Пащенко Володимир. Соколинь. Вибрані вірші. — К.: Основа, 2015. — 464 с.
Левко ВОЛОВЕЦЬ,
с. Колоденці на Львівщині
Поет починає з історії (І розділ — “Крізь віки навпрошки”) — від битви на Калці, де “помстилася Мстиславу мстива слава”, із Кам’яних Могил і Дикого Поля, де ще й сьогодні збереглися камінні баби. І вже з перших віршів читач відчуває дві особливості авторського письма: правдивість змісту й високу художність мови. Бо хіба часто зустрінеш такі поетичні перлини: “Серед степу окликом — могила, // в тій могилі томляться віки, // в тій могилі — скам’яніла сила // змореної вічністю руки”. І як логічне й стильове продовження думки: “Серед степу крізь поліття — постать, // серед степу крізь поліття — сум; // серед степу заблукати просто // на розпуттях скам’янілих дум”. Отже, справа не лише у зовнішньому вигляді окремої камінної баби як скульптурного витвору — справа у нашій скам’янілій історії, від якої і думи кам’яніють. І тут мимоволі повертаєш обкладинку ошатного та об’ємного тому Володимира Пащенка “Соколинь” — і тобі ще раз впадає в очі підзаголовок: “Вибрані вірші”. Саме вірші, хоч автор знав, що створив поезію високої проби. Та воно й не дивно, якщо взяти до уваги, що справжній талант завжди вирізняється скромністю.
Заглиблюючись час до часу в нашу надскладну історію, автор не обмежується вікопомними подіями, датами й особами (княжі часи, Аскольд і Дір, Олег, Софія Київська, Хмельницький і Мазепа, Батурин, Павло Чубинський), але не випускає з поля зору подій буденних, приземлених, і майже безіменних місцевостей (“за Гуляйполем, у глуші, де вітрюги бредуть степами”), бо й там жили люди і своєю працею творили свою історію. Складається враження, що для поета важливі насамперед роздуми: про долю країни і людини в ній, про мету й призначення нашого перебування у цьому світі, про земне й небесне, про місце поета й поезії. І хоч Володимирові Пащенку як поетові аж ніяк не чужі емоції, але серед питань, які він ставить собі, першим є всетаки для чого?, а вже другим і третім — як? і яким чином?
Один із віршів початкового розділу має назву “Ми є, щоб людяно пройти” — і цієї засади автор дотримається протягом усієї книжки. Ідеться і про майбутнє. Бо якщо нам наготовлено історією десятки й сотні колючих жал (“серпів, корогв”), коли є всім “терпінь по вінця”, то “невже залишим їх синам?” Питання риторичне. Таких запитань чимало: можна навіть сказати, що риторичні запитання й заклики — один із найулюбленіших засобів автора.
Ще один вживаний засіб — висновок у кінці вірша, неминучий після “засновку” й “зображення дії”: “На заході з багатства загнивають; // у нас — дешеві овочі гниють; // у них, зогнивши, в рот собі стріляють; // а в нас туди лиш самогонку ллють”. Оскільки ж керувати екскурсіями в Колиму, Норильськ, Печору надто важко, то висновок єдиний: “Хто тяжко робить, той багато п’є”. Таке, мовляв, виправдання.
В аналізованому томику В. Пащенка нерідко чергуються віршіроздуми з пейзажними та інтимними поезіями, а всі вони переплітаються віршами філософського спрямування. Тут правда “дошкульно б’є, коли своя”. Або ж: “Храм наш — совість”; “Доля щедра — й часто невблаганна. // Краще все й лихе в ній — промине”; “Все мине, безслідно й не безслідно”.
Професія ученого географа сприяла поїздкам по всьому колишньому Союзу, а також по Європі й Азії. Скрізь було за що зачепитися окові, а поетична фантазія навівала трепетні вірші. Їх поступово стало так багато, що складають ледь не третину об’ємного тому. І чи не в кожному з них — краса й багатство природи, її значущість і щемність: “Зацвіли півонії в степу, // ніби краплі болю на серпу, // ніби неподілені кохання, // ніби скалки сонця на світанні… // Тим світанням в очі зазирни — // скажеш потім доньці або сину: // бачив степ, котрий мов ти, дитина”. То й не дивно, що турбує враженого красою очевидця найважливіше: “Цей світ сусіднім — як предтеча: // невже його не вбережем?”.
Також чимало присвят рідним, добрим друзям і просто знайомим. Та особливим щемом проймають вірші, в яких ідеться не тільки про перші взаємозахоплення, дружбу й навіть кохання, а про почуття, збережене на весь вік: “В закоханого — срібло сивини, // та й того срібла досі небагато; // в закоханого виросли сини, // а серце не погасло для багаття”. Хіба ж це не вершина для кохання?
Однак є ще вершинніша вершина (даруйте за тавтологію), яка вимагає від кожного зокрема і від усіх загалом землян з’ясувати, хто ж ми є у цьому світі і чим для нас є цей світ. У вірші “Перевтілення” поет дає цікаву преамбулу нашої появи на землі: “В життях своїх минулих усі ми // були, мабуть, найкращі серед кращих — // рослини в луках і тварини в хащах, // за що й дано побути нам людьми”. Отож таким є наше найвище, людське випробування, й тут одна альтернатива: “Або тепер ми гідні ймення люди, // або ми в майбутті — лиш слимаки”.
Сподобалися вірші за порами року, й дитячі вірші (в поета є вже й онуки). І ті, й ті складені майстерно, ритмічно й дохідливо (для дітей), образнометафорично, але метафори не приголомшують читача, як у деяких амбітних авторів, — натомість пробуджують його уяву, розширюють кругозір, створюють емоційний настрій: “Леготом лелечим літо прогуло, // хмар похилі плечі впали на село, // десь останні грози вжурено гримлять, // десь прудкі морози вже давно не сплять…”
Володимир Пащенко не був би самим собою, якби не сказав свого виболілого слова про нашого найбільшого Генія і Пророка Тараса Шевченка. Для автора Шевченко — це насамперед Кобзар, “співець, прозорливець і речник”, а ще — “совість нації, пророк, // і наша честь, і наша слава”. Й усе це не просто перелік високих слів, а наповнення їх щонайвищим змістом, бо Тарас у мріях стверджував державу, проніс “хрест прозріння і страждання”. Саме звідси випливає комусь відомий, але багатьом потрібний для щоденного повторення вислів, що його автор сформулював так: “Допоки з нами наш Кобзар, — // ми з української родини”. І якраз із Кобзарем “Вкраїна сонцем устає, як мати”. Сьогодні вона ще знедолена, ще рідко чує спів солов’я. А найбільше болять питання без відповіді:
“Чому бездумно владні руки
на лоно, білу лебедінь
так посягнули — ніби круки,
зронили похоронну тінь?
Якого каяттяспокути
народу треба спосягти,
щоб від чаклунства
край розкути,
співучий край —
від німоти?”
Україна і Шевченко — Мати й Син. Він розбудив своїх правнуків од тривалого сну — й вони завирували на Майдані гідності, а найвідважніші й найпатріотичніші з них стали Небесною сотнею. Та попри не знаний до цього тягар утрат, попри невідоме майбутнє, Україна стала іншою: вольовою, рішучою — і нездоланною. Бо з нами Правда і Бог. А все інше додасться.
Ось такі думки виникають, коли вчитуємось у строгі й карбовані, а частіше ліричні й ніжні, але завжди до болю щемливі рядки поезій автора, коли вдихаємо пахощі солов’їної нашої мови і відчуваємо себе не тільки споглядальниками, а й творцями цієї краси. А ще доволі часто милуємося словаминовотворами поета: соколинь, спадкований, розпарижена зелень, спосягти любов, пелюстопаду сніг, смутково одна, сповідна тайна, довідчувати, домовити, дорозраїти, розпелюстилась яблуня, тундра полярноголова, саднить на серці, майбутнє лебедіє, зеленоюне протолистя й інші.
Вдумливо перечитуючи “Соколинь”, почуваємося причетними до творення свого народу й держави. І тут уже не має значення наш рід занять чи вік. Проте іноді все ж думаємо: як добре, що частина поетів мають ще одну (першу чи другу?) професію (а як би інакше вижили?). Водночас проймаємося гордістю за автора, який зважено стверджує:
“Що віддав, — те твоє,
щедрий бідним не є;
сонце жар віддає —
знов у сяйві встає.
Де зростав із отав —
світ закоханим став;
де у снах пролітав, —
килим трав зацвітав”.
Здається, що й ми маємо достатньо підстав назвати Володимира Пащенка килимарем поетичних трав.
