Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ
28 травня у приміщенні Музею етнографії та художнього промислу (м. Львів) відбувся творчий вечір видатного українського письменника, Героя України Романа Іваничука, якому 2 травня виповнилося 86.
Присутні бурхливо реагували на слова письменника і на вміле модерування урочистості Василем Габором, письменником і видавцем, з ініціативи якого й відбулася ця зустріч. А головне: зусиллями якого й були видані чотири останні книги Романа Іваничука: “Мандрівки до Аберфайлю”, “Словом і вогнем”, “Присутність відсутніх” та “Світ спіймав мене, і я тим тішуся”.
Ми, читачі творів видатного українського прозаїка, який свого часу, звісно, мав проблеми з тодішньою владою, бо ж ніколи не забував свого національного інстинкту, також тішилися разом із Романом Івановичем, що світ (завдяки батьковівчителеві) правильно “спіймав” Романа Іваничука, і письменник чимало доклався своєю творчістю до появи на мапі світу незалежної України.
Пропонуємо увазі читачів “СП” кілька витягів із виступу Романа Іваничука на творчому вечорі.
“Я маю зброю — перо.
І я борюся пером…”
Я своїм колегам і навіть друзям, мабуть, уже набрид: до 60 років творчої роботи видано майже 60 оригінальних книг. Після історичного роману, який дуже виснажує, після кожної книги я своїм товаришам казав: “Це моя остання книжка. Більше писати не буду. Пишіть самі”.
Але хто мав успіх, — він уже її ніколи не покине. Вона забирає тебе до себе, тероризує. Навіть сняться якісь деталі. А нині скажу, що “Словом і вогнем” — це остання моя книжка. Можливо, будуть якісь нотатки, спогади. Але я думаю, що ця книга — остання. Не розказуватиму про свою творчість, бо це зайняло багато часу.
Але нині ми зібралися… Хочу втішатися тим світом, який є довкола мене, і брати участь в житті України… Україна — моя єдина любов. Жаль, що маю так багато років. Якби мав років 40, то був би там. А тепер застарий. Але є для мене папір, книжка. Борюся з тим ворогом. Це є москальство, це є Росія. Це ніякий не братній народ. Це ворожий стан. Чого він вдерся і нищить Україну? Ми не можемо вийти на відкриту війну, бо опинились без армії, без зброї. Тоді ми не могли стати на прю.
Я маю зброю — перо. І я борюся пером.
“Проза вимагає
посидючості…”
Я мав щастя народитися в селі Трач, в сім’ї вчителя. Пощастило, бо село направду дуже гарне, невелике, багате на традиції. І хоча народився в сім’ї вчителя, але пас корови і ходив за плугом. Водночас мав вдома велику бібліотеку. Мій батько був мудрець, він виховав мене книжкою. Мама казала: “Його (тобто — мене) муза поцілувала в чоло, коли він був у колисці”. Старший брат над цими словами підсміювався. Згодом я мав клопоти — після “Мальв” мене цькували 20 років, був на грані арешту. Бо книжка вийшла за кордоном, та ще й у видавництві “Тризуб” і з тризубом на обкладинці… Але лихо мене минуло. “Краще було б, сину, якби тебе муза поцілувала в інше місце”. І я так думав. Але з іншого приводу. Бо прозаїк мусить сидіти. Проза вимагає посидючості. Взагалі, це подвиг — писати все життя.
“Батько благословив
мене на цю дорогу…”
Батько в цій книжці присутній чи не на кожному кроці, а мама якось менше… Але мама вірила в мене. А батько не хотів, щоб я став письменником. Мама казала: “Він буде письменником”. Хоча батько виліпив мене як скульптор. Мій брат пішов в УПА у 17 років. “Нас всіх виселять у Сибір”, — говорив батько. “Але навіщо, батьку, ти виховав мене, що я мушу йти?” — питав я його. Він був дуже суворий, вимогливий. За свою наполегливість вдячний батькові. Він благословив мене на цю дорогу (це батько зробив у листі, який я отримав в армії)… Маємо, отже, державу, яка дозріла до справжньої будівлі Української держави. І іншого клопоту в нас бути не може.
“І народ повстав
і бореться зараз…”
Я чекав цієї книжки. І дуже вдячний Василеві Габору, що він видав мою четверту книжку. Чому я на неї так чекав? Бо у нашій публіцистиці надто мало книжок про ті події, які відбуваються зараз на сході. Робив це Михайло Слабошпицький. Але зі Львова ніхто не взявся осмислити ці події.
Я сподівався, що буде другий Майдан… Я не екстрасенс. Я — оптиміст. Але це — моя хвороба: я знав, що буде другий Майдан. Це був революційний Майдан, який змінив Україну: зробив її і робить досі українською. Мені серце кров’ю обливається, коли чую, скільки хлопців загинуло. Але якби не це, ми програли б як нація під Януковичем. А якби Янукович підписав Асоціацію, — чи ми би не заспокоїлися? І сиділи б, можливо, в московській бані — без протесту?
Хтось сказав 1991 року: “За незалежність мусить пролитися кров”. І він мав рацію. А ще хтось сказав: “Може, тому бандиту Путіну треба подякувати, що він нас розбудив?” А я, повторюся, знав, що буде другий Майдан. Бо була і є віра у народ, що він не змириться з такою бідою, як неволя. І народ повстав і бореться зараз.
Замість післямови. В інтерв’ю 2008 року Роман Іваничук сказав мені знаменні слова: “Я би дуже хотів, щоб усі читачі приходили до літератури, як до храму, і не йшли в будьяку божницю, до чужих, не копіювали з інших матриць. Кожен, хто береться за перо, здатний витворити свій стиль, але на це потрібна сила волі”.
І справді, можемо лише подякувати Романові Іваничуку, який упродовж свого життя постійно демонстрував і продовжує у свої 86 демонструвати силу волі, — і як видатному письменникові, і як людині, яка сповідує глибокий національний інстинкт, волю та інтелект. Сподіваємося, що українська нація (не тільки еліта) прислухається до слів Героя України Романа Іваничука і ніколи в подальшому не копіюватиме з чужих матриць, зокрема й з північних. Із роси й води Вам, дорогий Романе Івановичу!
