Микола ПЕТРЕНКО, м. Львів
Презентація цієї книги значилася як один із заходів святкування Дня Львова. Такий собі напівкамерний захід, за обмеженої кількості присутніх, проведений у більшій кімнаті Музею Соломії Крушельницької. Чому саме там? Та ж бо презентована книга — збірка пісень Богдана Весоловського, довоєнного кумира львівської молоді, одного із зачинателів української сучасної естради, який значну частину свого життя провів далеко від української землі, в канадському Монреалі. Там і помер уже майже сорок років тому. Не сказати, що у Львові його не згадували — але це старші меломани, для загальної публіки це прізвище належало до заборонених.
Мене запросили на ту презентацію — адже однією з пісень була пісня на мої слова “Намалюй мені ніч”. Так, в Україні її широко знають, свого часу вона звучала мало не щодень по радіо чи телебаченню, навіть виборювала звання кращої пісні року, — але з музикою Мирослава Скорика. В Канаді ж більше знали варіант Богдана Весоловського, для декого він переважав глибшим розкриттям ліричного задуму, пов’язаного із жертовністю молодих сердець, які лаштувалися “вилітати у путь, щоб згоріть”.
Але спочатку трохи інтриги, бодай і дещо задавненої. Телефонує мені тогочасна солістка нашої опери Володимира Чайка і таємничим голосом запрошує на зустріч, має для мене якийсь сюрприз. Виявляється, вони разом із чоловіком, відомим скульптором Яковом Чайкою щойно повернулися із канадських гостин. Жаданим гостинцем виявилася платівка пісень цього ж таки Богдана Весоловського під назвою “Верба”, де поміж інших була надрукована пісня на мої слова: приємне сусідство із Олександром Олесем, Володимиром Сосюрою, Іриною Райт…
І пісні, і їхнє виконання, техніка запису були на досить високому рівні, нам тогочасним на науку. На додаток Чайки повідомили: невдовзі сам пан композитор завітає до Львова, то й вручить мені платівку.
І ось дзвінок, і наша зустріч: гарний чоловік, начеб у розквіті сил — хто б гадав, що він невдовзі завершить свої мандри по цій землі. Ми розмовляли з ним у приміщенні Спілки письменників, і то не вічнавіч: поряд із гостем було ще двоє супроводжуючих із товариства, яке опікувалося долею закордонних знаменитостей. Один із них за кілька днів по тому запросив мене на розмову: йому, бачте, було цікаво, що ж за презент передав мені композитор. Але більше його цікавило: як це я осмілився передати свої тексти за океан, бо в розмові йшлося ще про одну пісню, на одвічну тему людської ностальгії. Я заперечив: не передавав нічого, Весоловський, певніше за все, переглядає українські часописи, де й друкувалися названі тексти.
Яким він був замолоду, у львівський період? Якесь уявлення дасть фрагмент із спогадів Романа Купчинського, надрукованих у заокеанській еміграції в перші повоєнні роки:
“Одного дня сиділо в каварні товариство, між ними веселий і дотепний урядник “Центросоюзу” “Базьо” (Богдан) Весоловський. Якось розмова зайшла про дукати і Базьо витягнув з кишені бронзову румунську монету — 5 леїв: Гляньте, панове, зовсім як золота! — і кинув монету на мармуровий столик. Вона задзвеніла.
Де не взявся Сясьо (звісно ж — Станіслав!) Людкевич:
— Що це таке?
— Румунський дукат.
— Покажіть!.. Скільки хочете?
— Нічого не хочу. Це родинна пам’ятка.
— Родинні пам’ятки люди теж продають. А скільки каратів?
— Це бронза.
Скінчилося тим, що Людкевич таки купив ту монету. За виручені гроші Весоловський відразу поставив вина. А коли Людкевич зрозумів, що монета не золота і зачав протестувати — було вже пізно…
При нашій зустрічі вже сам Богдан Весоловський так пояснював мені, чому він взявся за написання цієї пісні, знаючи вже про популярність Скорикової: йому видавалося, що не на потрібну силу використано можливості підтекстової колізії офірування найдорожчим заради ідеї світла і правди.
Тобто, для нього було очевидним, що йдеться про дисидентську молодь шістдесятих років, яка справді ладна була жертвувати собою — що й було переконливо доведено розгромом тогочасного молодіжного творчого середовища, численними арештами та судами. І усміхнувся: його сини твердять, що батькова пісня точніше відображає дійсні реалії, то й вважають її кращою…
Супроваджуючі нашого гостя приспішували: ви вже все переговорили? У них наче ще намічено зустріч із колишнім колегою молодих років відомим композитором Анатолієм КосАнатольським. Та й сам Весоловський згадав про можливий візит до високого львівського посадовця: йшлося про відмову поїздки на малу батьківщину, до Стрия, бо наче й обіцяли, а тут усе щось не так, якісь затримки. Чи ж треба пояснювати, як праглося ступити на береги рідної ріки, вишукати там згадок далекого дитинства і музичної юності.
Ми ще зустрілися з ним у нашому Оперному театрі — але тоді довкола Весоловського було забагато співучих знаменитостей, і ми обмежилися лишень вітанням…
А тепер кілька слів про саму презентовану книгу. Вона досить примітна: 56 пісень і танцювальних композицій, переважно з першого періоду творчого життя композитора. Від тієї широковідомої “Прийде ще час…” — яка й дала назву всьому збірникові, дала з повним правом, адже живе в людських душах ось уже вісімдесят років, залишаючись чистою і зворушливою в життєвих катаклізмах. Десь на підході був другий том творчого доробку.
Твори Богдана Весоловського вийшли насамперед старанням львівського музикознавця Олександра Зелінського в делікатному художньому оформленні його дочки Мар’яни. Але особливо слід завдячувати знаним добродійникам Орисі та Борисові Антоновичам, які також спеціально прибули на розрекламовану презентацію. Зворушливо, що прибули також зацікавлені гості з Києва, співаки і музикознавці, які вже організували кілька радіо і телеконцертів із пісень майже невідомого досі композитора.
А на нашому вечорі пісні Богдана Весоловського виконували знані митці: Людмила Посікіра, Леся Боровець, Володимир Ігнатенко, Роман Вітошинський, Ігор Кушплер — усе заслужені та народні, поряд із кількома молодими талановитими співаками, які в наступні роки стануть зацікавленими популяризаторами творчої спадщини одного із зачинателів української естрадної пісні. А вона звучить частіше й частіше у нових передачах, на концертах ретромузики, та й просто поміж щирими шанувальниками.
