“Думки мої потребують вашої відповіді, вашого розуміння, — почав свій виступ перед науковцями Західного наукового центру голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка з нагоди Дня науки. — Причина: війна, корупція. Я думаю: суспільство почало стидатися бути освіченим. Коли ми почали втрачати статус вченої людини? Хто в цьому винен? Влада? Ті люди, які вирішили, що вони є самодостатні? Що робити? Підняти в суспільстві образ освіченої самодостатньої людини, яка може рухати це суспільство. На верхні щаблі пробралися ті, хто не отримав належного досвіду. На нас лежить величезна відповідальність. Треба змінити риторику інформаційного простору. Маємо думати: що з нами буде, що буде після нас. Має бути особистий приклад. Науковця треба поставити на місце, на яке він заслуговує. І країна стане зовсім іншою. Ми сьогодні маємо в світі ім’я. Хто сьогодні знає, що Політехніка працює над адронним колайдером? Ми це можемо. Влада. Бізнес (гроші). Наука. Без науки влада нікчемна. Якщо ми зможемо творити вічне, добре і мудре, тоді переможемо”.
Шановні читачі! Хто з вас, послухавши такі логічні і потрібні нашому суспільству думки, не захоче глибше пізнати першу особу області (до речі, молоду, Олегові Синютці — тільки 45), узяти в нього інтерв’ю? Тим паче, зізнаюся, за багато років журналістської діяльності (понад 40 років) мені не доводилося чути такого розумного, схвильованого і ділового виступу першої особи Львівщини. Тож захотілося ближче познайомитися з Олегом Синюткою, з’ясувати глибше, з ким має справу суспільство області, які зміни в нашому житті на нас чекають.
Під час розмови, яку передаємо тут у повному викладі, з’ясувалося, що, як на мою суб’єктивну думку, ми, мешканці Львівщини, і науковці, і представники інших професій, можемо сподіватися на гідне буття.
“Я вірю в щасливу Україну. Я зі шкіри лізу, щоб так було…”
— Поет Петро Скунць ще в минулому столітті висловив чітку думку:
Якщо владі вже й мисль
на заваді, —
Горе мислі і владі.
Як Ви вважаєте, ці слова чинні і нині — в незалежній Україні? І кому більше горе від цього — якого рівня владі?
— Це правдиві слова. І чим більше йти догори щаблями влади, тим вони доречніші. Людині подобається, коли її хвалять… А на кого більше впливає, — залежить від людини, а не від посади. Та через якийсь час людина знову повертається назад — до хідників, до трамваїв.
— Ви прийняли обласне господарство у свого попередника. А на яку кількість балів (за п’ятибальною системою) “тягне” стан того господарства?
— Вважаю, що це некоректне запитання. Я публічно обіцяв, що не аналізуватиму роботу попередників.
— І Євген Маланюк, і Юрій Липа вважали, що українець, хоч ким би він був, хоч би у якій галузі працював, повинен мати найелементарніший національний інстинкт, політичну волю та інтелект. Якщо говорити про керівників різних рівнів, чи задоволені Ви їхньою діяльністю — з огляду на наявність у них цих трьох складників?
— Так, звичайно, задоволений. На всіх рівнях. Думаю, що мені пощастило. Похвально, що національний інстинкт є у Президента. Це дуже важливо. У нього це — не штучно. Відповідно можна говорити і про систему побудови влади.
— Мінські домовленості… Як можна їх зреалізувати? Звичайно, з користю для України.
— Домовленості ці — вимушена необхідність. Вони триватимуть доти, доки не переможемо.
— А коли це станеться?
— Коли на останній прикордонній заставі замайорить наш національний прапор. Коли країна стане внутрішньо сильною.
— Коли почнемо долати корупцію на різних рівнях?
— Ми по багатьох лініях уже почали рух. Мені можуть, звичайно, закидати і добре, і погане. Я не збираю мзду за ухвалення своїх рішень. Це принципово. Якби не був самодостатньою постаттю, так поводитися було б складно. А за корупцію треба жорстоко карати. І творити іншу, жорстку систему.
— Чи були спроби скласти план підвищення стандартів життя населення області?
— Мені здається, що його потихо ми вже намагаємося реалізувати. Бо як люди мають більше роботи, то, відповідно, й більше доходів. Область не є відокремленою від інших частин держави.
— “Без науки влада є нікчемною”, — справедливо сконстатували Ви на Дні науки. Прошу сказати, а владні вертикалі Львівщини це розуміють?
— Це ж правда: наука — це все. Я ще не проводив експериментів в обласній адміністрації. А в місті команда попрацювала. В нас не було жодної людини, яка б не закінчувала школу з медаллю або інститут із відзнакою. Це для мене гордість. Чому місто успішно працює? Бо люди мають високий рівень освіченості. Хоча чесно: не кожен науковець може бути управлінцем. Нам щодня треба вчитися. Якщо зупинимося — відстанемо.
— Чи колись Європа вийде за рамки “зітхань” і “занепокоєнь” з приводу ситуації в Україні через “братню” агресію?
— Я вважаю, що поважають сильних. Треба нам стати сильними на 100 %.
— 8 квітня 2015 року уряд затвердив “Методику формування спроможних територіальних громад”. Ви були на круглому столі в Інституті регіональних досліджень, де розглядалося це питання. Чи на часі розгляд цієї проблеми — реформування органів місцевого самоврядування?
— Ми вже відстали, проґавили той момент, коли треба було взятися за децентралізацію. Бо після Помаранчевої революції не вистачило волі. Жили б ми тоді в іншій державі, якби вчасно зайнялися територіальними громадами, і, я переконаний на 99 %, не було б у нас війни. Щастя — не в творенні громад, а в тому, щоб люди жили краще.
— Та ж війна! Де нам зараз за реформування громад братися?
— Війна — то найкращий час для реформування. Бо реформи — завжди непопулярні.
— А про зовнішні чинники ми подумали, врешті — про “п’яту колону”? Адже це дуже просто — активізувати суспільне незадоволення.
— Знаєте, на будьяких слабкостях будуть грати вороги.
— Чи Ви вже відчули, за Юрієм Липою, своє “призначення земне і зміст”?
— Я поділяю слова владики Венедикта, які він мені сказав після першого тижня моєї праці в облдержадміністрації: “Якщо ти думаєш, що став розумним і багато зробив, — це не так. А якщо думаєш, що согрішив, — і спокутувати мусиш. Теж не так. Це просто Господь Бог поставив тебе на це місце. І бери і роби”. І от — я беру і роблю. Я думаю, що це правильно.
— “Я думаю, суспільство почало стидатися бути освіченим”, — сказали Ви на Дні науки. І запропонували “підняти в суспільстві образ освіченої самодостатньої людини, яка може рухати це суспільство”. Як це практично зробити?
— Це дуже важко. Хоча, з іншого боку, як висловився Святослав Вакарчук: “Хто сказав, що буде легко?” Дві речі треба робити: гуртувати середовище освічених людей, щоб суспільство бачило їх як своїх праведників; і для освічених людей робити фінансові прерогативи. Освіта — це ж не диплом. Освіта — це знання.
— Чи колись закінчиться взаємопоборювання у середовищі нашої еліти, серед громадських і політичних діячів, нардепів?
— Та ні, звичайно. Таке є у всіх елітах. Потрібно намагатися підтримувати еліти, які сповідують справжні цінності. Хоча це велика дискусія: що таке еліта?
— Юрій Рибчинський у свої 70 вважає, що “Донбас — це ракова пухлина, яку треба видалити”. Ви з тим погоджуєтесь?
— Я думаю, що ампутувати цю пухлину, як він каже, не варто. Ми й так багато втратили своїх територій. У Першу світову Україна втратила Кубань. У Другу світову — Холмщину, Надсяння, Підляшшя. А тепер — що? Втрачати ще щось? Не хочу, щоб за мого життя були територіальні втрати. Не ми збирали ці території, не нам їх роздавати.
— “Життя — це божевільне ралі. Питаю долі: а що ж далі?” Це — Ліна Костенко. А що для Вас життя — таки божевільне ралі? І яким воно буде далі — особисте і загальноукраїнське?
— Мабуть, так — ралі. Але це для тих, хто хоче жити сповна. А можна ще й жити мишкою, яка всім задоволена. Я вірю в щасливу Україну. Я зі шкіри лізу, щоб так було. Робота така: як добро робиш і для людей, — то все інше приходить само собою.
— І жодних проблем?
— Є проблема: терпить сім’я. І це неправильно. Але дружина бачила, за кого виходила заміж.
— Хто вона за фахом?
— Фінансист. Вона здійснила стрімку кар’єру до 30 років — заступник керівника податкової інспекції. Потім, звісно, я їй зіпсував кар’єру.
— Чим?
— В одній родині не може бути два державні службовці. Зараз дружина — викладач. А ще ж — діти: 9річна дочка і 6річний син.
— Як нам змінити риторику інформаційного простору, щоб суспільство належним чином розвивалося?
— Мудрим людям не відсиджуватися на кухні, а проситися на телебачення, на радіо, писати в газети. Словом, не сидіти на кухні. Бо там у нас завжди всі дуже мудрі.
“Ще не всі корупціонери висять на шибеницях…”
— Чи Ви самі завжди чесні перед собою?
— Так! Я думаю, якби випала нагода ще раз почати жити, я багато чого зробив би інакше. Але мені не соромно за те, що я робив.
— У січні цього року, коли Ви “заступили на обласну вахту”, обіцяли об’їхати всі райони Львівщини. Вдалося?
— Так, ще в першому кварталі. Зараз пішов по другому колу. Я виїжджаю часто. Сьогодні моя дорога була: Самбір, Старий Самбір, Хирів, Добромиль. Добре, що відбудували прикордонну частину в Мігово — маю на увазі приміщення.
— Знайшлися кошти?
— За європейські гроші. Це буде сучасне приміщення, там буде комфортно службовцям. А в Хирові — занедбане приміщення колишньої єзуїтської колегії. Треба буде попрацювати. В Добромилі працює українськокитайське деревообробне підприємство… 250 людей там працює. Директор зібрав позапланово, так би мовити, людей.
100 осіб захотіли зі мною зустрітися, поговорити. Власне, він мене запитав, чи я хочу щось сказати цим людям? Я — із задоволенням. Річ у тім, що ми мало з людьми говоримо.
— Владу маєте на увазі?
— Так. З телевізора, кажуть, нам щось прибрехали, а що насправді буде і як? Словом, до людей треба йти, пояснювати — роз’яснювати ситуацію. Головне, щоб вони бачили чесні помисли і дії влади. І щоб була робота.
— Чи вдається Вам добитися того, щоб пересічні мешканці могли донести до Вас, до влади загалом, свої думки?
— Ми створили службу 112. Усі дзвінки щоранку проглядають. Щоранку у мене на столі доповідь, у якій зафіксовано багато що. І перелік зауважень, прохань, які не закриті, тобто, не задовольнили побажання людей. Фіксуються звернення щодо кожного дзвінка. От, були, пригадуєте проблеми з водою у Бориславі? Вирішили. Найчастіше телефонують нам щодо електрики, дорожнього покриття. І в цій “гарячій лінії” усе зафіксовано: хто дзвонив, чому, суть звернення. Добре, що люди знають, куди звернутися. Це дуже важливо.
— Тепер — про спорудження пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому. У пресі промайнуло повідомлення, що громадськість готова була перенести головні заходи з відзначення 150річчя від дня народження А. Шептицького до ІваноФранківська…
— Пам’ятник будується. З упорядкуванням скверу. Збудують відповідно до проекту. Інакше це був би показ неспроможності громади львівської, України і Церкви. Врешті, є багато людей, зацікавлених, щоб показати таку нашу неспроможність.
— Ваше ставлення до залучення іноземців в урядові структури України?
— Болюче це сприймаю. Адже показуємо свою неспроможність. Але сьогодні, як на мене, і це треба спробувати.
— “На верхні щаблі пробралися люди, які не отримали належного досвіду”. Як бачите, я продовжую цитувати Ваш виступ на Дні науки. Де більше таких людей — на якому рівні: центральному, обласному, районному?
— Всюди їх забагато. Словом, — вистачає, на жаль. Мушу сказати і про себе: я рухався щабель за щаблем, але, якщо чесно, — багато досвіду не мав. А з роками навчився, набрався досвіду. Думаю, збоку це видніше. Але впевнений: якщо порівнювати мене десять років тому і нині, — то це, сказати б, абсолютно інші люди. У своїй роботі я намагаюся не зраджувати своїм же переконанням.
— Люди стривожені, кажуть: “Ціни хапають за серце”. Як би Ви пояснили їм ситуацію з тими цінами, які зростають безперервно?
— А що пояснити? З одного боку, війна на сході забирає дуже багато грошей. Це правда. З іншого, — не всі корупціонери висять на шибеницях. Третина мешканців Грузії за період відомої трансформації суспільного життя в країні перебувала під слідством. Це жахливі цифри, але це факт. Може, і в нас так потрібно?
— Що ефективніше — готувати нових активних спеціалістів чи спробувати перевчати старих державних службовців? До речі, до якої категорії Ви себе зараховуєте?
— Те, що я продуцент пострадянської системи, — на жаль, у цьому немає сумнівів. Але вважаю, що обов’язково треба використовувати професійних людей, які мають досвід. Є багато молоді, яка готова гризти землю, бити копитом і рухатися вперед. Тобто має бути поєднання досвіду і енергії.
— Назвіть найбільші проблеми, які потребують негайного втручання керівництва облдержадміністрації чи й нижчих владних рівнів.
— Перша — чиновники. Друга — система управління. Третя — дороги. Недавно на сході країни був. Маємо згорьовані міста і села. Це трагедія України.
— Як нам вийти з цієї ситуації? Дехто каже: технологічно, ментально…
— І технологічно, і дипломатично, і з допомогою військової потуги. Якби ми не стали на свій захист, то вже мали б російську армію в інших містах України. З іншого боку, починати треба було із захисту Криму.
— Вважаєте, що ми могли відстояти за допомогою свого війська Крим?
— Легко говорити, важко робити. Тоді у нас було 4,5 тисячі боєздатних бійців. Нині все інакше — маємо боєздатну армію.
“Мусимо увійти
у Європу…”
— Як Вам підказує інтуїція: коли доведеться йти з цієї посади, — робитимете це з радістю (“гарно попрацював, навіть уже й втомився”) чи з небажанням покидати її (“хочеться ще більше зробити”)? Перепрошую за це запитання. Але це — нормальна річ в діалозі з керівником, якого призначає Президент.
— З почуттям виконаного обов’язку. І це — дуже щиро. Перебування на цій посаді не може бути довговічним. І треба все зробити в максимально короткий термін. І я це роблю.
— Яке Ваше коло спілкування? Тільки у владних рамках чи є й суто дружні давні стосунки?
— Скажу так. У владних рамках — через одного — тобі співають осанну. І ти можеш втратити відчуття реалій. А друзі можуть тобі сказати правду. Коли переїхав з ІваноФранківська до Львова, — знайшлося одразу багато “родини”. А коли став головою ОДА, — ще більше.
— Ви звідки родом?
— З Бережанського району Тернопільської області. В свої 45 за плечима маю школу, армію, історичний факультет ІваноФранківського педінституту, ще одну вищу освіту — в галузі економіки і управління (дворічні курси). А починав свою роботу з бізнесу в ІваноФранківську. Досить швидко зрозумів, що мільйонером не стану. І міський голова ІваноФранківська Зіновій Шкутяк переконав мене піти у владу. Чотири роки працював заступником міського голови з економіки, півроку — головою бюджетного комітету обласної ради, 7,5 років — першим заступником міського голови. А з 30 грудня 2014 року — я голова ЛОДА.
— Чи протестуєте, коли Вас, як і інших голів облдержадміністрації, називають губернатором?
— Я вже не реагую на “губернаторство”. Але в публічних виступах завжди вживаю — “голова ЛОДА”.
— Коли ми увійдемо в європейський простір? Поки що в нас не виходить, оскільки, за словами Оксани Пахльовської, українській політиці бракує інтелекту, а інтелектуальній еліті — політичного мислення. Що ж робити?
— Працювати в цьому напрямі. Інакше нічого не вийде. Мусимо увійти в Європу. Для цього маємо, як каже пані Оксана, серйозно попрацювати.
— Економіст Богдан Заблоцький вважає, що в нас немає Програми розвитку області. Може, він не знає?
— Ми її пишемо. Першу спробу нашу розкритикували. Ми зробили другу. Розумієте, я не хочу, щоб це був просто папірець.
— Свого часу три видатні особистості української інтелігенції так характеризували певні особливості нашого суспільства: “У нас не політичні партії, а партії негідників” (Євген Сверстюк); “В українському суспільстві втрачено почуття соціального сорому” (Іван Дзюба); “В Україні не свобода слова, а свобода викривленого простору” (Ліна Костенко). Чи від того часу щось змінилося?
— Вони правдиво сказали. Багато в чому ці речі присутні і зараз. Мало критикувати, треба мати велику силу волі, щоб змінювати ситуацію.
— У вітанні працівникам наукової сфери Петро Порошенко зазначив: “Саме сучасна наука, продукуючи оборонні технології найвищої якості, покликана стати гарантом сили й безпеки України”. Як Вам здається, — стає? Є рух у вказаному напрямі?
— Так, наука делегує своїх кращих працівників для цього. Як має конкретна людина щось таке, то й буде конкретна реалізація. Суспільство одразу ж використає всі найкращі розробки.
— І на закінчення: як Вам працювалося на посаді першого заступника міського голови? Ви у всьому були згодні з Андрієм Садовим?
— Мав я велику свободу дій. І довіру. Домовились з міським головою так: остаточне рішення — за головою, оскільки його обрали люди. Якщо ж я з чимось не згоден, — то пишу заяву і йду з роботи. Але в будьякому випадку я доводжу до голови свою думку. Якщо він мене переконує в тому чи тому питанні, я приймаю його позицію.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики Західного наукового центру НАН України і МОН України,член НСПУ і НСЖУ
