Про нові й старі загрози пам’яткам культури
Михайло ДЕГТЯРЬОВ,
мистецтвознавець, член НСХУ, дійсний член Нью-Йоркської академії наук
Національна школа реставрації інтенсивно деградує та руйнується: яскравою ілюстрацією може слугувати ситуація, що склалася нині в Києво-Печерському історико-культурному заповіднику на території Нижньої лаври (Ближні й Дальні печери), яку орендує духівництво УПЦ МП. Територія Верхньої лаври поки що перебуває у підпорядкуванні дирекції державного заповідника.
Згідно з українським законодавством про охорону пам’яток, будь-які будівельні заходи в заповіднику мають бути спрямовані на збереження історико-архітектурного середовища, створеного упродовж століть. Тобто разом із проведенням необхідних ремонтно-реставраційних робіт тут допустимі ремонт і реконструкція інженерних мереж і дренажної системи, протиаварійні й протизсувні роботи тощо. Але не спорудження нових будівель, адже архітектурний комплекс лаври входить до Списку об’єктів ЮНЕСКО.
Нині ж територія Нижньої лаври, на порушення вітчизняного охоронного законодавства і вимог ЮНЕСКО, перетворилася на справжній будівельний полігон: тут зводять нові чужорідні об’єкти, які дисонують з естетичним сприйняттям і явно не сприяють збереженню історії об’єкта. При цьому керівництво монастиря все це безсоромно називає “проявом волі Господа Бога”.
Для здійснення будівельно-монтажних робіт у деяких місцях кріпосних мурів Нижньої лаври пробивали отвори для в’їзду самоскидів, бетономішалок, бульдозерів, автокранів, що стрясало лаврські пагорби. У результаті — руйнація окремих ділянок підпірних мурів Верхньої лаври. Історичні будівлі Нижньої лаври часто й зовсім зносили, а на їхньому місці зводили нові, причому в безглуздих “кітчевих” формах, що контрастують зі стилістичними особливостями історичної монастирської забудови. Традиційне планування монастиря на окремих ділянках у процесі нового будівництва безцеремонно і необґрунтовано порушується.
Наприклад, на колишньому Гостинному дворі лаври замість низки знесених готельних корпусів (що простягались у бік дніпрового берега й таким чином виконували роль своєрідних протизсувних контрфорсів) було зведено “котеджне містечко” з нових будинків: келійних корпусів підвищеної комфортності, адміністративних корпусів, готелів, гаражів, льохів тощо. Їхні продовжні осі чомусь перпендикулярні стосовно старовинних будівель, що подекуди ще залишилися. Відчуття дисонансу викликають “диснейлендівсько-голлівудські” архітектурні форми споруд на Гостинному дворі, а також стихійна автостоянка автомобілів.
На жаль, багато безцінних архітектурних пам’яток у Нижній лаврі зовсім не реставрують, а протиправно піддають перебудовам, добудовам, переплануванням, унаслідок чого їхній первісний автентичний вигляд змінюється до невпізнання. Унаслідок такої варварської реконструкції невиправно знівечено чудовий зразок епохи класицизму — будинок начальника Ближніх печер, зведений на початку XIX ст. за проектом гетьманського архітектора Олексія Яновського.
Можна додати, що непомірні бізнесові інтереси духівництва призвели до того, що старовинні келійні корпуси у Нижній лаврі надбудовані незграбними мансардними поверхами.
Останніми роками на території Нижньої лаври знищено низку зразків архітектури малих форм, зокрема, ківорії над колодязями св. Антонія та св. Феодосія на Дальніх печерах — чудові твори чавунного художнього литва кінця ХІХ ст., виконані за проектами академіка архітектури Володимира Ніколаєва. Замість цих легких альтанок спорудили глухі цегельні восьмигранні “вежі”. Чи не головна мета таких недопустимих у заповіднику “творчо-новаторських” підходів — банальне бажання “роздути” кошторис на новоробах і “відмити” чималі гроші?
Дивує те, що сталося поблизу церкви Різдва Богородиці (Дальні печери) на розташованому довкола храму старовинному некрополі. Тут вражає безцеремонне перепланування некрополя й заміна автентичних надгробків на уніфіковані. Якщо ж поглянути на інтер’єр церкви Різдва Богородиці, одразу бачиш порушення щодо самої цієї споруди: фрагменти розписів епохи українського бароко, які тут були, збили зі стін й замінили сучасними композиціями “новомосковського” стилю.
Зупинюся ще на одному аспекті діяльності монастирського духівництва, що загрожує збереженню архітектурного ансамблю лаври, — бурхлива господарська діяльність, яка приносить монастирю чималі доходи, але завдає шкоди історичному середовищу. Наприклад, на окремих ділянках Нижньої лаври влаштовують овочеві городи (безпосередньо над печерними комплексами), які рясно поливають. I це тоді, коли в печерах постійно відбуваються обвали й досі не розроблено способів їхнього повноцінного відновлення! За колишніх часів сади й городи ченці влаштовували за межами монастиря.
Складна правова колізія щодо лаври (до речі, як і багатьох інших сакральних місць — пам’яток нашої національної культури) виникла через протиріччя в президентських указах і урядових постановах, ухвалених за роки української незалежності. Багато пам’яток сакральної архітектури потрапили у користування духівництва різних конфесій згідно з урядовим розпорядженням, підтвердженим Указом президента Л. Кучми від 21 березня 2002 року “Про повернення у власність церковних общин нерухомості, відібраної за радянських часів”. Наші заполітизовані чиновники, передаючи в розпорядження духівництва пам’ятки архітектури, переймалися необхідністю на чергових виборах прихилити на свій бік голоси виборців-вірян і водночас вирішили, що настав цілком вдалий “історичний” момент: перекласти на плечі релігійних общин завдання збереження й реставрації пам’яток.
Але протягом багатьох років керівництво монастиря, на жаль, не вважало за потрібне узгоджувати з фахівцями державного заповідника проектно-кошторисну документацію щодо об’єктів, які реставруються й реконструюються, та нового будівництва, й усіляко ускладнювало доступ до цих об’єктів. Дирекція заповідника не отримувала звітів про археологічні дослідження, які обов’язково мали передувати будівельним заходам; не повідомлялося, чи проводилися вони взагалі і якщо так, то де зберігаються археологічні знахідки. Останнім часом за ініціативою УТОПІК (Українського товариства охорони пам’яток історії і культури) наукова громадськість Києва провела кілька круглих столів щодо інтенсивного процесу руйнації печер на схилах Нижньої лаври, який посилюється у зв’язку з будівництвом тут нових споруд на свайних фундаментах. Автор цієї статті брав участь у названих заходах, однак не відчуває їх впливу на духівництво: злочинне будівництво на схилах лаври триває.
Чи не час покласти край такому “хазяйнуванню” в лаврі ченців УПЦ МП, що загрожує нашій культурній спадщині? Чи можна допустити подальше руйнування лаврського архітектурного ансамблю й не зберегти для нащадків таку унікальну київську реліквію, як знамениті печери на Печерських пагорбах?
На мою думку, держава має повністю повернути у своє розпорядження архітектурний комплекс, узявши на себе всі витрати на його збереження. А лаврське духівництво має задовольнитися тим, що в їхньому користуванні залишаться Китаївська та Голосіївська пустині, де навколо них, на ділянках, що історично лаврі не належали, вже замість вирубаних зелених насаджень протиправно побудовані різні, м’яко кажучи, “фантастичні” споруди “новомосковського” стилю. Наприклад, відвідувачі Голосіївського національного парку зараз ледве не на кожному кроці наштовхуються на нові сакральні споруди, що мають “цибулясті” за формою завершення, композиційно об’єднані у традиційне для соборів московського Кремля “п’ятиглавіє”.
Залишається сподіватися на створення в Україні єдиної помісної церкви. А поки що у Києво-Печерській лаврі, як і у Софії Київській, Божу службу по великих святах мали б проводити представники різних християнських конфесій.
