Під такою назвою — “Один із небагатьох” — відбулося відкриття виставки в Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка, хоча свій жорсткий концептуальний проект Святослав Вірста пом’якшив: представив, окрім “майданівських” творів, гірські пейзажі, які репрезентували й пісню композитора “Я піду в далекі гори”, і його любов до гір — Карпат, Криму чи Кавказу та ще одну скульптуру — “Місячна соната” (Жінкаскрипка), яку надали музеєві 1995 року після його відкриття і тривалий час вона перебувала в експозиції.
Несподіванкою і справжньою сенсацією стало виконання пісні “Я піду в далекі гори” Пань Мінься з Пекіна, студенткою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, яка навчалася у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка та перевелася до нас у зв’язку з подіями на сході та наставника — заслуженого артиста України, доцента ЧНУ Івана Дерди.
Дивує “Одинний” — скульптурний портрет відомого поета Миколи Бучка. Багато років скульптор працює у трьох основних напрямах: перенесення пластики ранніх форм на сучасний ґрунт, образ Жінки і сакральна скульптура. Якщо говорити про відомі твори Святослава, то про них можна сказати як про інтуїтивномедитативні переживання власного досвіду чи досвіду світового мистецтва.
“Одинний” виривається з цього контексту і нібито є абсолютно не властивим для митця — надто реалістичний портрет, надто впізнавана особистість. На перший погляд безвихідь драматизму, та за нею міцною стіною стоїть бажання творити, думати, жити повнокровно і гідно. Після годин спілкування з’явилося бажання передати внутрішній світ особистості, яку глибоко поважав ще до нашого знайомства, хотілося створити лик людини особливої, тієї, що здатна світоглядом, думками змінювати світ на краще. Ставати пророком, як от наш Тарас Шевченко. Його поезії безсмертні не тому, що так у підручниках написали, а тому, що вони щоразу відкривають нам щось нове, написані для всіх і на всі часи.
Коли говорити про сакральність, то скульптурний портрет відомого поета Миколи Бучка вражає одним непередбачуваним моментом, але цю випадковість можна вважати цікавою мистецькою знахідкою: на обличчі із засихаючої глини “виорався” хрест із металевого дроту.
Навіть не будучи філологомдослідником творчості Миколи Бучка, читачі виокремлять для себе окремі поезії чи навіть рядки (“я ще втрачаю, я іще живу”, “через руку — відкриту рану — витікає кров моєї душі”), а тут випадково про жертовність сказав дріт арматури. Або ж “суворе, жорстоке вигнання, / сирітчина, кріпаччина, рекрутчина”. Це рядки про Шевченка, до втілення образу якого у поемі “Пророк, або остання ніч Тараса Шевченка” йшов, творячи згадані рядки, інші поезії та поеми, навіть — через образ біблійного Мойсея чи Матвія (поема “Страсті Євангеліста Матвія”). Лейтмотив до образу Матвія — рядки з ранніх поезій Миколи Бучка про співчуття, про співпереживання людському болю — “я біль людський у вірші заберу / і стане менше болю на землі”.
…На минулій виставці був один оптимістичний акцент — зерно, що зійшло, буде рости… Посаджене в невелику, чи не іграшкову, ємність, зелений пагінець пшениці можна й не помітити. Та коли він впадає в око — вже поіншому починаєш бачити експозицію, починається зворотний відлік, від цього зеленого символу життя… “Один із небагатьох” — жорстко тематична, концептуальна виставка, та на запитання: “Чого чекаєш?” митець відповів лаконічно: “Зелених фарб на моєму полотні. Щоб це не повторилося, щоб ця виставка відійшла у минуле. Як художник, можу лиш у такий спосіб виразити своє ставлення до подій, радше не як художник, а як громадянин”. Остання експозиція якраз і показала реалізацію цього життєстверджуючого начала.
Г. М.: У Миколи Бучка є поезія “Глина. Дівчина”, з присвятою Святославові Вірсті:
Справжнісінька глина? Чи дівчина?
Глина…
Їй тисяча зглиняних років чи більш…
Уся мовчазна й балакуча родина
Посвідчить… Як цей несподіваний
вірш…
Звичайно, про неї… А то ще про кого…
Про іншу, про інших, про інше —
не варт!..
Се — глина… На доторк, либонь,
заволога,
В осерді — гаряча, палка не на жарт!..
Жагуча! Жагою освячує ложе, —
Я знаю запевно, — без впертих принук…
Не дівчина?!. Чом відлучити не може
Відвагу і магію здужалих рук?!.
Чи не відчуваєш вплив поета на те, що сам почав писати вірші?
С. В.: Безперечно, і це дуже вагомий аванс для мене! Коли приходжу, спілкуємося на теми літератури, мистецтва. Надзвичайно цікаво пізнавати цю багатогранну особистість, відкривати для себе, наскільки глибокі знання царини мистецтва у Поета. Насолоджуюся і дуже талановитим “товариством”: Микола живе в оточенні творів, подарованих Петром Грициком, Ярославом Заяцем, Орестом Криворучком, Оленою Чорногуз, Юрієм Якимчуком, іншими митцями. І дивовижна квітковість майстрині Параски Хоми! І трепетна пастель Наталі Ярмольчук!.. Завдяки таким хвилинам виникла думка про портрет, який задумувався як образ Поета — не настільки зовнішня схожість, як намагання відтворити внутрішній світ. Не знаю, чого підсвідомо прагнув більше — оцього незбагненного внутрішнього світу чи схожості…
— Що стало поштовхом чи хто був першою людиною, яка спонукала до творчості? Хто був навчителем у мистецтві?
— На це питання можна відповідати годинами. Пригадувати найближчих, найдорожчих людей. Найперше я збирався стати архітектором, як батько. А після сьомого класу, коли проходили практику на цегельному заводі, виліпив голову старого мудреця і випалив її в печі (точніше — це мені допомогли зробити заводські технологи). Ймовірно, підсвідомо прагнув стати скульптором. Хоча обидві професії схожі тим, що вимагають поєднання творчого начала і знання багатьох фахових моментів. Це усвідомив, коли через роки мав змогу багато спілкуватися з мистецтвознавцем Іриною Міщенко.
— “…А робота не жде. Її треба робить”. Часто твір “не дається”? Чи бувають депресивні настрої і як митець має їх оминати?
— Супроти депресії знаю один лік — роботу. Коли забуваєш про час, коли всім єством націлений на завершення задуманого. Можливо, він єдиний і існує, інших немає.
Дуже вдячний Авксентію Федоровичу Яківчуку — людині, безмежно закоханій у творче начало українців. Я був одним із тих, кого підтримав у житті цей дивовижний чоловік: він взяв на обласну виставку дві мої роботи.
— Свого часу прозвучало, і не лиш мені імпонує ця думка Мартіна Гайдеггера: не дивно, що лише там, де світ стає картиною, вперше з’являється гуманізм.
— Безперечно! Людина, що вперше взяла в руки вуглик і щось зобразила на стіні печери, зробила той перший крок до одного із двох шляхів, із двох можливостей, які Всевишній дає кожному від народження. І не суттєво, чи це втомлений полюванням мисливець замість відпочинку взявся за різець чи фарбу, чи сучасний митець знаходить сили і можливості творити за будьяких обставин.
— У експозиціях за багато років прослідковуються певні основні спрямування розвитку твоєї пластики. Озвуч їх, будьласка.
— Багато років працюю у трьох основних напрямах. Найперше — перенесення пластики ранніх форм на сучасний ґрунт. Друге й основне — образ Жінки. І в житті, і в пластиці. І третій — сакральна скульптура, найзагадковіша. Певна складова ритуалу, обряду виходить за межі естетичного сприйняття, несе в собі зміст, незалежний від автора (“Похоронна процесія”, “Женя”). Я щойно сказав про свою відповідальність перед батьком, громадою. Але тут приєднується інше: стосунки з вищими законами, які дозволяють або забороняють. Можна вважати збігом обставин те, що мій приятель Женя помер, але після того я розбив скульптуру “Похоронна процесія” і дуже обережно почав ставитися до подібних речей. Зрозумів, що твором можна передбачати майбутнє, а для себе прийняв, як попередження.
— Але що тоді можна сказати про “Одинний” — скульптурний портрет Миколи Бучка?
— Тут інше, якщо названі роботи я задумував, то з цим портретом сталося непередбачуване. Кажеш, що цю випадковість можна вважати мистецькою знахідкою? Я теж так почав сприймати, побачив у випадку містику, адже в фізичному тілі поета насправді є метал, про останні дві операції я знав, а про давню, на серці, й не здогадувався. Хрест мотивує атрофовані, мученицькі руки поета. Микола Бучко сказав, що “з доброти виростає людина”, та скільки терня впивається і в тіло, і в душу на такому шляху!
Як можу підсумувати розмову про скульптуру, про себе? Закінчена форма має бути одухотвореною, відповідати образності, втіленню цікавих пластичних вирішень, але починає жити своїм самостійним життям. Думаю, що людина народжена для чогось великого. Хоча вважають, що незалежно від задуманого людиною кожному написана своя сторінка в житті.
Є велика мрія і є шлях до її досягнення: щоденно прихожу в майстерню і щось створюю: несуттєво, чи завершую скульптуру, чи огранюю думки, читаючи та перечитуючи книги.
Спілкувалася Галина МАТВІЇШИН,
мистецтвознавець, член НСХУ,
м. Чернівці
