Наріжний камінь національної безпеки

“Має рацію письменник Ігор Каганець, — сказав, відкриваючи черговий “круглий стіл” постійного Форуму з питань національної безпеки України голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Павло МОВЧАН, — коли говорив про те, що національний український організм дуже хворий. І хвороба ця важка, потрібні радикальні заходи”. Це засвідчують усі сфери суспільного і державного життя країни: від освіти, починаючи від дошкільного виховання, до стану української культури, інформаційної політики, де скрізь бачимо наслідки досі не скасованого отого страшного, людиноненависницького українофобського закону Ківалова-Колесніченка.

— Існування Української держави ставиться під сумнів, — продовжив Павло МОВЧАН. — Безперечно, ця думка може з’явитися тільки тоді, коли не вирішуються фундаментальні речі. А питання мови, культури, історичної пам’яті — найважливіші складові нашої ідентичності, як зазначалося в аналітичній доповіді Національного інституту стратегічних досліджень, не можуть бути визначальними і націєзберігаючими, доки не буде вирішено головне: пріоритетом у державному будівництві та зміцненні незалежності має бути націєцентрична гуманітарна політика. Минув рік роботи нової влади. Скажіть: чи бачите ви ознаки того, що ці принципи, про які ми говоримо, і за які виступала переважна більшість суспільства України протягом усіх років незалежності, вирішувалися позитивно? На жаль, ситуація тільки погіршилася. Після Майдану змінилася хіба що риторика і її інтенсивність.

Це засвідчують мільйонні наклади газети “Вєсті”, “Ізвєстія”, “Комсомольская правда в Украіне” і десятки інших нових антиукраїнських інформаційних джерел, які виходять з однієї формули, яка була закинута нам нібито спеціально: “Єдина країна” — “Єдіная страна”. Це успіх ідей “русского міра” в Україні. Фактично ми сьогодні є свідками того, як руйнуються засади всієї нашої держави.

Зовсім недавно ми воювали з кількома телеканалами, які проводили і проводять приховану антиукраїнську політику. До речі, війна ця і досі триває, і ми дякуємо Володимиру Кметику, який озвучує проблему “Інтера” й антизаконних засад його існування в українському інформаційному просторі.

Ми зібралися напередодні Дня Конституції України, тож мусимо аналізувати й оцінювати все, що відбувається, з позиції відповідності Основному Закону країни. Найперше: чи стала українська мова, як записано в ст. 10 Конституції, справді державною? Ні! Перший показник цього — у нас призначають державних чиновників найвищого рівня, які не володіють державною мовою. Назвіть мені хоча б одну країну в світі, де держчиновник, наприклад, міністр охорони здоров’я, не володіючи державною мовою, зміг обійняти цю посаду? Я не перераховуватиму всіх тих, хто сьогодні деформує зсередини Україну.

Якщо говорити про війну, то насамперед маємо на увазі порушення територіальної цілісності в межах існуючих кордонів. Але всередині країни кордони незалежності фізично не означені, проте вони дуже відчутні. Нині ж всередині ведеться тотальна війна проти України як держави й українства. Може, це комусь і непомітно. Хтось живе економічними, хтось соціальними проблемами. Але без вирішення фундаментальних гуманітарних питань (питання мови, культури, нашої історії), які формують національну ідентичність, ми, як народ і держава, жодного кроку вперед не зробимо.

Великою мірою це залежить від кадрової політики нашої влади. Вона викликає чимало здивувань і нерозуміння у суспільстві. Більше того, — викликає надзвичайну тривогу. Ця тенденція набуває всіх ознак синдрому втрати державності. Бо якщо діє Конституційний Суд, який не змінив свого складу, призначеного ще за державного злочинця Януковича, то це вже про багато що говорить.

Без вирішення фундаментального гуманітарного питання, без продуманої і зваженої кадрової політики план Путіна, російських агресорів буде вирішений дуже швидко. І тому доктор юридичних наук Володимир Василенко, який опублікував на цю тему в одній із всеукраїнських газет сильну й аргументовану статтю, застеріг українське суспільство, владу від намагання певних сил збурити зсередини Україну.

Недалекоглядні кажуть, мовляв, нащо ви зараз, коли Росія шматує українську землю, підносите українське питання, питання державності мови? Мусимо зрозуміти: не вирішивши цього, ми не вирішимо головного — територіальної цілісності й національної незалежності. Української держави при двомовності ніколи не буде. Саме на двомовність покладає свій розрахунок Путін. Жодні поступки, які робить влада на Мінських переговорах чи в будь-яких інших форматах, не дадуть бажаних результатів. Зрештою, вони є поступовою здачею інтересів України. Якщо підемо за цим сценарієм (а ми вже за ним фактично йдемо), то нема чого розраховувати ні на зброю, ні на фінансову чи військову допомогу з-за кордону, якщо самі не озброїмося своїм словом, своєю ідеологією, своїм розумінням і відповідальністю перед українським народом.

Віктор НАБРУСКО, екс-президент Національної телерадіокомпанії України:

— Загрози у нас не просто якісь фрагментарні. Вони реально постали перед нашою державністю, бо втрачається вона не лише через втрату частини території чи економічного потенціалу, а й через здачі, втрати культурного простору. Це зрозуміло, очевидно і видно неозброєним оком.

Ми живемо в умовах так званого транзитного суспільства — з однієї формації ми рухаємося в іншу. На етапах цього транзитного суспільства ми говоримо про формування громадянського суспільства. І ось тут у нас виникає багато запитань. В умовах його формування в минулі роки під виглядом “правильних європейських цінностей” з’явилися якісь фейкові громадські утворення, люди з яких були ще недавно в наглядово-спостережних радах “Інтера”, “Плюса” і подібних телеканалів. Сьогодні вони висуваються на перші ролі і значаться вже у “провідниках” громадянського суспільства. Вони створюють якусь медіа-спільноту, виступають із певними коментарями, заявами в мас-медіа… Але я не знаю такої спільноти, хоча вона активно почала диктувати свої правила гри. Свого часу саме такі “фахівці” сформували кардинальні серйозні загрози не лише в царині інформаційної, культурної безпеки держави. Під ударом опинилася національна ідея. Ми мусимо повсякчас пам’ятати, що без ідеології немає держави.

У травні минулого року через тижневик “Слово Просвіти” відомі громадські діячі, професори і доктори наук, письменники-лауреати Шевченківської премії звернулися до влади із заявою з приводу принципів і засад формування суспільного мовлення. Якою була реакція влади? Як бачимо, жодної.

Ми знаємо, що і як у нас творилося під виглядом суспільного мовлення. Для порівняння нагадаю, що у західних країнах традиційної демократії (наприклад, у Франції, Німеччині) суспільне мовлення охоплювало 15—20 % інформаційно-частотного ресурсу. У нас його залишилося менше 5 % державного. Але й тут ідеологія, яка закладена в його основу, абсолютно суперечить Конституції, засадничим принципам державної інформаційної політики. Адже в Основному Законі України записано, що держава гарантує і забезпечує інформаційну безпеку. На жаль, у сьогоднішніх статутних документах, ідеології нового суспільного мовлення цього нема.

У нас тривають дискусії про стандарти, мовляв, їх необхідно підігнати під європейські. Які стандарти? Це стандарти вічні: боронити свою землю, державу, берегти традиції, культуру, національну пам’ять. Нам говорять про поліетнічність, що не варто було створювати Мінінформполітики. А завтра пропонуватимуть ліквідувати як непотрібне Міністерство оборони? І це відкрито дискутується. Сам предмет дискусії викликає у мене обурення, це вже за межею здорового глузду. Коли триває відкрита, так звана гібридна війна, і головний елемент відкритої війни — інформаційна війна, то на поверхню виступають події 10-річної давнини. Тоді почався наступ і захоплення нашого інформаційно-частотного ресурсу, витіснялося все українське… А ми сьогодні дискутуємо про стандарти. Тим часом пропаганда російського імперіалізму, російського шовінізму процвітає…

Вважаю, що треба записати в Конституцію України інформаційно-частотний ресурс нарівні з базовими поняттями як надра, повітря, земля. Вони належать українському народові. Ось звідки треба будувати національну інформаційну політику. Немає приватних каналів, які працюють у частотному ресурсі, що належить українському народові. Якби вони працювали через кабель на своїх супутниках, то це було б приватне. Все це міфи: стандарти про приватність, про нові способи комунікації, нові формації і т. ін. Суспільне телебачення не можуть творити люди, які прекрасно сиділи у своїх кріслах за Януковича, Курченка та іже з ними.

Володимир КМЕТИК, директор телеканалу “Малятко TV”:

— Чого суспільство очікує від нинішнього політикуму? Ми неодноразово були свідками того, як обурені антиукраїнською позицією деяких телеканалів, люди йшли з наміром розгромити їх, зокрема Національну раду з питань телебачення і радіомовлення. Аби цього не сталося, нам сказали, що давайте чинити цивілізовано: оберемо нову владу і вона розбереться, що законно, а що не законно, що корисно, а що ні.

Минув рік. Тепер нам кажуть, що ситуація, зокрема і з телеканалом, помінялася. Нині вже час оформити ліцензію для “Інтера” на цілком законній основі. А все, що було допущено раніше незаконного в їхньому оформленні, даруйте, так сталося.

1995 року, 2000го, 2001го політикум України був в інфантильному стані. Поза тим, що українське суспільство прагнуло україноцентричності, на превеликий жаль, наші політики й українофільство були не на висоті. Продавали національні інтереси за дрібні мишині інтереси. Можу згадати поіменно, хто і як. Продавали за посади, преференції, бозна за що. Але останній Майдан показав місце тих політиків — він не визнав їх. Суспільство поставило конкретні вимоги і перед політиками, чого досі не було. Сьогодні надія декого із них, що все якимось чином утихне, забудеться, розійдеться, а далі буде як і раніше — даремна. Така позиція може призвести до ще більших зіткнень і проблем.

Річ у тому, що в певний час вище керівництво держави бездумно, якщо не сказати злочинно, український культурний і інформаційний простір обміняло на газ і труби, а дехто отримав за це “хлібні” посади, інші преференції. Ми ж отримали потрійну загрозу для держави, для її процвітання і розвитку. Поперше, ми отримали залежність від російського газу; подруге, втратили національний інформаційнокультурний простір і позбулися культурного суверенітету, а отже, здатності до виживання і конкурентності; потретє, отримали корумповану владу і продажних політиків. Це призвело до двох Майданів, анексії Криму і відкритої війни на Донбасі.

Війна і окупація частини території України є лише частиною, наслідком тих недалекоглядних політичних рішень. Вище політичне керівництво держави зробило корінну стратегічну помилку, легалізувавши російські телеканали, російський контент в Україні.

Ця інфантильність стосується і змістовної частини, про яку говорив Набруско. Уже під час війни телеканалами в серіалах роз’їжджали російські мєнти біля пам’ятника Хмельницькому, а в їхніх кабінетах висів портрет Путіна. Після скандалу вони, щоправда, цей портрет заретушували. І коли відома глава міста Слов’янськ, нині обвинувачена у сепаратизмі, казала: успокойтєсь люді, ето же наши мальчікі, то вона мала рацію. Вони 10 років щовечора заходили до неї в хату через телевізор. Вона звикла до них. Так відбувалося розмивання ідентичності. Зараз ухвалено Закон, який ніби забороняє трансляцію подібних серіалів. Але звернімо увагу на поведінку основних телевізійних медіа. Вони навіть не намагаються це виконувати. Закон нібито запрацював, але медіа все одно продовжують транслювати антиукраїнську телепродукцію, запускають нові телесеріали.

Чи вистачить політичного ресурсу і політичної зрілості тим, хто мав би ухвалити таке рішення? Нацрада мала переглядати питання про переоформлення незаконної ліцензії “Інтеру”. Але тим часом нам знову пропонують під столом щось там підписати, поставивши громадськість перед дефакто. Складається враження, що результатом можуть бути такі ж результати, про які говорив Набруско.

Чи впливає громадськість на те, що відбувається в коридорах влади? Ми забагато говоримо, дискутуємо. Якщо Нацрада не реагує, то наступним має бути звернення до гаранта Конституції. Він мусить знати і вирішувати щодо гендлярства тих держорганів, які грубо порушують чинне законодавство. Бо це загрози, які реально існують, а час і ситуація вимагають від усіх беззаперечного виконання українських законів. Це те, за що гинули наші хлопці на Майдані, а нині — на війні.

Володимир ВАСИЛЕНКО, доктор юридичних наук, Надзвичайний і Повноважний посол:

— Мусимо збагнути суть проблеми, і чому вона не вирішується. Суть її в тому, що мета Путіна у війні проти України не Донбас і не Крим, а тотальне знищення України, як держави, як суб’єкта міжнародного права, який є політичною реальністю. Якщо підняти й проаналізувати всі висловлювання Путіна і його челяді, так званої владної еліти Росії, то сумніву бути не може. На жаль, цього не хоче зрозуміти владна еліта України. Або розуміє і все робить так, щоб мета Путіна здійснилася. Це головна проблема.

Протягом усього періоду незалежності ми не мали української влади. Часто лунають скарги на те, що держава у нас погана, Конституція погана. Це зновутаки технології, спрямовані на дискредитацію держави як такої. У нас не держава погана, у нас влада паршива. Ми з цього повинні виходити. Як змусити владу діяти згідно з національними інтересами України, це основне питання. Ми повинні висловлювати свою точку зору і намагатися пояснити громаді, всьому суспільству, в чому суть. Це треба робити змістовно, аргументовано, оперуючи фактами. Це повинні бути короткі документи і з дуже точною кваліфікацією ситуації і дій влади.

Нам треба звертатися до Порошенка. Він мусить знати те, про що ми говоримо. Це стосується не лише інформаційної політики. Річ у тім, що при всій важливості інформаційної складової це лише один із складників проблеми гуманітарної політики. У нас не було протягом всіх років незалежності України системної україноцентричної гуманітарної політики. Провали, які ми маємо, це тільки глибинне підґрунтя тої кризи, яка є, яка призвела до втрати частини української території. Саме відсутність гуманітарної політики, і в сфері освіти, і в мовнокультурній сфері, і в інформаційній, історичної пам’яті, і конфесійній. Це основні 5 сфер, де в нас просто провал. Росія, аналізуючи і впливаючи на наші сфери, з року в рік системно, з залученням великих коштів, активно веде проти України гуманітарну агресію.

Чому почалася збройна агресія? Тому що в Путіна чи нерви не витримали, чи він вирішив, що Україна після Революції гідності змінить свій вектор і буде орієнтуватися на ЄС, НАТО. Гуманітарна агресія Росії стане неможлива, якщо Україна буде в цьому цивілізаційному просторі. Нищення української ідентичності, а значить, і української державності стане не під силу Москві. Про це треба сказати і Порошенку, і громадськості. Тобто це повинен бути відкритий лист до гаранта, де ці акценти повинні бути чітко розставлені. Це перший крок. А потім влада вміє маскуватися, цим маскуванням вона демонструє те, що вона не хоче чути суспільство, експертне середовище. От у чому проблема. Тому без мобілізації суспільства, експертного середовища для тиску на владу у нас нічого не вийде. Продовження української революції мусить бути. Але ситуація складна й організовувати третій Майдан, щоб мати результати, треба мати людей, які його очолять. Я боюся, що якщо він буде спонтанно організований, то це буде спецоперація ФСБ і там знову будуть підставні особи і це призведе до ще більшого хаосу в країні. Тобто на виході головне питання: ми мусимо знайти в українському середовищі лідера (я підкреслюю: не партію, а особу!), яка могла б конкурувати і виграти наступні президентські перегони. Якщо не буде українського президента на чолі держави, ми втратимо державу.

Павло ГРИЦЕНКО, директор Інституту української мови НАНУ:

— Я підтримую тих, хто орієнтований не на дію, а на слово. Ми усвідомлюємо, в якій ямі опинилися. Нас туди підштовхували, та й ми дозволяли, або й допомагали у ту яму впасти. І ці безкінечні дискусії про правовий статус української мови, чи етично українцям змушувати громадян України оволодівати державною мовою, — це все було і є одними й тими ж компонентами, які витворювали нинішній стан. Він нині більш ніж загрозливий.

Ми маємо три таких субцентри у суспільстві. Найширший — це народ, найхитріша — це влада, найбезпорадніша — це інтелектуальна еліта. Ось так ми розбіглися, нам допомагають підтримувати роз’єднаність у суспільстві, нас підштовхують ось такими дискусіями, позиціями. Звертаючись до президента, маємо сказати, що ми разом із ним. Але разом до того моменту, доки він працює на Україну. Якщо дії президента і надалі характеризуватимуться підтримкою національних інтересів, він бачитиме проблеми, які є, не виявлятиме хитання, які він засвідчив нещодавно щодо ролі української мови в державі, то ми з ним. Він тільки два тижні тому в театрі Франка твердо й однозначно заявив, що державною мовою є українська. Але ця позиція не завжди була такою. Були виступи, де висловлювалася думка про можливий спеціальний статус російської мови, або про спеціальне законодавство окупованих територій.

Яких територій? Це Українська держава! В ній мусить бути одна єдина державна українська мова, подобається це кому чи ні. Звичайно, це дуже не подобається і педалюється антиукраїнськими силами, які шукають різні способи обнизити ціль української формули в Україні.

Нагадаю одну деталь. Ми всі проклинаємо “русскій мір”, говоримо про підступність Кіріла. Але пам’ятайте, що за останні роки ми маємо не лише Кіріла. Величезні успіхи “русского міра” свідчать про масштабні відновлення супервпливу Росії. Скажімо, вся Європа нині втикана центрами “русского міра”. Їх на сьогодні понад 120 тільки у Європі, і вони не ховаються. Це центри російської культури, на вивісках яких так і написано. У них за значно нижчою ціною можна купити всю російську літературу, провести дозвілля. Там російські менеджери з ФСБ вливають гроші в тих, хто хотів би долучитися до “русскості”, постійно діють курси російської мови і культури. Це підготовка різних фахівців. А там так чи інакше і наближення до цієї ідеї, і ослаблення всіх тих, хто проти ідеї “русского міра”.

Я хотів би звернути увагу на вибірку інформації, що з’явилася 19 березня 2015 р. в “Літакценті”. Там розповідається, хто з професури КНУ ім. Тараса Шевченка виступав за те, щоб розстрілювали Майдан і так само висловлювалися в аудиторіях, аж поки студенти не вигнали їх геть. Наша російськомовна професура у вишах проводить роботу проти України. Куди дивиться наш міністр освіти і науки Квіт? А україноцентричні, буцімто, ректори вишів? Тобто ситуація зайшла у глухий кут. Тому треба сказати чітко і ясно: або президент навіть шляхом тимчасового призупинення квазідемократичних постанов і законів має взяти все в свої руки, або ситуація вийде зпід контролю. Руйнування засад українськості в Українській державі через освіту, інформпростір набиратиме обертів. Національний інформаційний простір — це простір заперечення існування України.

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН:

— У зв’язку з тим, що триває війна російського агресора проти України, ми постійно апелюємо до досвіду двох потуг світу — Франції і Німеччини. І щоб хоч один колись із наших відомих політиків і очільників держави звернув увагу, на найпосутніше! Так, Франція з 1994 року має надзвичайно європейський, державницький і національно зберігаючий закон про мову — закон Тубона. Так ось перше, що треба Україні, це український закон Тубона, який навіть передбачає дуже цікаві моменти, що стосуються не просто захисту державної мови. Там навіть дійшли до того, що французи мають щорічну премію, яка називається “англійський попихач”. Кожному, хто ігнорує французьку державну мову, починаючи від найбільших світових компаній “Діор” і закінчуючи “Рено”, на території народу і держави якого вони працюють, вручають саркастичну принизливу премію “англійського попихача”. У німців на рівні держави і на рівні всіх громадських організацій, до яких прислуховується держава, німецька мова під пильним наглядом. Найголовніші товариства щономера в кожній газеті, якими вони володіють, публікують прізвища відомих політиків, бізнесменів, інших інституційних установ, які збиткуються над їхньою мовою, порушують німецьке законодавство у мовній сфері.

Ці деталі наводжу лише для того, щоб показати одну річ, яку у нас постійно ігнорують. Ми, ніби ідучи в Європу, успішно зігнорували повністю ті європейські цінності національних держав, національнооберігаючої політики, які і зробили ці держави великими, цивілізованими й авторитетними у світі.

Буквально напередодні нашого Форуму були ухвалені два відомих документи — так звана концепція інформбезпеки Міністерства інформації, і Міністерство освіти й науки ухвалило на Колегії концепцію національнопатріотичного виховання. Скажімо, це не дискусійне питання. Воно актуальне і значуще. Але розглядаймо їх, один і другий, як інструмент, який може на щось вплинути в державній політиці.

Із цього питання я проаналізував усі документи з 1990х років і 2000і, які були видані. Вони були унікальними, до речі, до їх підготовки залучили кращі інтелектуальні, громадські, наукові сили, політичні організації (я називаю політичні в розумінні національнодержавницького спрямування). Це були чудові документи. Пам’ятаєте два Укази, виданих зокрема президентом Ющенком і щодо інформаційної безпеки, і щодо національнопатріотичного виховання. Але коли ми сьогодні читаємо той і другий документ, то не бачимо фактично аналізу, чому не виконувалися попередні. Найголовніше, Конституція України, починаючи від ст. 8 Основного Закону, де записано, що Конституція має пряму дію. Зобов’язує виконувати. Чому ж всі конституційні рішення від 1999 року не виконуються? Чому не виконуються 10 ст. Конституції? І коли ми сьогодні беремо сферу освіти, починаючи від дошкільного виховання, закон про освіту, ми в кожному бачимо отой страшний, людиноненависницький українофобський закон КіваловаКолесніченка, який досі наша нова влада не спромоглася відмінити. Отож думаймо, аналізуймо. І переходьмо до рішучих дій.

В обговоренні взяли участь також Іван Заєць, заступник голови УНР; Микола Голомша, голова партії “Патріот”; Степан Хмара, Герой України; Володимир Семистяга, голова Луганського ОО Товариства “Просвіта”.

За результатами “круглого столу” учасники форуму готують листзвернення до Президента України.

 

Записав

Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment