Нотатки про те, як шкідливо йти вперед із повернутою назад головою
Віталій АБЛІЦОВ
Винесена у заголовок назва міста — не фантазія автора. Так 1927 року зайди-більшовики хотіли назвати давнє місто Бердичів на Житомирщині. Той самий Бердичів, що заснований 1430 року і відомий з історії як один із європейських центрів торгівлі, що зв’язував, зокрема, Королівство Польське з Великим князівством Литовським. Тут бували Б. Хмельницький, С. Палій, І. Мазепа. У Бердичеві навесні 1850 року вінчалися французький романіст О. де Бальзак і графиня Е. Ганська. Тут народився класик англійської літератури Джозеф Конрад, котрий називав себе “шляхтичем з України”.
Читаєш про подібні “історії” перейменувань (і, на жаль, значної кількості нинішніх “реформ”) й мимоволі згадуєш і німецького сатирика Е. Т. Гофмана з його сатиричними романами (зокрема, “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер”), і полтавця М. Гоголя з його знущальними над макабричною (жахливою) російською імперською дійсністю повістями та драмами (найперше, “Мертві душі” та “Ревізор”), і киянина М. Булгакова (“Собаче серце”, “Дияволіада”)…
Рухаймось у майбутнє, чітко розуміючи, що нас там чекає
Зрозуміло: Україна сьогодні переживає один із найскладніших періодів своєї історії — вкотре намагається стати нарешті по-справжньому українською. Стрижневим процесом змін стала, зокрема, декомунізація. Більшості ясно, що обов’язково треба якнайшвидше звільнитися від рудиментів тоталітарного минулого (справді, не може бути на мапі незалежної України міст із назвами “Дніпропетровськ” чи “Кіровоград”; селищ, вулиць, скверів, майданів, пам’ятників, що нагадують про більшовицьких диктаторів та окупантів, про жахливі події колоніального вчора). Але оновлювати наше життя належить цивілізовано, не шарахаючись з боку в бік, і головне, враховуючи і позитивний, і негативний досвіди попередніх поколінь. Поява нових назв міст чи вулиць — це не тільки чергова акція влади, а є зміною топонімічної системи певної території, а то й країни загалом. Громадські дискусії чи радикальне протистояння політичних сил, пов’язане з ними, визначають стан національної свідомості суспільства, прагнення громадян до самоідентифікації. Врешті, все це виявляє рівень патріотизму народу. А сьогодні це одна з найважливіших наших проблем.
Отже, нам треба рухатися в майбутнє, чітко розуміючи, що нас там чекає. І загальнодержавні кампанії повинні проводитися мудро, не поспішливо, відкрито.
Не так, наприклад, як нині впроваджується у життя програма децентралізації, результати якої (для песимістичного висновку є достатньо підстав) можуть бути нищівно руйнівними для більшості сіл та селищ, невеликих міст (а саме там одвічно живуть джерела нашої національної духовності й самобутності!) Хаотичними кампаніями ми самі ініціюємо вимивання з народної пам’яті історично значущих назв. А всім відомо, що дистильована вода корисна передусім у практичній медицині, а не як питна вода щоденного вживання.
І чому б не піти іншим шляхом, реалізуючи програму децентралізації: розбудовувати нинішні райцентри (чи найперспективніші з них), створювати там, зокрема, сучасну перероблювальну промисловість, будівельну тощо (очікувати солідних інвестицій нам сьогодні не доводиться, а поступово розбудовувати існуючі крупні населені пункти змога є). Тим більше, що згідно з нинішніми державними програмами, Київ передає на місця — громадам, право розпоряджатися бюджетними коштами.
Трансформація райцентрів у середньомасштабні міста різко б змінила демографічну ситуацію: сільська молодь не шукала б щастя в індустріальних мегаполісах і по закордонах, а осідала у рідних краях. Зрозуміло, що частина так званих віддалених від транспортних мереж населених пунктів поступово б обезлюділа (на жаль, це сувора реальність; подібні процеси пережили багато країн і “старого” й “нового” світів), але в Україні склалася б сприятлива ситуація з раціональним використанням насамперед трудових ресурсів.
Ми тепер так любимо брати приклад з Європи. Але часто лише на словах.
Подивіться, як це робиться в Німеччині: між промисловими містами-гігантами, як гриби у лісі, розташувалися десятки, сотні невеликих озеленених містечок із сучасною житлово-комунальною інфраструктурою, що забезпечує комфортне життя і молоді, й пенсіонерів.
Все вище сказане — своєрідне наголошення на тому, що і декомунізація, і децентралізація не є паралельними, а єдиним потоком.
“Що в імені тобі моїм?”
Щодо перейменувань міст-гігантів, наприклад, Дніпропетровська, знову-таки, не забуваймо, що про це йдеться не перший рік. Як кажуть, “а віз і нині там”.
А може, все це тому, що гідної назви ніхто не запропонував?
Січеслав — актуально, але архаїчно. Молодь, очевидно, хоче модерної назви.
Може, Дніпровськ? Чи Дніпро? Є немало прихильників цих назв.
Мабуть, найближчі до істини ті, хто відстоює обов’язкову присутність у назві рідного міста Дніпра-Славутича. Очевидно, ім’я давньої ріки має стати кореневою основою у новому імені індустріального гіганта — одного з наших національних інтелектуальних центрів.
Подібна ситуація і з Кіровоградом. Єлизаветград — гірке нагадування про колоніальне минуле України у північній сатрапії. Степове місто розташоване в географічному центрі України, у чорноземній частині вітчизняного “хлібного кошика”. Варіанти, варіанти… Тобілевичі, Богун, Степоград?
Із містечками та селами ще складніше. Їх у нас близько 30 тисяч (найбільше сіл на Львівщині — 1850, Полтавщині — 1810. Найменше населених пунктів на Буковині — 398).
Єдина радість, що ми живемо не в Росії. Там у назви населених пунктів внесені слова, зокрема, з давніх угрофінських мов і говорів (наводити приклади не маємо змоги, оскільки нецензурні вирази в пресі заборонені в Україні, порадимо особливо допитливим заглянути у список селищ Підмосков’я, зокрема, на букву “б”).
У нас, слава Богу, найдивнішими є назви: Вертеп, Хміль, Мамалига… Може бути Свинарин, але ж не Дур’єво, Матюково, Блудове, Дураково, Большоє бухалово, Дураки… Про нецензурні, повторюся, згадувати не будемо.
Хворобливий свербіж на перейменування — немов епідемія
Найперша причина зміни назв — диктат поточного політичного моменту та потреба утвердження у суспільній свідомості декларованої новою владою ідеології.
Коли загострилася ситуація між Китаєм і СРСР у Приморському краї РФ 1969 року й стався збройний конфлікт (до речі, предмет суперечки, политий кров’ю сотень радянських солдат, острів Даманський сьогодні належить Китаю: тепер це острів Чженьбао — Дорогоцінний), наслідком тих подій стало перейменування понад 400 географічних та інших назв на території від Владивостока та Хабаровська.
А ви знаєте, шановний читачу, у якому регіоні України міста і селища зазнали найбільше перейменувань?
У Донбасі та Криму! В регіонах, на які здавна зазіхала ненажерлива Москва.
Теперішній Донецьк (виниклий на місці січових першопоселень Олександрівка-Щеглівка, що заснувалися на місці зимівника запорозьких козаків) спочатку був Юзівкою (за прізвищем валлійця Дж. Юза). 1924 року більшовицька влада надала йому назву Сталіно (ще за життя кремлівського диктатора). 1961 — Сталіно хрущовці перейменували на Донецьк.
Згаданий вище Кіровоград був і Єлизаветградом (від 1784), і Зіновьєвським (1924—1934), і Кіровим (1934), аж поки 1939 року не доріс до Кіровограда.
Дніпропетровськ, заснований 1784 року на місці давньопоселень (Пересічень, Кодак, Самар, Половиця, Кільчень) як Катеринослав, у 1796—1802 — був Новоросійськом, у 1926 — став Дніпропетровськом.
Сусідньому Запоріжжю більш поталанило: заснований як поселення 1785 року й утверджений офіційно (як місто) 1806, Олександрівськ перейменовувався лише один раз — 1921 року, коли за ініціативою одного з тодішніх очільників радянської України, а саме Г. Петровського, став Запоріжжям (до речі, Г. Петровський відстоював думку про перенесення столиці України до її центру — саме до Запоріжжя).
Взагалі, сам процес перейменувань населених пунктів не такий уже й страшний. Столицею США від 1800 року є Вашингтон — вже понад два століття! Але перед цим 8 міст Північної Америки виконували почесну місію бути столичним градом (найбільше поталанило Філадельфії, котра виконувала цю роль 4 рази; Балтимор, Ланкастер, Йорк, Принстон, Аннаполіс, Трентон, Нью-Йорк — по 1 разу; одні міста грали роль столиці по 1 року, а наприклад, Філадельфія — 10 (1790—1800). Своєрідний рекорд належить пенсільванському місту Ланкастер — воно було столицею 1 день).
Друга причина перейменувань —
сваволя зайди-окупанта
Більшовики, інкорпорувавши Україну (примусово приєднавши до СРСР), 1923 року перейменували давній Хрещатик на вулицю Воровського. Гітлєрівські нацисти 1942 року дали Хрещатику своє ім’я — Айхгорнштрассе (на честь німецького генерала-фельдмаршала Г. фон Айхгорна, вбитого влітку 1918 року у Києві московським есером Б. Донським).
Більш нещасливий у цьому відношенні Харків. Хоча слобожанську столицю не перейменовували, а от над вулицями та площами познущалися вволю!
Давні вулиці: Коцарська, Римарська, Сумська, Катеринославська, Німецька, Петинська та інші зникали, а на їхнє місце приходили: імені Артема, Є. Бош, Л. Фейєрбаха, Я. Свердлова, Г. Плеханова й, зрозуміло ж, В. Лєніна. Нинішній Харків частково повернув із минулого історичні назви вулиць, площ, районів.
Мимоволі виникає думка, що столиця УРСР 1934 року тому й переїхала до Києва, що червоний Харків скомпрометував себе передусім волюнтаристськими (а краще сказати — невігласькими) рішеннями тодішніх більшовицьких ватажків. Додамо до цього ще організований керівниками компартії України голодомор; кілька хвиль масових репресій, ініційованих сталінською Москвою — і стане краще зрозумілий осуд нинішніми поколіннями пасивності старших поколінь, що по-рабськи сприймали більшовицьке свавілля.
Вище йшлося про те, що у Донбасі майже немає населених пунктів, які б не зазнали кампаній перейменувань. Та, здається, лідерство все ж за Кримом. Загарбавши в кінці ХVІІІ століття півострів, Російська імперія знищила татарські назви: Ак-Яр став Севастополем, Ак-Меджит — Сімферополем, Гезльов — Євпаторією, Кафа — Феодосією…
Крим пережив кілька хвиль перейменувань.
1953 року намагалися втілити у життя план чергового знищення татарських назв: Бахчисарай повинен був стати Пушкіним, Джанкой — Вузловим, Ялта — Червоноармійським, Кореїз — Маяковським і т. д. У ситуацію вимушений був втрутитися тодішній командувач Чорноморського флоту адмірал С. Горшков. Справа у тім, що назви кримських міст, рік, озер, мисів, заток тощо зафіксовані на спеціальних мапах, якими користуються не лише вітчизняні моряки, а й зарубіжні. Міг виникнути міжнародний скандал. І хоча відомий адмірал вплинув на запопадливих бюрократів, але лише частково.
Швидко, та гидко
У цього відомого прислів’я є й інші варіанти прочитання, зокрема, “Скорий поспіх — людям посміх”. Але беремо той, що звучить емоційніше й переконливіше.
Чому?
Тому, що коли слухаєш натхненників, розробників і захисників програм декомунізації та децентралізації, то розумієш, що стаєш свідком чергових непродуманих кампаній, що не лише вносять роздрай у й до того розбурхане війною суспільство, а й втілюються за принципом, проголошеним колись колишнім послом РФ в Україні В. Черномирдіним: “Хотіли як краще, а вийшло, як завжди”.
Повторюся, хто буде заперечувати, що без чавунних чи бетонних ідолів, які нагадують нам про різних лєніних, свердлових, котовських, мануїльських, артемів та бошів нам житиметься вільніше?
Ніхто!
Але робити все належить відкрито й культурно. Не по-варварськи.
Чому досі ці теми не стали центральними на телебаченні, радіо, в друкованих ЗМІ? Де широкі громадські обговорення?
У моєму рідному районі — Куйбишевському Запорізької області, вже ось майже півстоліття дискутується тема перейменування райцентру — Куйбишеве (залізничній станції “Царекостянтинівка” дали нову назву “Комиш-Зоря”). І що? Все безрезультатно. Ясно, що В. Куйбишев ніколи не бував у наших краях і не мав до степового селища ніякого стосунку. Але люди звикли до старої назви. Дехто пропонує назвати Куйбишеве Брєжнєвим, бо колишній генсек бував на Куйбишевщині. Молодь відстоює сучасні назви.
І, сподіваюсь, не помилюсь, коли скажу, що подібна ситуація у багатьох селах, районах, містах і містечках.
У Києві легше все вирішувати, але й досі Московська вулиця впирається у Мазепинську (під тиском одіозних очільників російської православної церкви за недавніх недобрих правителів не вся Московська вулиця одержала нову назву — на честь славного гетьмана, котрий, до речі, спонсорував відбудову Київської лаври).
Отже, висновок напрошується єдиний: на тлі війни в Донбасі, в умовах економічної нестабільності, неможливості вирішення інших держаних проблем реалізація названих вище (та й інших) програм повинна бути спрямована у спокійне русло.
Успіх прийде тоді, коли влада діятиме відкрито, коли київські очільники вестимуть відвертий діалог з народом, а не з обраними олігархами та їхнім ненаситним оточенням.
* * *
P. S. Саме брак продуктивних ідей щодо оновлення нашого життя породжує оприлюднені невіглаські “пропозиції” на кшталт наступної — мовляв, проведемо перейменування на європейський манер: Львів хай стане Лембергом, Київ — Віднем, Конотоп — Дрезденом, Кіровоград — Амстердамом тощо.
На перший погляд, “проект” ніби й міг би когось зацікавити, але якщо згадати, що скоморохи та циркові клоуни вискакують на арену та вулиці у строкатих, приваблюючих ошаленілі натовпи костюмах, то автори подібних намірів недалеко від них пішли.
