Нам, людям відносно мирного життя, які не живуть на тимчасово окупованих російськими військами українських територіях, при всьому бажанні важко зрозуміти, що ж насправді відбувається там, по той бік фронту. І це при тому, що наші ЗМІ регулярно подають зведення про воєнну ситуацію. Але, гадаю, незважаючи на це, кожен відчуває брак отого “погляду звідти”, коли все, що там відбувалося і відбувається, проходить через життя конкретної людини. Тому редакція “СП” не проминула можливість розпитати в одного з багатьох донеччан, учителя, який приїхав у Київ з окупованої території на кілька днів.
— Насамперед про те, що для Вас найближче. Яка ситуація з освітою в Донецьку?
— Освіта є наслідком загальної ситуації на Донеччині. Раніше у нас були обласна і районні ради, адміністрації. Ця система української влади на нашій, окупованій території, повністю демонтована. У нас нібито 2 листопада обрали керівника “ДНР”, Захарченка. Він своїм указом ліквідував усі ради і усунув із посад міських голів, які з ними не співпрацюють. А ті, що його підтримують, розпорядженням головного терористапахана тепер мають нововведену посаду, яка називається голова міської адміністрації. Ця особа призначає і начальника управління освіти ДОА. Це така собі тоталітарна структура — від першої особи і нижче. Що ж стосується самої освіти як навчальновиховної галузі, то вона фактично вся знищена. І вища, і середня, і нижча.
— А скільки шкіл, незважаючи на ситуацію в Донецьку, всетаки працює?
— У Донецьку було 158 шкіл, із них тепер 20 шкіл просто розгромлені. Це ті школи, що були під аеропортом, це 103тя і 106та школи. Щодо учнів, то про долю переважної частини їх ні влада сепаратистів, ні українська нічого не знають. Наприклад, із 73ї школи під аеропортом одну частину дітей вивезли, другу — перевели в інші школи, а решта невідомо де. У тому хаосі, який панує в Донецьку і прилеглих окупованих територіях, ніхто їх не шукає. Ці діти десь бродять, шукають собі прихисток, якусь їжу… Бо там розвалена не лише школа, там нема жодного вцілілого будинку. Люди звідти виїхали: хтось переселився в центр міста, а хтось на українську територію. Порізному люди рятуються.
— Яка доля шкіл з українською мовою викладання?
— У Донецьку було 20 українськомовних шкіл. Тепер вони повністю ліквідовані. Вони, як і решта, переведені на російські навчальні програми, там панує винятково російська мова викладання, введена 5бальна система оцінювання знань. Поки що українська мова як предмет викладається, але як предмет, а не як основна дисципліна із тих 20, що були в українських школах раніше. З програм з літератури і мови вилучили українську складову, ввівши практично ті самі твори, що і при СРСР. Тобто все, що направлено проти Москви, вилучено. Наприклад, “Любіть Україну” Володимира Сосюри замінили на його “Донеччина моя”. Тобто все, що стосується згадки про Україну, ліквідовано. Введені російські стандарти. Російські підручники масово завозять за допомогою гуманітарних конвоїв. Перші підручники в школи і виші завіз Кобзон. Зараз донецькі діти навчаються за цими підручниками. “Історію України” викинули, а натомість увели “Історію Отєчєства”. Але підручників із цього предмета ще нема, він існує в електронному вигляді.
— Скільки фактично дітей навчається в донецьких школах?
— Багато учнів, які закінчували 9й, 11й класи, виїхали на підконтрольну українській владі територію, бо їм потрібно було свідоцтво про закінчення школи. Але були родини, діти яких не могли виїхати. Причини різні: батьки хворі, грошей нема. Міська адміністрація дає інформацію, що залишилося 50 % дітей. За підрахунками вчителів їх набагато менше. Наприклад, ті люди, які виїжджали зпід обстрілів, не могли забрати справи своїх дітей. Тому їх узяли в інші школи без них. А адміністрація вважає, що якщо документи в школі, а дитина невідомо де, то вона нібито залишилася в Донецьку. Тобто насправді їх набагато менше.
Знаю одну колишню українськомовну школу. Там навчалася 1 тисяча учнів. Зараз там 300, а насправді ходить 120. Щороку там випускали 70 учнів, цього року ходило до випускного класу (чи класів?) 12 осіб. Фактично школа повністю зруйнована.
— Як за цих умов працюється вчителям?
— Близько 50 % учителів також виїхали. Люди звільняються, бо їм не платять, а жити за щось треба. За 9 місяців учителям заплатили лише за 4 місяці мізерну зарплату. Надбавки за перевірку зошитів, класне керівництво, ведення гуртків, категорію — усе це зняли. Залишилася гола ставка. За травень узагалі заплатили російськими рублями по курсу 1 до 2! Педагогам сказали, мовляв, ми молода держава, грошей не маємо, розбагатіємо, тоді розплатимося…
— Що думають донеччани про своє життя? Яке їхнє ставлення до нас, українців, і “асвабадітєлєй”?
— У нас немає “асвабадітєлєй”, бо це упирі. Люди мовчать, бо за українське слово, жовтоблакитну стрічку, вишиванку, а зараз виявилося, заборонені і маки, можна бути розстріляним на місці або кинутим у підвал. Тому люди в дуже небезпечній ситуації. Треба сидіти тихо, не виходити, а краще зачаїтися вдома. Роботи нема, а якщо є, як в учителів, то наша “молодая рєспубліка дєнєг нє імєєт”, а Росія не завжди дає. Люди похилого віку пенсію отримали один раз за весь час за рік правління сепаратистів. Один раз тисячу в жовтні, перед тим як мали вибирати Захарченка керівником, а недавно заплатили пенсію за квітень російськими рублями за курсом 1 до 2. Це тим, хто звертався по пенсію. Є люди, які не могли виїхати, хворі, старі. А щоб переоформити, треба виїжджати на вільну територію, а це дуже важко. Ціла процедура. А влада України, точніше — київський уряд просто знущається над пенсіонерами.
— Як люди виживають на окупованих територіях, зокрема в Донецьку?
— Цього року за рахунок збережень, якихось заощаджень. Допомагають родичі, діти. Дуже допомагає Фонд Ахметова “Поможем”, якому там дозволено працювати. Вони раз на місяць роздають набір харчів: вівсянка, олія, цукор, сірники, свічки (бо в нас часто відключають електроенергію), чай, консерви. Ось так люди дотягують…
— Хто вони, російські окупанти?
— На вулицях Донецька можна почути, крім російської, осетинську, чеченську, якутську мови… Вони живуть у гуртожитках, військових частинах, поруч стоїть їхня військова техніка: вантажівки, бензовози, БТРи, танки. Танки гасають по Донецьку так, як у Києві на Хрещатику таксі. Ходять по Донецьку “асвабадітєлі” з автоматами всюди. В університет вони заходять з автоматами, школу, магазин, всюди… Це вже стало звичним для нас.
— Ви чуєте в Донецьку українську мову?
— Упаси Бог! Я сам не розмовляю там українською. Українська мова в Донбасі заборонена: “Данбас ґаваріт парусскі, патаму што ето русская зємля”.
— Це хто заявив?
— У нас скасовано відзначення Дня незалежності України. Коли сепаратисти вкупі зі своїми російськими покровителями провели референдум, було введено “день незалежності Данєцкой рєспублікі”. Під час свого святкування вони зігнали на цю комедію мало не зі всієї області людей, близько 10 тисяч, які йшли як на парадах за часів Совєтського Союзу. Попереду йде мер, так званий, той, якого призначив Захарченко, і веде за собою, наприклад, місто Сніжне. Вони несуть колорадське полотнище, прапорці “ДНР” і портрет Захарченка. Ну точно як у Союзі. А перед цим вони вмикали гімн Донбасу і пісню “Донбас ґаваріт парусскі”. Хоча вони схвалили конституцію, де написано, що в “ДНР” дві державні мови: перша — російська, друга — українська.
— І незважаючи на це, за мову українську — розстріл…
— Так, але ж, що записано в їхній конституції, ніхто не знає. Тож у Донецьку тепер панує одна і винятково — російська мова. У нас був магазин навпроти міськдержадміністрації “Український сувенір”. Прийшли озброєні люди, збили букви ї і ь, замість них поставили російську букви и. Саму крамницю поки що не закрили. Над будівлею Донецького національного університету висять два прапори, один “Новороссії”, другий — “ДНР”. Українську назву університету збили, а зробили російською. Нема кому їх запитати: а якої нації цей “національний” університет?
— Маєте змогу отримувати газети, слухати радіо, дивитися телебачення?
— Пошта у нас не працює другий рік, незважаючи на те, що я передплачую чотири всеукраїнські газети, жодної не отримав. Працює канал “Новороссія”, “Донєцкая рєспубліка” (тепер називається “Пєрвий рєспубліканскій”), “Оплот” (батальйону “Оплот”, яким керує колишній керівник Донецької “Альфи” Ходаковський). Донецьку обласну ТРК колабораціоністи захопили і запустили з 27 квітня 2014 року. Інколи трапляються перебої з трансляцією, хоча російські транслюються без перешкод. Тобто більше року ні до газет, ні до телеканалів, ні до інтернетвидань — бо всі провайдери вимкнули “не бажані” з точки зору “ДНР” інтернетвидання з своєї трансляції — в донеччан доступу нема.
Тому за останній рік у багатьох донеччан сформовано думку, що обстрілюють Донецьк українські війська, багато пошкоджень — з їхньої ж вини і т. ін. Щоправда, є такі, які чують, звідки і куди стріляють і як розвиваються далі події. Але переважна більшість вірить телебаченню колабораціоністів, бо іншого, українського, в нас нема.
— Тобто української інформаційної присутності там не відчувається?
— Абсолютно, і не один день її нема, а вже другий рік. На жаль. І всі ці, знаєте, стеці, Міністерство інформаційної політики, яке тут створено в Києві, абсолютно цим не переймаються. Більше того, вони не переймаються цим питанням на територіях, які звільнено українським військом, наприклад, в містах Слов’янську, Костянтинівці. Я ж туди зрідка у справах приїжджаю і знаю все з перших уст…
— Як Ви оцінюєте все те, що відбувається на фронті і навколо нього? Що кажуть донеччани про нашу воєнну політику, переговори в Мінську?
— Ці переговори не сьогодні почалися. 6 квітня 2014 року, коли в Донецьку ще не було ні військ російських (були лише російські агітатори, але озброєні вони були лише бітами), російські бойовики зайняли всі держадміністрації по всьому сходу і півдню України. Пригадуєте, як Аваков поїхав у Харків, підпорядковані йому підрозділи оточили міськдержадміністрацію. Колаборантів було там щось із 300 осіб, вони їх усіх виловили. Тих, що були із Бєлгорода, півтори сотні, вони відправили в Бєлгород, а решту відправили в СІЗО. І досі, до речі, їх судять. Більше року!
До нас у Донецьк приїхав віцепрем’єр Ярема, привіз спецназ, щоб зачистити нашу облдержадміністрацію. Тоді вийшов Ахметов і запевнив, що сам буде вести переговори. Вони, мовляв, люди і висувають свої вимоги: автономія, федерація, русскій язик, якого і до цього було 99, 9 % і т. ін. Наш мільярдер запевняв колаборантів: “Рєбята, я с вамі, єслі будут зачіщать, пусть мєня зачіщают с вамі вмєстє”! Отож цей “договорняк” почався ще з 6 квітня 2014 р. І зрада ця триває й досі. Ахметов підтримував цих сепаратистів. А де зараз Ахметов? В Адміністрації президента, звідти він не вилазить. Вони, бачте, спільно вирішують, як їм “обустроіть” Донбас після всіх тих подій, розрух, які вони ж самі і зробили.
А переговори в Мінську, розмови про особливий статус, амністію в Донецьку просто ніхто не розуміє. Всі думали, що не сьогоднізавтра питання звільнення вирішиться. Але 6 квітня спецназ забрали з Донецька, відтоді держадміністрація перебуває у руках сепаратистів і їхніх покровителів. Не так зробили в Дніпропетровську, Одесі. Тепер вони не мають того, що донеччани мають.
— Частина українського суспільства стоїть за те, щоб силою звільнити окуповані російськими військами території. Наскільки, на Вашу думку, вона має рацію?
— Я на цій позиції стою, весь час про це говорив. Дивіться, що рік робив уряд Яценюка. Подавали на окуповану територію безплатно енергію, газ, воду… Все безплатно! Ніхто в Київ за це гроші не перераховував. А тепер Яценюк каже, у нас мільярдні заборгованості. Чому влада повелася так інфантильно, беззубо, безвідповідально перед українським народом?
Стрєлков над нами сміється. 12 квітня він зайшов у Слов’янськ з 20 (!) зеленими чоловічками, росіянами, і поставив на коліна місто зі 100тисячним населенням. Майже беззбройні 20 осіб узяли міську міліцію! В Донецькій області у нас нараховувалося понад 17 тис. правоохоронців, якими керував ставленик Авакова, Костянтин Пожидаєв. Це була людина Ахметова, який очолював службу безпеки його бізнесімперії. Ми, українські патріотидонеччани, повідомляли київську владу, що це зрадник, не можна ставити його на таку ключову і відповідальну посаду. І говорили, кого треба призначити, щоб міліція працювала на Україну. Бо донецька міліція перейшла на бік сепаратистів. Вона здалася їм зі зброєю. Це свідчить про те, що наша влада не працювала, або не розуміла і досі не розуміє ситуації в Донбасі, або влада зрадниця. Іншого не дано, бо факти свідчать, що вона працює непрофесійно.
— Тобто Ви хочете сказати, що влада не чує донеччан, які не мислять себе поза Україною?
— Донеччани ніколи не мислили себе поза Україною. Весь так званий референдум за незалежність так званої “ДНР” — суцільний фарс.
— Чи нині київська влада чує донецьких патріотів?
— Київська влада ніколи нас не чула, всі роки незалежності, і навіть за президентства, здавалося б, проукраїнського патріотичного Віктора Ющенка. Ось чому ми сьогодні маємо зруйнований уклад державного життя, окуповані українські території і численні людські жертви на фронті і в тилу.
Розмову вів Микола ЦИМБАЛЮК
