Олександр КУЛІШ
У більшості випадків, при спілкуванні російськомовного з українськомовним, перший чує слова, але не усвідомлює змісту сказаного другим і засвоює не більше 50 % інформації, переданої засобом української мови. Майже неможливо про щось домовитися, чи знайти в чомусь спільну мову людині, яка прагне зробити те, спілкуючись українською до російськомовної людини, натомість будуть втілюватися зворотні впливи — ви поставите під загрозу свою етнічну сутність і пристанете до способу світобачення російськомовного. У російськомовних, які проживають на теренах України десятиліттями укріплювалася відмовка — “я прівік гаваріть порускі”… Цікаво, на яких підставах, хто з недолугих лінгвістів вигадав це безглузде і не існуюче в філології поняття — “суржик”? Споконвіку існували діалекти та жаргони, тобто взаємопроникнення одна в одну різних мов і говірок, але в жодній країні не набувало поширення явище, що коли якась інша мова впливає на локальну (як у випадку впливу російської на українську), то та локальна мова набуває буцімто рис огидної та не придатної до вживання. Введення в поширення поняття “суржик” — спроба вилучити динамічну складову з української мови, зробити її мертвою. Мова, і надто слова, як складові мови — явища космічні і від того, як ми ставимося до цих явищ, формуватиметься дія природи космосу на нас. Українська мова сприймається російськомовними громадянами в двох варіантах: 1) “суржик” (вищезгаданий) — поняття вигадане охочими до російської мови філологами, для того, аби принизити й остаточно знищити сучасну українську мову, подаючи її не як явище з коріннями в глибині століть, а як невдалу пародію на російську мову, яку використовують люди переважно сільського походження із незначним рівнем освіти; або 2) “класичнолітературна” — мова Лесі Українки та Тараса Шевченка, яка не є актуальною в наш час, бо перетворилася на архаїчну, несучасну, ненаукову та напівіснуючу, розмовляти якою безперспективно. Російськомовні пишаються, що у них є вдосталь літературних класиків бардів і рокспіваків, що у них безліч високоякісних текстів і що при порівнянні з українською культурою їхня бaгатша. Пишаючись бaгатством своєї мови, російськомовні не беруть до уваги те, скільки українськомовних філософів, науковців і митців знищили в комуністичних в’язницях. У час, коли російську мову підтримував правлячий диктаторський режим комунізму, українську цей режим знищував. У той час, коли російська мова протягом майже всього ХХ століття навалою витісняла з ужитку численних мовноетнічних груп на терені колишнього Радянського Союзу їхні рідні мови й оселялася як замінник чиєїсь рідної мови, українська мова боролася за своє існування.
Вимальовується очевидна стратегія: коли російськомовні оселяються на чужій новій для себе території, то вони згодом починають піднімати галас, нібито їхню мову піддають утискам і закликають на допомогу Росію, яка, не довго думаючи, спочатку залякує невигідний російськомовним етнос, а потім, по можливості, вводить військо на ту територію і в перспективі тих, хто не переходить на розмовну російську, силою переконують, піддають тортурам чи навіть фізично знищують. Звісно, що російська мовна агресія триває доти, доки мова окупованої території не переходить у стадію або неприємного на слух суржика, або перетворюється на архаїчну стародавню та безперспективну. Мудрої стратегії дотримуються народи Прибалтики, ігноруючи заклики російськомовних про надання ширшого статусу їхній улюбленій мові і розвиваючи таким чином свої етнічні мови. Це дає змогу позбавити Росію підстав захищати російськомовне населення. В Україні складніша ситуація, бо російська мова не тільки подібна до етнічної української, а й має розгалужене коріння від Карпат (де поширення російської призупинено, що дає змогу розвивати українську державність) і до Донбасу (де вже майже нереально формувати українську державність). Очевидно, що для того, аби вберегти державність, мову та культуру рідного краю, треба брати приклад із прибалтійських країн і всіма можливими засобами заважати поширенню російської мови, бо в іншому випадку українська нація втратить свою індивідуальність, а рідна мова перетвориться на формальність, як сталося в Білорусі. Почати треба з народних депутатів, які просто в парламенті порушують Закон про мову, виступаючи іноземною російською мовою. Про яку законотворчість можна говорити, коли ті, хто творять закони, одночасно їх порушують?
Народним депутатам у місцевих радах варто так само припинити порушувати закон і розмовляти рідною українською мовою, а не найбільш розповсюдженою іноземною. Не варто допускати телеведучих на канали державного телебачення, які іноземною російською промовляють до широкого загалу глядачів. Вкрай необхідно заборонити циркуляцію періодичних видань російською мовою, нехтуючи скарги деяких громадян про те, що “я плохо умєю читать поукраінскі”, але за більш ніж 20 років української незалежності варто було навчитися. Аби будувати державу з назвою Україна, життєво необхідно відокремитися від держави з назвою Росія особливо на мовному рівні, бо остаточна окупація української землі можлива за умови окупації та знищення української мови з боку російської.
