Про заочну освіту і не тільки

Валерій ШВЕЦЬ,

професор, доктор фіз.-мат. наук,

м. Одеса

28 серпня 1938 року у Радянському Союзі вперше в світі була створена система заочної освіти. Цьому передували численні локальні спроби її створення, починаючи від 1918 року.

Частина населення, охоплена заочною і вечірньою формами навчання, відразу стала надзвичайно вагомою. 1940 року це було 27 % від загальної кількості студентів вишів, 1965 року — близько 50 %, 1975 року — 46 %, 1980 року — 43 %. Паралельно набував популярності прийом на стаціонари вищих навчальних закладів молодих людей, що вже мали стаж роботи за робітничими спеціальностями не менше двох років. 1958 року їх було 45 %, 1962-го — 59 %. Після відставки Микити Хрущова цей відсоток почав швидко зменшуватися.

1980 року я почав свою кар’єру викладача в одному з технічних вишів Одеси і вперше зіткнувся зі студентами заочної форми освіти. В перші ж місяці моєї нової роботи мене залучили в якості експерта до службового розслідування діяльності одного з викладачів нашого закладу, який поставив на потік виготовлення контрольних робіт для студентів-заочників. Розслідування завершилося звільненням цього викладача з роботи. Практично одночасно у мене з’явилось і навчальне навантаження, пов’язане з заочною освітою. Знайомство зі студентами-заочниками справило на мене сумне враження. Переважна їх більшість не володіла знаннями з математики навіть в обсязі 5—6 класів середньої школи. Методи роботи з ними були наступними: 2 години вищої математики на початку семестру. З обов’язковою видачею 2-х конт­рольних робіт на семестр. У кінці семестру студенти приїжджали на сесію, де перед іспитом їм вичитувався теоретичний курс вищої математики і відбувалися практичні заняття загальним обсягом приблизно 10 годин. Контрольні роботи студенти мали здати ще до приїзду на сесію. Годі й казати, що за таких умов ніхто з них самостійно контрольні роботи не виконував та і не міг виконати. На консультації перед іспитом я спеціально проводив відповідне опитування студентів, обіцяючи суттєво вищу оцінку в разі виявлення факту самостійного виконання контрольної роботи. Жодного разу від 1980 року ніхто зі студентів руки не підняв. Інколи, не щороку, піднімались одна-дві руки у відповідь на питання: “Хто хоча б спробував розв’язати контрольну роботу самостійно”. Основним завданням на іспиті у мене було пояснити спосіб розв’язання, на вибір студента, будь-якої з задач контрольної роботи, про що я попереджав їх ще на початку семестру. Навіть така спрощена форма іспиту для більшості студентів була непосильною.

Я намагався максимально зменшувати кількість задач у контрольній роботі та їх складність. Результат був той самий. Тоді, у відчаї, з метою зменшення фінансового тягаря для студентів, я почав радикально скорочувати кількість варіантів завдань, довівши їх кількість в останні роки існування мого вишу до двох, у такий спосіб протестуючи проти наведеної форми роботи зі студентами. Мої оцінки свідчили, що у бізнесі, пов’язаному з контрольними роботами, в межах країни крутилися суми грошей, співмірні з фондом платні всіх вишів країни. Не всі кошти споживали викладачі. Охочих заробляти на заочниках у країні було багато. Але і викладачі у цьому бізнесі також брали активну участь. Переконався я в цьому особисто, коли, перевіряючи контрольні роботи своїх заочників, став зустрічати почерк колеги з кафедри. У деяких випадках студенти просто лінувались переписувати конт­рольну роботу власноруч. Оскільки на той момент я вже завідував кафедрою, то моїх повноважень цілком вистачило, щоб позбавитися цього викладача. Як ви думаєте, а з чим пов’язана значна складність контрольних робіт, що перевищує можливості не тільки заочників, а й пересічних студентів, стаціонарів? А з чим пов’язана велика кількість варіантів завдань, наприклад 100, і регулярна їх зміна? Німецький філософ Гегель якось сказав: “Все існуюче — розумне”. Один із мотивів існування заочної форми навчання має такий вигляд. Студентам потрібні дипломи і вони готові платити. Іншим учасниках навчального процесу потрібні гроші і вони готові брати. Поступово за­очна форма освіти перетворилася на ракову пухлину вищої освіти, яка, розростаючись, знищувала моральний імунітет і студентів, і викладачів, готуючи їх до моральних збочень і в будь-якій іншій сфері діяльності. Граничний ступінь деградації заочної форми освіти — це коли на сесію приїжджає тільки староста групи з заліковими книжками всіх студентів і відповідною сумою коштів. Уся група у повному складі збирається лише один раз на банкеті, приуроченому завершенню сесії, де студенти отримують відповідним чином заповнені залікові книжки. Це історія з перших рук про відомий одеський виш.

Чому ж Радянський Союз був зацікавлений в існуванні за­очної форми освіти попри її вкрай низьку ефективність і навіть шкідливість? Причин кілька. Одну з них можна побачити, переглянувши штатний розклад, наприклад, НКВС на кінець три­дцятих років.

Ягода Генріх Григорьєвич — перший нарком внутрішніх справ СРСР у 1934—1936 роках, освіта середня, розстріляний.

Єжов Микола Іванович — нарком внутрішніх справ СРСР у 1936—1938 роках, самоук (у школі не навчався), розстріляний.

Агранов Яков Саулович — перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1934—1937 роках, чотирикласне училище, розстріляний.

Курський Володимир Михайлович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937 році, освіта початкова, розстріляний.

Фріновський Михайло Петрович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937—1938 роках, духовна семінарія, не закінчив, розстріляний.

Реденс Станіслав Францович — голова ГПУ УССР у 1931—1933 роках, училище в с. Кам’янці при Дніпровському металургійному заводі, розстріляний.

Леплевський Ізраїль Моісеєвич — нарком внутрішніх справ УССР у 1937—1938 роках, самоук (до школи не ходив), розстріляний.

Успенський Олександр Іванович — нарком внутрішніх справ УССР у 1938 році, початкове училище у Верхньому Суходолі Тульської області, розстріляний.

Степанов Михайло Архипович — заступник наркома внутрішніх справ УССР у 1937—1940 роках, міське початкове училище у Саратові, помер у таборі.

Блюман Віктор Михайлович — особо уповноважений наркомату внутрішніх справ УССР у 1937 році, три класи парафіяльного училища в Харкові, розстріляний.

Рубінштейн Наум Львович — особо уповноважений наркомату внутрішніх справ УССР у 1937 році, три класи міського училища, розстріляний.

Цей список можна продовжувати. Чим нижчий щабель службової драбини ми аналізуватимемо, тим частіше у графі освіта фігуруватиме — самоук. І ці люди вирішували питання життя або смерті для сотень тисяч і мільйонів людей. Така ж картина спостерігалася практично в усіх керівних ланках Радянського Союзу. У правлячої верхівки країни була катастрофічна потреба у дипломах, особливо у дипломах про вищу освіту. У традиційний спосіб отримати такі дипломи було, очевидно, неможливо. Потрібний був інший вихід. І такий вихід знайшовся і називався він заочною освітою. Згодом цей спосіб “дипломізації” керівних верств країн узяли на озброєння і інші країни соціалістичного табору.

Але у Радянського Союзу була ще одна вагома причина для впровадження заочної форми освіти. Ця причина — ідеологічна. Радянський режим був тоталітарним. А кожний такий режим панічно боїться інтелектуального прошарку суспільства. 1913 року чисельність освіченого прошарку Російської імперії становила лише 2,2 %. Так звана громадянська війна була війною гранично неосвіченої частини суспільства саме з цим прошарком. Основу білого руху становила інтелігенція, основу національно-визвольного руху в Україні також становила інтелігенція. Великою кількістю українських батьків-отаманів були сільські вчителі. Такою ж була картина національного спротиву і інших народів російської імперії. За свідченням відомого більшовика А. В. Луначарського, “купку праведників (більшовиків) решта інтелігенції розглядала як зрадників прапора інтелігенції, що призвело до того, що російська інтелігенція стала на боці ворогів революції і робітничого класу …”. Один із вищих керівників ЧК тих років М. Лацис так характеризував свої супротивників: “Юнкера, офіцери старих часів, вчителі, студентство, молодь, що навчається, … вони й становили бойові з’єднання наших супротивників, із них і складались білогвардійські полки”. Тому червоний терор був спрямованим саме проти інтелектуального прошарку. З рекомендацій ЧК: “Не шукайте у справі звинувачувальних доказів; чи повстав він проти радянської влади зі зброєю, чи на словах. У першу чергу ви повинні його спитати, до якого класу він належить, якого він походження, яка у нього освіта і яка його професія. Ось ці питання і повинні вирішувати долю звинувачуваного”.

Фактично радянський тоталітарний режим поставив одним зі своїх завдань принципову ліквідацію інтелектуального прошарку суспільства як соціального і культурного явища. Ось типова риторика державної пропаганди Радянського Союзу: “Соціалізм є нормальним суспільством, єдино здоровим… Можна було б сказати, що у нормальному суспільстві різновид “інтелігент” зникне… У сформованому соціалістичному суспільстві інтелігенції не буде…”. Засадничим принципом марксизму була побудова безкласового суспільства. І знищення інтелігенції цілком відповідало цьому принципу. Більшовики не розуміли, що безкласове суспільство — це недосяжна примара, оскільки навіть у суто інтелігентному середовищі існує надзвичайно сильне розшарування за соціальним статусом. Досить лише перерахувати всі соціальні щаблі кар’єрної ієрархії серед викладачів: аспірант, асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, не кажучи вже про суто адміністративне розшарування від рядового викладача до ректора або міністра. Таке розшарування є життєво необхідним, оскільки лише воно забезпечує ефективне функціонування навчального закладу. А в армії? Яка велика різниця у статусі молодшого лейтенанта і генерала?

Гранично лаконічно цей марксистський принцип висловив комуністичний диктатор Північної Кореї Кім Ір Сен: “Щоби знищити інтелігенцію, слід перетворити всіх людей в інтелігентів”. Найпростіший шлях до суспільства без інтелігенції — це всіляке приниження статусу інтелігента, знищення монопольного становища інтелігенції в сфері інтелектуальної діяльності. Технічно це мало такий вигляд. Більшість інтелігенції мала бути інтелігенцією у першому поколінні. Тому кількість студентів невпинно зростала саме у пропорції, що забезпечувала реалізацію цього принципу. Так будувалась інтелектуальна піраміда, яка аналогічно фінансовій піраміді мала рано чи пізно зруйнуватись. Я закінчував школу у шістдесяті роки і у нашому класі було 6 медалістів із 24 учнів. Усі вихідці з родин інтелігенції і всі вступили до вишів. Крім них вступили до вишів і технікумів ще декілька моїх однокласників, але вони також були з родин інтелігенції. Так що крах інтелектуальної піраміди відбувався у мене на очах. Перебудова вісімдесятих якраз відбувалася у роки, коли більшість тогочасної інтелігенції належало до інтелігенції другого і третього поколінь. Цей збіг був невипадковим. Комуністична партія доволі точно передбачила найбільшу загрозу своїй монопольній владі у суспільстві, але за будь-яких умов реалізація цієї загрози була питанням часу. Вона подолала інтелігенцію у двадцятих роках двадцятого сторіччя, коли остання була нечисленною. Але у 80-х інтелігенція становила вже десятки відсотків у суспільстві і сталося неминуче. Радянський Союз розвалився зокрема і з цієї причини. Ще одним технічним прийомом радянської влади було перевиробництво фахівців із різних напрямків, що призводило до їх знецінення. Досить згадати про зарплату інженерів тих часів, яких у Радянському Союзі було вп’ятеро більше, ніж у Сполучених Штатах при незрівнянно меншій їх ефективності. Після закінчення університету у перший рік моєї роботи в школі моя платня становила 83 крб. на місяць, що лише на кілька карбованців перевищувала платню прибиральниці. Ще один технічний прийом радянської влади полягав у знеціненні самого диплома про вищу освіту. Ідеальним інструментом тут слугувала саме заочна форма освіти.

Двома найбільшими злочинами в Радянському Союзі вважалися зрада Батьківщини і підробка грошей. Саме у цих двох випадках найчастіше застосовувалася смертна кара. Одне з призначень грошей — бути еквівалентом матеріальних благ, створених суспільством, бути мірилом суспільної праці. Гроші мають цінність для людей пропорційно тій праці, що стоїть за ними. Знецінення грошей — це знецінення праці. Фальшиві гроші — це ще і перерозподіл результатів суспільної праці на користь тих, хто насправді до них непричетний. А як назвати диплом про вищу освіти, який не відповідає своєму призначенню?

За дипломом про вищу освіту стоїть багаторічна важка праця наших студентів, що навчаються на стаціонарах вишів. Дипломи про вищу освіту студентів-заочників за витратами праці і за результатами цієї праці абсолютно неспівмірні з першими, хоча зовні є того самого зразка. Я поставлю лише одне запитання: “Яку корисну соціальну функцію виконує заочна освіта у сучасній Україні?” Вища освіта і диплом про вищу освіту — це абсолютно різні речі. Дипломи можна купити і гуртом, і уроздріб. Освіту купити не можна в жодному разі. Сучасні українські студенти це почали прекрасно усвідомлювати. Кількість студентів на за­очних відділеннях вищих навчальних закладів різко впала. Але вони все ще є. Реальне життя вимагає реальних знань і реальної освіти, а не дипломів про неіснуючі досягнення. Моя пропозиція полягає в тому, щоби різко скоротити перелік спеціальностей, де заочна форма освіти прийнятна.

З цього переліку слід виключити всі технічні спеціальності, а вдосконалюватись працівники-практики могли б на різноманітних курсах і тренінгах, що могли б організувати ті ж виші, що раніше забезпечували заочну форму освіти.

Чи є чим пишатись вищій школі незалежної України? Так, є. Вперше за історію нашого народу вища освіта стала загальнодоступною. Якщо у 1990/1991 н.р. у нас було 137 тис. випускників вишів 3-го і 4-го рівнів акредитації, 2001/2002 н.р. — 240 тис., то у 2009/2010 н. р. — 527 тис. Тобто кількість студентів зросла майже вчетверо. Це при тому, що народжуваність зменшилася приблизно на 20 %. Я навчався у найкращому з п’яти випускних класів Балтської середньої школи № 2, де першою вчителькою була моя мати. Але навіть із нашого класу до вишів вступила лише третина випускників. Решта про це навіть мріяти не могла. Зараз кожний випускник середньої школи має реальний вибір щодо своєї подальшої освіти. Завданням вищої школи тепер є забезпечення справді високої якості вищої освіти і вирішення цього питання неможливе без об’єктивного розгляду питання про доцільність у сучасних умовах заочної освіти на умовах, що ми успадкували ще від тоталітарної держави. За демократії громадяни нашої країни змогли значно краще, ніж у тоталітарній державі реалізувати своє право на освіту. Це сталося природним шляхом. Але примара безкласового суспільства зараз ще далі від реалізації, ніж у часи розквіту тоталітарного радянського режиму. Диференціація і розшарування у природних межах — це необхідна передумова ефктивного розвитку суспільства. Прагнення до соціалізму у суспільстві є прагненням до смерті суспільства. У спільнотах, де всі примусово однакові нічого не відбувається, немає причин для подальшого розвитку. Це як гаряча зірка, що народжує довколо себе життя, і ця ж зірка через мільярди років своєї еволюції, коли вона перетворюється, наприклад, на білого карлика, що, поступово охолоджуючись до абсолютного нуля, блукатиме у космічному просторі до кінця існування нашого Всесвіту, не подаючи жодних ознак життя у космологічному сенсі.

І ще одне. Основою ідеології будь-якого тоталітарного режиму є культ простої людини, на противагу людині аристократичній. Ми маємо навчитись поважати простих людей, сприяючи максимально можливій реалізації їх творчого потенціалу. Але слід пам’ятати, що основою справді високої культури є аристократизм. Нема його — немає і справжньої культури. Народи, що не створили власну аристократію або відцурались від неї, внесли непорівнянно менший внесок у світову культуру, порівняно з народами, що таку аристократію мали і її шанували. Це питання особливо актуальне для українського народу. Нам слід навчитись шанувати аристократів за духом і походженням, що були у нашій середньовічній історії. Жодного з них не можна віддати іншому народу. Нам слід виховувати нашу майбутню інтелектуальну еліту вже сьогодні. Ключем для цього, безумовно, є якісна вища освіта, можлива лише при її оперті на ґрунтовні наукові дослідження.