Наївне малярство Михайла Онацька

Надія КИР’ЯН

Нещодавно у Київському будинку кіно відбулася презентація повнометражного документального фільму “Наївне малярство Михайла Онацька”. Автор сценарію, режисер і продюсер Михайло Лебедєв, учень і послідовник великого Довженка, заслужений працівник культури України, член Спілки кінематографістів України, Міжнародної спілки кінематографістів IMAGO, лауреат Мистецької премії ім. Івана Миколайчука.

Михайло Онацько — чудовий оповідач, за фахом історик, тож глядачі побачили й почули не тільки історію його становлення як оригінального народного митця, а й розповіді про видатних людей полтавського краю, зокрема Шишаччини, де нині мешкає художник (народився він недалечко у невеличкому селі Хоменки), чудові пейзажі в усі пори року навколишніх сіл, які розкинулися на гористому березі Псла (Яреськи, Шишаки, Великий Перевіз, Малий Перевіз (Хатки), Баранівка, Великі Сорочинці, Гоголеве (Василівка). Грандіозні панорамні зйомки здійснено безпілотником із висоти пташиного польоту (фірма “Аеромедія”).

У творчому доробку Михайла Онацька чотири основні тематичні напрями: обрядові сцени, народнопісенні образи, героїка козаччини, тема гоголівських персонажів. Уся ця тематика розкрита авторами фільму творчо, з використанням найновіших художніх і технічних засобів, зокрема анімації картин митця, персонажі яких оживають, говорять і співають. Анімацію створили учні Михайла Лебедєва з Першої національної школи телебачення та Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”. Обряди і пісні у фільмі виконують чудові професійні колективи: Шишацький народний ансамбль “Явір”, Шишацький фольклорноетнографічний гурт “Чорнобривець” (лауреат всеукраїнських і міжнародних конкурсів і фестивалів), фольклорний гурт “Роксоланія” Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Лірична розповідь автора протікає на тлі приємної емоційної музики (композитор — Леонід Каневський).

Головний герой фільму Михайло Онацько досліджує, відроджує і розвиває традиції народного малярства Полтавщини. Він заслужений майстер народної творчості України, лауреат премій ім. Данила Щербаківського, Олени Пчілки, Марії Приймаченко, Міжнародної премії Українського фонду культури ім. Григорія Сковороди.

“Я не маю фахової освіти, пишу свої роботи почуттями, уявою. Для мене художник — це не той, хто вміє гарно малювати, а той, хто творить нове, — розповідає митець. — Як я став художником? Мені здається, що тоді, коли я виліз на черешню — у нас у селі високі черешні були. Я подивився навколо — далекодалеко видно… запам’ятав вітер і хвилі, як на морі… від цієї краси у мені прокинувся художник…

Моє дитинство співпало із закінченням війни. Пам’ятаю, що в селі залишилося лише декілька хат, більшість попалили. Коли люди відчували, що хату палитимуть, то свій скарб виносили і десь ховали. А найцінніше тоді було — ікони, рушники і в кого була народна картина. Ось так і зберегли. Після війни побудували землянки, дехто ще довго в них жив.

Тоді в селах була небачена бідність, село треба було піднімати. Скільки пам’ятаю, батько весь час працював у колгоспі. З ранку до вечора. Він і тесля, і столяр, і будівельник, був цікавим оповідачем.

Хоч би коли я прокинувся — перше, що бачив — як мати порається біля печі. Завжди на столі стояв готовий сніданок. Коли вона його встигала приготувати — я не знаю. Нас, дітей (а в мене було ще дві сестри й брат), змалку привчали до роботи. Мені, як наймолодшому, доручали пасти корову. Але на зміну важкій праці приходили і свята. Ми, малеча, особливо їх чекали, до них готувалися. До цих колядок, щедрівок. Домовлялися, хто до кого зайде ранесенько, щоб першими оббігти сусідів, родичів…

Мені було десять чи одинадцять років, коли я прочитав “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Сприйняв, що все це правда, що Гоголь писав усе з натури. Тоді вирішив, що буду письменником і художником і взявся писати книги. Написав і почав ілюструвати — виявилося, що це не так просто. Ці дитячі мрії не збулися”.

Михайло Олександрович, закінчивши сім класів, поїхав до Києва вступати в училище образотворчого мистецтва, але не мав фахової підготовки — його не зарахували. Після десятирічки вступив на історичний факультет Полтавського педінституту, працював у школі, різних установах. До серйозної творчості повернувся аж у 46 років.

Про це розповідає так: “Якось намалював Сорочинський ярмарок, усе пішло в мене легко й весело. Це побачили київські художники і порадили показати у Спілці майстрів народного мистецтва. Мені сказали: “У тебе твоє народне малярство”… Я не прописую деталі, я створюю образи. У мене й одяг, чоботи, наприклад, не такі, як справжні, я їх вигадую. Чистих портретів не малюю. Але коли створюю образ хлопчика, який пасе кози, уявляю, що малюю себе. І люди на картині — той схожий на якогось сусіда, кума тощо…

Люблю картини народного художника Піросмані, але в його картинах — темні кольори. У мене таких кольорів немає — я вбачаю у світлих кольорах оптимістичний народний настрій. Коли малюю, я радію, захоплююсь тим, що роблю”.

Так і є: усі картини Михайла Онацька святкові, барвисті, красиві, на них свята — Різдво, Водохреще, Великдень, Івана Купала, Петрів день, весільні обряди тощо. І люди святкові, і одяг. “А насправді, — розповідає художник, — ми тоді ходили в старих шкарбанах, старенькому одязі, часто не зі свого плеча, а з когось зі старших братів і сестер”.

У фільмі майстер ділиться своїми творчими секретами: “Художник працює не лише тоді, коли він за мольбертом, а й тоді, коли ходить і дивиться на природу, на людей, побачить якесь цікаве дерево, думає про те, що тут було старе село, їздили козаки, як вони збиралися в похід”…

Окрім того, ми дізнаємося цікаві деталі з життя видатних людей: що Олександр Довженко село Яреськи вважав найкрасивішим в Україні, у цій місцевості зняв фільми — “Звенигора”, “Земля” та епізоди до фільму “Щорс”, а в Яреськах протягом десяти років постійно розміщувалася знімальна група Довженка; що між Яреськами та Шишаками над річкою Псел є унікальне місце — Бутова гора, де 100 років тому була дача академіка Вернадського, побудована за кресленнями архітектора Кричевського, і перше поняття біосфери, яке стало відкриттям планетарного значення, академік сформулював у Шишаках; що Марія Башкирцева родом із Диканського району; цікаві деталі з життя Гоголя, Короленка, братів Кричевських і ще багатьох видатних особистостей; показано творчу лабораторію молодих художників із Полтавщини, які щороку пишуть свої картини під час пленеру на дачімузеї Володимира Короленка в селі Хатки, яку відродив Семен Антонець, засновник славнозвісного підприємства “Агроекологія”.

Фільм “Наївне малярство Михайла Онацька”, як і картини митця, яскраво засвідчує неповторність українського народного мистецтва, українських народних традицій. Він життєрадісний, оптимістичний, пізнавальний, цікавий для людей різного віку. Глядач долучається до створеного художником “ідеального світу, у якому враження дійсності, очищені від буденності та життєвих негараздів, переносяться в інший позачасовий вимір, де панує те розуміння прекрасного і доброго, що складалося віками з народної уяви; де на горі — церква, а під горою — зелений гай, де біля кожної хати квіти, а в кожному домі діти, де всі люди — добрі сусіди, а зло існує хіба у вигляді маленького чудернацького чорта з гоголівських “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки”, — як влучно сказала Олена Семенченко завідувач Пархомівського історикохудожнього музею.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment