Цнотливість серця і думки, виписані пензлем

Євген ҐОЛИБАРД

Істина відома: митець виражає себе у творах. Як правило (чи переважно) в одному напрямі чи жанрі мистецтва. А якщо митець у своїй творчості намагається охопити кілька напрямів водночас?

Якби мені запропонували назвати десять найкращих журналістів України, то в цій елітній команді обов’язково має бути Валентина Давиденко — видатна майстриня роботи перед мікрофоном, оригінальна авторка поетичного слова, неповторна пані живопису.

А за всім цим — надзвичайно вразлива натура, чиста душа і добре, любляче серце. Власне, про це, про безпосередність сприйняття світу розповідають мальовані твори пані Валентини, представлені на її черговій персональній виставці в Музеї українського декоративного мистецтва у КиєвоПечерській лаврі.

Уся виставка — це своєрідний автопортрет авторки, розкладений не на риси обличчя, а на риси її характеру, почуття і прагнення. Цей багатоаспектний автопортрет вражає прозорістю думки і милої, майже дитячої уяви, реалізованої в своєрідних формах, залишених пензлем на полотні, папері, дереві.

Від деяких “професійних завсідників”, що не оминають нагоди відвідати кожен вернісаж для демонстрації власної ерудиції, найчастіше дізнаємося про те, кого їм нагадує автор, і що їм нагадують його твори. А тут, після ознайомлення з картинами В. Давиденко, від “ерудитів” довелось почути, що їм хочеться помовчати і подумати.

Бо вона не схожа ні на кого, лише на себе неповторну. Вона веселково й об’ємно розквітає в “Ірисах” і зосередженому профілі скрипальки в “Концерті Верді”, у безборонній “Пастушці”, котра задумливо бреде дивним потічком у Карпатах, у захоплено контроверсійній, запаморочливій й жіноче звабливій виконавиці динамічного “Фламенко”.

Акрил у руках художниці оживає вічністю. Майстриня вражає мудрою простотою образів, залишаючи у кожному творі частку образу власного, в якому виразно домінує мрійливість і дух надії. Якот в її “Старому календарі”, “Майстрі снів” чи “Фресках Умбрії”.

Чарівні куточки Італії — одна з багатьох тем художниці, її інтимна лінія душевних поривів, що знаходять своєрідне, виразно поетичне зображення у сором’язливих спробах відійти від реальності. Стрімкий вітер, що дивним чином не чіпає куп осіннього листя, “Дощ у Сполетто”, який не мочить волосся, “Лелеки”, котрі граються квітками маків, задумлива, прозора, майже сакральна перспектива “Листопаду” і “Старого саду”…

Тисячі художників малювали КараДаг, але ніхто так не побачив цей символ Криму, як романтичносентиментальна Валентина Давиденко. Зрештою, символічність часом проглядається певним підтекстом деяких образів художниці, зокрема у сміливому “Надвечір’ї”, ностальгійно мрійливому “Спогаді”, у виразно рефлексійних полотнах “Польоти варшавського джазу” та “Шопен”.

Майстриня піднімає свої твори на рівень оптимістичних узагальнень, якот у “Етруській фортеці”, “Гірському терені”, у збудливо духмяній “Лаванді”, динамічно танцювальному “Червоному віялі”, у подитячому наївних акварелях.

І скрізь — у всіх її творах — домінуюча душевність жіночості, віковічна любов, що випромінює кожна її картина, кожен ескіз і начерк обдарованої поетичної особистості, котра несе людям радість думкою, словом і пензлем.