. Об’єктивно люди поділяються на певні рівні розвитку: нижній рівень — це залежна людина, раб власних нерозвинутих потреб, посередня людина — може бути освічена, розумна й дуже розумна, але вона свій розум і свій досвід використовує для того, щоб мати для себе вигоду: економічну, політичну, адміністративну, психологічну і навіть світоглядну. Вищий рівень — це особистість, яка за будьяких умов діє в інтересах суспільства і держави. Четвертий рівень — це генії, їх дуже мало. Такот, пріоритет у державі повинен належати особистостям, а не посереднім. Якщо ми цього доб’ємося, то все буде гаразд. У цьому контексті громадянське суспільство повинно сприяти тому, щоб особистості приходили до влади, щоб їм належав пріоритет у державних структурах і насамперед у школі, вищій школі. Поки що українську ідею у моєму розумінні ще мало хто сприймає.
Є певні відмінності в тому, як ставляться до цієї ідеї на сході і тут. Луганські студенти, де я викладав, сприймають цю ідею в штики. Бо вона певним чином розвінчує, що вони не дотягують і не прагнуть стати особистостями. Вона показує, що вони проміняли своє духовне єство на вигоду. І ця вигода, якою просякнутий Донбас, увійшла і в уми молоді. Молодь сходу гальмує розвиток, не підтримала Майдан. Іванофранківські студенти відкриті, щирі, порядні і тому бачать у контексті цієї ідеї для себе певну перспективу, знають, що за певних умов можуть досягти рівня особистості і повніше себе реалізувати. На Прикарпатті, в Галичині живий дух шляхетності. Я дійшов висновку, що це заслуга філософівідеалістів Галичини (Залозецький, Шлимкевич, Володимир Янів) і безумовно, ГрекоКатолицької Церкви. Ці два чинники посіяли зернята шляхетності, які досі дають плоди. Призначення Галичини в тому, щоб поширити цю шляхетність. Треба докладати зусиль, щоб ця шляхетність розгорталася, розвивалася, бо хамство, яке зараз панує, може захопити ініціативу й тут.
Велику роль у деградації Донбасу зіграла матеріалістична філософія і комуністична ідеологія, коли людину звели до рівня шлунка, людина не мала ідеалу, примітивізувалася. Події, які відбуваються на Донбасі — це результат дії матеріалістичної філософії і комуністичної ідеології. Кістяк сепаратизму склали примітивні люди, раби власних нерозвинутих потреб.
Тут я маю значно більші можливості для самореалізації, ніж у Луганську, де мене не публікували.
Чому я сповідую українство у регіоні, де не всі так мислять? Батько мій з Великої Вергунки, Жовтневого району Луганська, мама з села Третяківки Біловодського району. Виріс у Луганську. Дитинство минало у селі, де спілкувався українською мовою, приїжджав у Луганськ і розмовляв українською. Батько був також української орієнтації, але казав: “Сину, не розмовляй українською, бо в люди не виб’єшся”. У 1980ті роки батько більше став розповідати про своє життя, він опинився в полоні під Смоленськом і пішки прийшов в Україну. Перейшов Дніпро навесні 1942 року, заплакав і сказав: якщо помру, то помру в Україні. Отак у мою душу, свідомість входила Україна. Потім, коли писав дисертацію, то не я її писав, а вона мене. Була присвячена українській ідеї. Я для себе відкривав українську філософію, українську культуру, історію. У процесі роботи над дисертацією змінювалася моя свідомість, правда, дуже повільно. На жаль, ми там, на сході, були сильно обмануті. Правильно говорять, що Західна Україна з певного часу стала П’ємонтом українського відродження.
Золоте кільце південної Галичини
Володимир БОЦЮРКО,
голова громадської організації “Комітет з відродження Маріамполя”:
— Нас вразило, що занепадає містечко Маріампіль (близько 40 км від ІваноФранківська), назване так на честь Матері Божої. Хоч тут чудова природа, багата історія, духовність. Я побував у Єрусалимі, був у Гетсиманському саду. Подумав: а чому б не зробити такий сад у місті Марії? Взялися до роботи.
Це перший в Україні Біблійний сад, закладений 4 квітня 2011 року. Першу фазу (посадка кущів, квітів і рослин, які згадуються в Біблії і можуть рости на території України) ми вже виконали. Таких рослин маємо 25. Приступили до другої фази — поділили Біблійний сад на дві частини: одна — це все, що описано в Старому Завіті, друга — що описано в Новому Завіті. А на алеї, ніби посередині між Старим і Новим завітами, стоятиме Матір Божа Маріампольська з дитятком. Встановлюємо скульптуру Мойсея, який згадується в Старому Завіті: він виводив з Єгипту євреїв. Він отримав від Бога десять заповідей, які ми повинні виконувати.
Наступними будуть Мідяний змій, святиня Соломона. При вході в сад відвідувачів зустрічатимуть два апостоли — Петро й Павло, вони вже стоять. А посеред алеї зроблена з каменю Біблія. Сад займає один гектар, біля дерев стоять таблички: де згадується це дерево, його опис, яке має богословське значення тощо. А наступний етап — Новий Завіт, що починається з народження Ісуса Христа. Відтворимо у вертепі весь духовний шлях Ісуса: як він зустрівся з самарянкою біля джерела Якова, робимо криничку, буде Голгофа, гріб Господній. Уже зробили гору, звідки вознісся Ісус. За рікдва повинні завершити проект. Під час 1—2х годин такої екскурсії можна ознайомитися з Біблією. Коли бачиш усе наочно — ніби занурюєшся у ті часи. А в кінці екскурсійної мандрівки зроблені лавочки, де можна посидіти і все осмислити.
Ми ініціювали туристичний маршрут “Золоте кільце південної Галичини”. Сподіваюся, що запрацює наступного року. Це Маріампіль, Галич, Бучач, Кам’янецьПодільський, Хотин, Чернівці, Коломия, ІваноФранківськ — коло в 200 кілометрів.
До речі, у Маріамполі народилися зачинателі просвітянського руху на Прикарпатті. Це брати Заклинські. У нашій області вони добре відомі. Троє братів. Усі закінчили Львівський університет, були друзями Івана Франка, Драгоманова, Павлика. Коли переїхали до ІваноФранківська (колишній Станіславів), організували тут “Просвіту” і розповсюджували просвітянство на терени всього Прикарпаття. І “Просвіта” зробила свій вклад у створення цього біблійного саду. Там є дві величні споруди — Церква і монастир. Де монастир, там зараз тюрма. Коло них є будинок “Просвіти”. Його будував батько Заклинських.
Упевнені в нашій перемозі
Нестор МАРТИНЕЦЬ,
голова ІваноФранківського ОО асоціації діячів естрадного мистецтва України:
Нестор Мартинець, член “Просвіти”, заслужений діяч естрадного мистецтва України, член НСЖУ, автор понад 140 пісень. Понад 80 з них — переможці всеукраїнських та міжнародних конкурсів і фестивалів, видав у різних видавництвах, зокрема в “Просвіті” понад 20 книжок. Зокрема книжка про Чорнобиль “Зірка Полин”, художньопубліцистична повість “Пекло посеред раю”, 6 книжок гумору, про Помаранчеву революцію, Революцію гідності, де зображено всі події в хронологічному порядку, починаючи від листопада 2013 року до жовтня минулого року.
— Нещодавно їздив у зону АТО з просвітницькою місією, разом зі співачкою з Прикарпаття Оксаною Сливкою, відеооператором Сергієм Гуменяком. Зустрічалися з вояками на фронті, на блокпостах, у бліндажах. Були у Лисичанську, Рубіжному, Попасній, Сєверодонецьку. Цю територію контролює Україна. Мені вдалося поговорити і з так званими сепаратистами. У мене багато знайомих — ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які нині і з тієї сторони, і з нашої. Їх розділили кордоном — бліндажами і блокпостами.
Ліквідатори, які лишилися по ту сторону, вважають, що якби в Україні були справжні реформи, а до влади на крові, на людських життях прийшли істинні патріоти України, які ішли б у ЄС, не крали — тоді вони всі були б за Україну. Більшість моїх друзів і тамтешнього населення хоче, щоб ми жили в нормальній державі, де верховенство права, діють закони, пристойні пенсії, зарплати, є робочі місця. Найбільшою бідою вважають, що теперішня влада майже нічого не робить для того, аби ми йшли в Європу. Так мені відкрито казали.
Там порізному. Є міста, де йде нормальна боротьба з тероризмом, злодіями та іншими негативами.
Вони заявляють: Несторе Михайловичу, ви не хотіли Януковича — ви його зняли. Відповідаю: ми їхали в Київ, відкрито заявляли про свої вимоги, а ви закликали росіян, взяли в руки зброю і почали воювати в себе. За що ви воюєте? Донбас — це споконвічна територія України. Хочете жити в Росії — їдьте в Росію. Землю відчужувати не маєте права. Хочете — їдьте в Київ і добивайтеся свого. Але ви зробили неправильно. Відповідають: “А то хіба ми? Адже там були Гіркін, інші подібні особи”.
Ті люди, до яких я приїздив, теж хочуть сильної європейської України. На території, яка була під сепаратистами і звільнена (Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне) 90 % іде за Україною, особливо молодь. Ми виступали перед солдатами, нас кликали в школи, технікуми, інститути. Ми їм багато розповідали, відкривали очі на деякі речі.
На Донбас я приїхав на запрошення друзів, серед яких Олексій Малик, голова Спілки “Чорнобиль Сєверодонецька”, після того, як випустив книжку “Революція гідності”. Передав на фронт 300 книжок. Моїм друзям почали говорити, що хочуть побачити автора.
Солдати добровольчих батальйонів настільки впевнені в перемозі, настільки віддані Україні, що я такого навіть не сподівався. Хоч там переважно російськомовні. Я розчулився, коли солдат із Донецька 33 років, батько двох дітей із добровольчого загону “Торнадо” (тепер має іншу назву) сказав “Мы ни одной пяди земли не отдадим этим врагамоккупантам”. Там люди дуже відважні, сильні, ходять вночі диверсійними групами. Про жодну пиятику там мови немає, випити не можна, стежать один за одним. Адже це небезпечно. На початку війни тих, що випили, накривали градами, знищували. Ті, що в резерві, нічого не роблять, можуть випити.
Території, які були окуповані і повернулися в лоно України, хочуть бути в Україні. Дуже приємно було спостерігати, що там у багатьох школах замість дзвінка на урок чи на перерву звучить українська пісня і щоразу різна. Там у школах на комп’ютерах випускають українськомовні книжки, газети. Від наших шкіл ми їм передали вітання, передали прапори, на яких діти написали свої привітання, адреси, номери телефонів. Тепер вони листуються, телефонують один одному, перемовляються по скайпу. Нам треба зайнятися духовним волонтерством на рівні окремих людей, особистого довір’я. Пропоную це “Просвіті”. Ми мали по 3—4 зустрічі на день. Зараз знову готуємося туди їхати.
Якщо влада оговтається, позбавиться від зрадників, усе в нас буде добре. Зрад було багато. Хлопці розповідали: лишилося три квартали Луганська, осьось беремо Луганськ. А наказ — відступати. Нас обстрілюють — ми йдемо в атаку, там п’яниці, яких доганяємо, — а наказ відступати.
Люди на звільнених територіях хочуть жити в Україні. Ті, що не звільнені, бояться говорити прямо. Ті, що звільнені, вже самі йдуть копати окопи, допомагати воякам. Мій товариш казав, що залишав собі грошей лише на хліб та молоко, решту возив у бліндажі, в окопи. І так багато хто. Говорять: “Не здавайте нас”.
Хтось виставив в інтернеті всі прізвища вояків “Торнадо”, їхніх родичів. І вони бояться повернення бойовиків. Це питання їхнього життя. У Маріуполі, Широкиному більше української символіки, як тут у нас. Дитина йде в школу, несе сумку, на сумці жовтосиня стрічка. Так гартується, єднається українська нація.
Я колишній полковник міліції, знаю, що 23 роки нашу армію здавали. Верхи планували об’єднатися з Росією, армія тоді не потрібна. Два міністри оборони у нас були російські громадяни — Лебедєв і Саламатін. Керівник СБУ Якименко — був громадянином Росії. Це закрита організація, і ми не знаємо, хто там наш, а хто ні. Керівництво — велика проблема України. Один командир батальйону розповідав: йому пропонували 20 мільйонів доларів, щоб здати два села. Він відмовився. Тоді вищий рангом керівник йому каже: треба ці села здати. Узяв 20 мільйонів?
Міліція вже ніби наша і ще боїться. Чого боїться? Бо після Помаранчевої революції тих хлопців, які перейшли на сторону Ющенка, коли той прийшов до влади, більшість розрахували з роботи. Тому на сторону народу під час Революції гідності міліціонери не перейшли. Вони боялися, що Янукович залишиться при владі і потім їх усіх порозганяє. Це суто людський чинник. Я розмовляв із беркутівцями, подарував їм книжки, і один із них каже: Ви пишете, що “Беркут” — це вороги, бандити тощо. А чого Ви не пишете, що нам за шию лили смолу, що на нас дим пускали… Відповідаю: “Діточки, в мене сини старші за вас, от уявіть собі, що між Верховною Радою, президентським палацом і Хрещатиком якихось 5001000 метрів. Люди хотіли прийти до президента і примусити його підписати угоду з ЄС. А ви стали на заваді. Ваші батьки, брати, сестри були задоволені тим, що Янукович творив із народом? —Та ні. — А ви стали, щоб не допустити людей з вимогами, що хочемо жити, як у Європі, щоб були пенсії, робочі місця тощо. Чого не переходили на сторону народу? — Не переходили, бо вже перейшли 2004 року і мали досвід. Крім того, позад нас на дахах були снайпери, які нас могли зразу вбивати. Ми були між молотом і ковадлом. — Але ж там були люди, які проскакували до народу. — Це були одиниці. Крім того, були відомі адреси наших батьків, родичів. Я втечу, а з ними що буде? — А от тепер ви тут. (Це були хлопці з Вінниці). — Ми тут для того, щоб пом’якшити свою вину, щоб довести, що ми українці, ми за незалежну суверенну Україну. Нас тут таких багато, якби на початку з нас не робили цапіввідбувайлів, усіх беркутівців не вважали злочинцями, ми більшість “Беркуту” зберегли б в Україні і їй служили. А багато боялися і повтікали в Росію, тепер вони в Криму воюють проти нас”.
Тобто, не все так просто і однозначно.
Є ще такий момент: наші офіцери, які вчилися, служили разом із російськими, з тими, що на тій стороні, передзвонюються. Багато випадків, коли передають наших полонених, — саме через особисті зв’язки.
Якби в переговорну групу взяли саме таких хлопців, а не Кучму, який не має на це права. Саме він створив цю систему, при ньому вбили Ґонґадзе, ледве не вбили Подольського, утік Єльяшкевич, аж тепер повернувся. А ще Кучма — друг Медведчука, той — кум Путіна, там усе пов’язано. Я не розумію, як Верховна Рада таке допускає. Патріоти цього не зрозуміють.
Коли побував на цій території, повірив, що дуже скоро, вже до осені будуть зміни на краще.
Ми — патріотична
організація
Лариса ПАНТЕЛЮК,
керівник громадської організації ВО “Українці Донбасу і Криму”:
— В ІваноФранківській області наших переселенців близько трьох з половиною тисяч. Найбільше з Донецької й Луганської областей. З Криму менше — їх, на відміну від нас, не війна зігнала з місць, а те, що хотіли жити в Україні.
Місцеві мешканці зустріли нас добре. Донеччан лякали хунтою, бандерівцями, а насправді люди тут хороші, співчутливі, працелюбні. Дуже сподобалися нашим переселенцям. Багато хто, якщо навіть дома настане мир, хоче тут залишитися. Допомагають нам прості люди, зокрема, із сіл, районів. Приносять, хто що може: овочі, городину, домашню консервацію. Найбільша проблема для переселенців — це житло. Винаймати квартири дуже дорого. Заплатили за квартиру, за комунальні послуги — на життя нічого не залишається.
Роботу дехто знайшов, а декому не вдалося. Якщо до пенсії 2—3 роки, допомоги не одержують, бо вважаються працездатними, а на роботу не беруть, передпенсійний вік. Як їм виживати? Є в нас багатодітні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.
У нашій організації всі патріоти. Ми створилися не тільки щоб себе рятувати. У нашому статуті записано, що ми співпрацюємо з владою з розбудови суверенної незалежної демократичної України.
Я родом з Коломийського району, але жила в Донецьку. Чоловік мені допомагає в роботі. Він військовий пенсіонер, полковник десантних військ, учасник бойових дій, двічі був в Афганістані. Наш син нині в зоні АТО.
Ми тут майже рік. Думали, що за місяцьдва вдома все заспокоїться. Люди втратили все: дах над головою, бізнес, засоби для існування. Не дай Боже кому опинитися в такій ситуації. Але хоч діти тут відійшли, заспокоїлися, перестали жахатися військових дій.
Ми з чоловіком ходили в Донецьку на Євромайдан. Збиралися біля пам’ятника Шевченку. Настільки це боляче і вражаюче, що там біля пам’ятника Шевченкові жовтоблакитну стрічечку причепиш, а йдеш додому — ховаєш у кишеню, бо страшно. Це дожитися, щоб у своїй державі боятися носити власну символіку, розмовляти українською мовою… Якщо раніше ще розмовляли в Донецьку українською мовою без проблем, то останнім часом — тільки російською.
Нас збиралося кілька десятків, а антимайданівців — тисячі. У Донецьку спочатку місцевих ходило на антимайдан одиниці, переважна більшість — завезені з Росії. І місцевий криміналітет. Цілі готелі були заселені росіянами. Думаю, що на початку можна було це зупинити.
Коли ще не було війни, наші воїни їхали підсилювати кордони, жінки лягали під танки і не давали проїхати — також за гроші.
Чому так сталося? Місцеві люди з психологією заробітчанина. Повелися на те, що на дурняк матимуть російські пенсії, зарплати. Що Донбас спокійно відійде, як Крим.
В ІваноФранківську наш офіс у Народному Домі, ми беремо участь у всіх заходах, які проводить “Просвіта”. Це й духовний майдан — молитва за загиблими Небесної сотні, Міжнародний день рідної мови, 150річчя виконання гімну тощо. Коли оголосили, що гімн виконують українці Криму і Донбасу — усі встали, нас підтримав зал. Коли маленькі дітки поклали рученятка на сердечко — це настільки вражаюче! Нас політики розділяли, а насправді поділу на схід і захід немає. Люди скрізь однакові.
Вважаю, що різні проекти, лекції — як адаптуватися переселенцям, не потрібні. Люди самі вливаються в громаду і працюють. Адаптуватися треба на ділі, а не на семінарах чи лекціях.
Від тутешніх народних свят — Різдва, Маланки, Василя та ін. усі наші були в захваті, бо на сході цього немає. Щоб знищити націю — треба знищити культуру і мову, що й робилося. А тут зберігається колиска нашої нації.
Міська влада ставиться добре, але якби ще більше допомагала. Найбільша проблема у нас — житло. Буде житло — решту ми самі зробимо. Нарешті нам хоч виділили приміщення під склад. Якби ще було приміщення для спілкування.
У нашій організації найбільш незахищені люди, бо ті, які мали гроші, купили тут квартири, будинки, відкрили бізнес — наша організація їм не потрібна, вони нам навіть не допомагають. Я зверталася до Рината Ахметова, щоб надіслали якісь кошти — людям за квартиру заплатити чи на предмети першої необхідності. Прийшла відповідь, що вони вдячні за довіру, кожне звернення у них розглядається, але, на жаль, не можуть надати нам допомогу тут, бо намагаються надавати допомогу мирним мешканцям у зоні АТО. Усі знають, як вони допомагають в зоні АТО. Ці величезні фури — це картинки для ЗМІ. Якась частина потрапляє до людей, а переважна більшість продається в супермаркетах.
У
