Юрій Лавріненко на просвітницькій ниві

До 110-річчя від дня народження відомого літературного критика, літературознавця, публіциста, культуролога, дійсного члена Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку

Тетяна КОНОНЧУК,

дослідниця творчості Юрія Лавріненка, завідувач кафедри української філології та суспільних наук Академії адвокатури України

На пошанування Юрія Лавріненка в Академії адвокатури України в Києві було організовано круглий науковий стіл “Права людини в українській літературі”, в якому взяли участь науковці (філологи, культурологи, правники), викладачі вищих навчальних закладів, аспіранти, студенти. Епіграфом наукової розмови про спадщину Юрія Лавріненка стали його слова, взяті з однієї з його радіопрограм: “В тому велика сила культури, мистецтва, що вона єднає народи”. Зрозуміло, що специфіка правничого вишу в тому, щоб уважніше поглянути на правові аспекти в творчості визначної особистості. Тому робота “круглого столу” була розпочата духовним гімном України, слова якого написав адвокат і письменник Олександр Кониський, музику — Микола Лисенко; доробок ученого розглядався всебічно, проте головний акцент був такий: доля і творчість Юрія Лавріненка як поле відстоювання права на правду і життя. Своєю діяльністю він, справді, утверджував правдиве слово про Україну, її культуру, її гідну вписуваність у світовий контекст.

Юрій Лавріненко (1905—1987, псевдоніми Гайдар, Дивнич) — зробив безцінний внесок у духовну скарбницю української культури, був активним пропагандистом української культури в книгах, статтях, у радіопрограмах на радіо “Свобода” з 1959го до 1966 р. Нині це ім’я широко відоме в Україні, про нього написано багато статей, є захищені дисертації. На творчість одного з найцікавіших діячів української діаспори сьогодні звертають пильні погляди культурологи, філологи, учителі, студенти.

Майбутній учений народився в с. Хижинцях Лисянського району Черкаської області, що неподалік від Шевченкових Моринець, звідти пішов у великий світ. Уже перебуваючи в чужих краях, говорив усьому світові про українську культуру так, як про неї не можна було говорити на Великій Україні. І за публікаціями й виступами Юрія Лавріненка на радіо “Свобода” із НьюЙорка виходило, що світ про нас знав набагато більше, ніж ми самі про себе, і знав про нас усе те краще, справжнє, про що не мовилося в офіційній радянській пресі, у видрукуваних із дозволу цензури книгах.

Після початкової Хижинської школи, а потім — Медвинської він із 1920 до 26 року навчався в Уманській вищесередній школі садівництва та хліборобства, 1930 р. закінчив Харківський університет (тоді Інститут профосвіти). Належав до літературного об’єднання “Плуг”. Сам подає довідку в рукописі “Наші втрати”: “Після критики істориколітературних і літературних праць був заарештований “за націоналізм і тероризм” 24 грудня 1933 р., просидів під слідством 4 місяці. Був звинувачений у належності до української терористичної організації. Звільнений на початку квітня 1934 р. із забороною виїзду з Харкова. 4 лютого 1935 р. знову заарештований, засуджений спецколегією харківського суду за ст. 5410, 11 на 5 років віддалених ІТЛ НКВД (ісправітєльнотрудових лагерєй — Т. К.) і 3 роки поразки. У 1936–39 рр. в’язень Норильлагу НКВД на Таймирі, у 1939–42 рр. — вільне заслання в КабардиноБалкарії із забороною вертатися в Україну”. З часу Другої світової війни на еміграції: спочатку — в Німеччині, а з 1950 р. — у США.

У доробку Юрія Лавріненка понад 300 наукових досліджень про літературу, головним чином про культурне відродження 20х років ХХ ст. Він автор книг “БлакитнийЕллан” (1929), “Василь Чумак” (1930), “Творчість Павла Тичини” (1930), “В масках епохи” (1948), “Соціалізм і українська революція” (1949), “Український комунізм і совєтськоросійська політика супроти України: анотована бібліографія, 1917—1953”, англійською мовою (1953), “Чорна пурга: Спогади” (1985) та ін. Відійшов у вічність 14 грудня 1987 р. у НьюЙорку.

Перебуваючи в Німеччині в політичній еміграції, українці об’єднували сили, налагоджували культурне, освітнє життя. Так, 1945 р. в Західній Німеччині було засновано організацію Мистецький український рух (МУР), який зпоміж інших справ видавав книги, журнали; з одним із них — “Литаври” — працював Юрій Лавріненко. У НьюЙорку 1957 р. Ю. Лавріненко став одним із організаторів об’єднання українських письменників (ОУП) “Слово”, до якого входили такі відомі літератори, як Василь Барка, Євген Маланюк, Ігор Качуровський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Шевельов та ін.

Нині в Україні добре знають книгу “Розстріляне відродження” Юрія Лавріненка, яка побачила світ у Парижі 1959 р. у видавництві “Культура”, — а в Україні була перевидана 2001 р. (у видавничому центрі “Просвіта”) та 2002 р. (у видавництві “Смолоскип”). Це антологія поезії, прози, драми та есеїв кращих українських письменників 1917—1933 рр., яка підтвердила слова її упорядника, що нищенням і забороною української літератури 1917—1933 рр. було “відкинуто насамперед усе мистецьки ліпше й сильніше”. Автор у передньому слові до антології наголосив, що відбір текстів робився за мистецьким критерієм, а не політичним, бо “мистецький критерій у красному письменстві є універсальний”.

Видрукувана за кордоном, книга знаходила шлях в Україну, справляла великий вплив, зокрема, на літераторівшістдесятників. Про це свідчить, наприклад, Євген Сверстюк у післяслові до перевиданої 2002 р. в Україні антології: “Ті, хто цікавився історією літератури 20—30х, по крупинці розшукували в старих бібліотеках твори, які не друкувалися. А тут раптом з’являється книжка, де все це разом зібрано! Вибухову силу мають вирази спресованої думки і прихованого болю. Вони щемлять, як напівзабута мелодія, коли її особливо хочуть пригадати. А тоді була надворі саме та пора, коли пригадували, розшукували, переписували і передавали іншому”.

За назвою антології “Розстріляне відродження” в українській культурі пізнаємо один із найдраматичніших періодів українського буття. Є. Сверстюк про це визначення каже, що це “слова, які увійшли в історію і означили в ній долю української культури після революції і програної війни. Причому ця метафора охоплює і живих, і мертвих, яких не страчено, але позбавлено свободи творчості”. В антології наведеним творам передують літературні сильвети, в яких лаконічно йдеться про життєвий шлях митців (їх у книзі 40).

Готуючи книжку до видання, Ю. Лавріненко виношував нову ідею: нести інформацію в світ про українську культуру й історію усним словом. Відтак з 1959 р. розпочалася його плідна робота з радіо “Свобода” в НьюЙорку: він щотижня виходив в ефір з авторськими програмами “Історичний світ” та “Літературний світ”. Після ХХ з’їзду КПРС, коли менше “глушили” західні радіостанції, така робота була ефективнішою. І з передач, в яких Ю. Лавріненко виступав під ім’ям Юрій Гайдар, світ слухав публіцистичне слово про українську літературу й культуру загалом, про літературномистецькі явища в світі. Нині радіопрограми Юрія Лавріненка вийшли книгою, несуть безцінний просвітницький матеріал (“Літературний світ”, К.: Твім інтер, 2013, 784 с.). Тексти підготував до друку, написав передмову і примітки Валерій Шевчук.

У Німеччині Ю. Лавріненко визначив ще одну справу свого життя — представити світові репресованих із різних галузей діяльності в Україні, тобто створити, за словами доньки Ю. Лавріненка Лариси, своєрідну персоніфіковану підсовєтську мартирологію. Ще в ДіПі таборах (для переміщених осіб), які утворювалися в окупаційних зонах тими, хто перебував із різних причин за межами батьківщини і мав якось організовувати своє життя, Ю. Лавріненко почав записувати свідчення про репресованих із різних сфер діяльності, взявши на себе працю, вочевидь, цілого наукового інституту. За авторським задумом мало бути 13 зошитіврозділів, в яких мала подаватися інформація про втрати за галузями: Українська академія наук у Києві; гуманітарні науки (історія, археологія, етнографія, сходознавство, історія літератури й мистецтва, мистецтвознавство, правники, дослідники права та ін.); Українська автокефальна церква; українська література в УРСР; освіта; народна освіта; університети й ВШ; державнополітичні діячі; природничоматематичні науки та ін. Як і в антології “Розстріляне відродження”, у праці “Наші втрати” Ю. Лавріненко дав інформацію не лише про тих, кого було знищено фізично, а й про тих, чия доля після заслання чи переслідування не була відома, кому було перешкоджено вільно працювати в своїй галузі і довелося в інших краях шукати місце під сонцем. Завершити працю таким чином, як планувалося, і видати авторові не судилося… Постала проблема коштів і підвело здоров’я. Але матеріали знайшли надійний прихисток в архівах Української Вільної Академії Наук у США у НьюЙорку (УВАН), де авторові цієї статті з ними пощастило познайомитися під час перебування на міжнародній науковій конференції 2003 р. в Іллінойському університеті (м. УрбанаШампейн). Нині ці матеріали також видано в Україні як історичну пам’ятку, яка містить безцінний матеріал для дослідників (К.: Твім інтер, 2005, 256 с.).