Відомий український учений Дмитро Багалій свого часу писав, що хто не знає своєї історії, той народився і наче помирає малою дитиною. А чи не проживаємо ми своє життя малими дітьми?
Нещодавно виповнилося 90 років від дня народження відомого на Сумщині краєзнавця Володимира Безсмертного (1925—2014). За понад 60 років Володимир Дмитрович зібрав унікальний матеріал з історії Тростянецького району, завжди проводив велику роботу з патріотичного виховання підростаючого покоління, написав понад тисячу різноманітних матеріалів.
Він захопився вивченням історії Тростянеччини ще хлопцем. Поруч із Зарічним, де народився його батько, та біля Кам’янки є городища. Але ніхто не міг сказати, як вони виникли. І це зацікавило юнака. Коли В. Безсмертний навчався у 6му класі, то бачив у підручнику з географії України фотографію Півненківської цукроварні, що в Тростянці. Це посилило інтерес до рідної історії. У 13 років Володимир склав собі перелік “Історичні місця Тростянеччини”. Свої краєзнавчі знання у той час переважно черпав із розповідей людей (розповіді ці будувалися на легендах).
Після війни інтерес до історії рідного краю зріс у Володимира Безсмертного ще більше. Але постала проблема, де брати краєзнавчі матеріали. У той час прочитав книжку Д. Багалія “Історія України”, до рук краєзнавця потрапляли і деякі інші історичні праці. У багатьох із них були хоча б невеликі згадки про рідний край. Тут же — списки використаної літератури. Зазначені в цих списках книги почав замовляти в бібліотеках Києва, Харкова, а якщо в Україні таких видань не було, то навіть у Москві та Ленінграді. Саме з цих книг дізнався, що, приміром, дружина М. Горького була родом із Тростянеччини, багато інших цікавих фактів.
Почав друкувати свої історичні довідки в районній та обласній пресі. А 1958 року його запросили працювати у районну газету. Відтоді почав друкувати матеріали на краєзнавчу тематику ще частіше. Був Володимир Дмитрович і одним із авторів тому про Сумську область “Історії міст та сіл України”.
Краєзнавство Володимир Безсмертний вивчав і після виходу на пенсію. З середини 90х років на сторінках місцевих газет “Наш Тростянець” та “Круглий двір” почали друкуватися нариси з історії Тростянецького району, які охоплюють історію від найдавніших часів до початку ХХ століття. Всього побачило світ понад 200 таких нарисів.
А в останні роки життя він підготував до друку два томи нарисів з історії Тростянеччини. Але, на жаль, брак коштів став на заваді тому, щоб ці матеріали були доступні широкому загалу читачів.
Можливо, в Україні є люди, котрі зацікавляться спадщиною краєзнавця, який усе життя був переконаний, що без любові до малої Батьківщини не можлива любов до України. І його “Нариси з історії Тростянеччини” нарешті побачать світ окремим виданням. А ми пропонуємо вашій увазі два нариси з його неопублікованої книги.
“Перша ластівка”,
або З чого починається батьківщина
Мені виповнилося вісімдесят років. Перебуваю, як кажуть, на схилі життя. Але рідний край люблю з дитинства.
Я народився в селищі цукрового заводу. Тоді там жила ще стара кенігівська інтелігенція — люди ввічливі і добросерді.
Пригадується: мені п’ять років. Я стою на горі, де проходить дорога на Білку та Буймер. Тепер це — територія машинобудівного заводу і дороги давно немає. Внизу від річки Боромлі до цукрового заводу підходив спеціальний канал, по якому в завод весь час прибувала свіжа вода.
Я кажу своєму батькові: “Розкажи мені про високі труби”.
Він пояснює мені: “Неподалік від нас — труби цукрового, рафінадного і цегельного заводів. А там, за річкою — лісопильного заводу і паркетної фабрики. А з того боку бачиш? То спиртового і млинзаводу. А ще є не видна звідси труба цегельні Підгірного”.
Внизу під нами, на березі каналу, стояв дивний, красивий птах — лелека. Ось він широко розкинув свої крила, піднявся в повітря і солідно полетів над зеленими луками.
Батько, майстер цукрового заводу, через деякий час повів мене на підприємство і це справило на мене, малого, незгладиме враження на все життя. Все там рухалося, свистіло парою, а на широкій прогумованій стрічці плив безкінечний потік білого цукру.
Я тоді ще не знав, що Тростянець оточують такі перлини природи, як урочища Нескучне, Веселе, Макове і Сорочий бір. Від бору, правда, були вже залишки, але сосни стояли такі високі, що, здавалося, підпирають небо.
Славиться Тростянеччина своїми ландшафтами. Місцевість настільки мальовнича, що кожному впадає в око. Відомий український поет Дмитро Білоус якось казав мені: “Коли в’їжджаєш з Охтирської гори в Тростянець, то навколишній простір, такий чарівний і рідний, навіває палке почуття любові до нашої землі, підносить, заспокоює твій настрій. Дихається легко і радісно”.
Тростянеччина заселена давно. Відоме своїми історичними пам’ятками село Ницаха. Тут жили люди так званої трипільської та бондарихинської культур, скіфи, а потім — наші предки слов’яни. Тут було колишнє місто Ницахськ зі своїми укріпленими дитинцями. Ницахські городища досліджуються ще й зараз.
У Зарічному (колишнє Боголюбове) — теж розташовані відомі в археологічній науці давні слов’янські городища Кукуйгора, Велике. Поруч Харцизний яр. Усе тут дихає історією.
Певним осередком історичних перлин є село Жигайлівка, де знайдено кістки мамонта, скарб (1500 давньоримських монет), вази ранньовізантійської роботи.
…Яскравою сторінкою місцевої історії є нове заселення рідного краю, що відбувалося в XVII—XVIII століттях. 1659 року українські козаки побудували тут фортецю Боровню (Боромлю) і успішно відбивали напади степових грабіжників.
1660 року виникає Слобода Тростянець, а 1675го — Слобода Білка. Ще одна численна група козаківпереселенців заснувала слободу Жигайлівку.
Важливу роль для розвитку місцевої економіки відіграло прокладення в нашому краї залізниці. Цьому активно сприяв підприємець Л. Є. Кеніг, який дешевше, ніж інші поміщики, продав казні понад двісті десятин землі безпосередньо для прокладення залізничного полотна.
Тростянець традиційно, ще від попередніх поміщиків, мав досить розвинену промислову зону, але Кеніг пішов набагато далі — він збудував нові промислові підприємства, оснащені розвинутою технікою, вводив у місцеву економіку нові технології.
Тростянець у дореволюційний час залишався селом, але, як стверджувало багато очевидців, це було “досить дивне” село. Наприклад, у ньому нараховувалося більше робітників і службовців, ніж у таких старих губернських містах, окремо взятих, як Курськ або Полтава. В той час, як у багатьох повітових містах не було навіть примітивних дрібних електростанцій, у Тростянці горіло п’ять тисяч електролампочок.
Тростянець активно торгував своїми виробами: цукромпіском, рафінадом, борошномкрупчаткою, паркетом, пиломатеріалами з віддаленими районами Росії і зарубіжними країнами.
На Тростянеччині ще до революції запроваджено у виробництво передові прийоми заліснення території, зокрема еродованої.
…У повоєнний період я посилено збирав відомості про нашу Тростянеччину. Однак у газетах друкував матеріали лише виробничого характеру, бо працював на той час на залізниці, а з питань історії не друкував.
Але редакторові газети П. Ф. Макеєву я запропонував ввести в газеті постійну рубрику “На краєзнавчі теми”. Він дещо засумнівався, бо такої рубрики не було в інших районних газетах.
Минав час. Нарешті Павло Федорович пішов мені назустріч: “Пиши”, — сказав він. І ось у газеті №93 від 7 жовтня 1956 року з’явилася моя кореспонденція до вищезгаданої рубрики. Вона називалася “Старовинне слов’янське поселення”.
Цією статтею я започаткував публікацію краєзнавчих матеріалів у місцевій пресі. Читачі з цікавістю і задоволенням сприйняли такі статті і щоразу просили, щоб писав ще.
У мене значно розширилося коло знайомих і друзів, а ця стаття стала першою, так би мовити, ластівкою взагалі в журналістиці тодішньої районної преси, бо ніхто до цього на такі теми не писав.
Впевнений, що кожна культурна людина повинна знати історію свого народу, свого краю. Ми повинні знати свої історичні корені.
“Тих, хто шукає, на кожному кроці чекають знахідки”
Вододілом між ріками Псел і Ворскла, заходячи на територію нашого району, тягнуться так звані “царські” скіфські могили, які свого часу описав уродженець Боромлі академік Харківського університету М. І. Сумцов.
Скарб римських монет І століття до нашої ери, знайдений біля села Жигайлівка, свідчить також про те, що тут у глибоку давнину жили люди. У післявоєнний період у цьому селі проводилися земляні роботи, і раптом ніж бульдозера вигорнув уламки глиняної посудини, схожої на макітру, а в ній — залишки двох срібних посудин ранньовізантійської роботи. Знахідку направили в Ленінград, до Ермітажу, і там спеціалісти встановили, що вона належить до IV—V століть нашої ери.
Скіфські могили є також біля сіл Кам’янка, Кам’янецьке та Новоукраїнка. У лісі біля Кам’янки є чудова пам’ятка історії. На підвищеному березі мокрої лісової балки, на значній площі розташовані круглі і напівкруглі глибокі рови, на оголеному схилі прослідковувалися залишки матеріальної культури. Все це ми бачили ще до війни, коли самодіяльною хлоп’ячою експедицією з’явилися сюди просто з цікавості. Тут ми побачили ще й велику кількість гадюкмідянок між деревами і кущами. У народі це місце зветься “Шведськими окопами”, але ця назва малоймовірна, бо за всіма історичними даними шведи сюди не дійшли.
Історичним місцем у нашому районі є село Ницаха. Археологічній науці відоме тут поселення доби пізньої бронзи, городище скіфських часів та інші пам’ятки.
Недослідженим залишається давній некрополь біля села Овадівка. Разом із працівниками Червонотростянецької лісодослідної станції ми якось побували на цій лісовій ділянці, де вже ростуть великі дерева листяних порід. Побіжні прикопки показали, що ліс тут ріс не завжди, тривалий час тут була орана земля. Про це свідчить і вигляд багатьох могил, розораних зверху. Цей некрополь називають “Сорока могилами”. Невідомо, чи точна ця цифра, але могил справді багато. Поруч глибока лісова балка, і, очевидно, тут і треба шукати давнє поселення, яке має бути неподалік від місця захоронення людей. А велика кількість поховань свідчить, що поселення існувало дуже довго, можливо, кілька століть. Причому окремі могили є курганного типу, великі і зберігають свою первинну форму.
Виявлено подібне поховання людей і на іншому боці Овадівки.
У школі села Станова краєзнавці написали історію своєї місцевості. Там стверджується, що під час війни зі шведами в лісі був госпіталь, і в цих могилах ховали солдатів, що помирали від ран.
Із таким твердженням погодитися не можна, бо, поперше, бойові дії в ближній Олешні були взимку, і госпіталю в лісі о такій порі року бути не могло, а подруге, могили ці давні, можливо, ще скіфського періоду.
Один учений якось сказав, що тих, хто шукає, на кожному кроці чекають знахідки. Але до історичних пам’яток, до їхнього збереження необхідно ставитися дуже уважно, не руйнувати і не знищувати їх. Не можна роботи самовільних розкопок, шукаючи так званих золотих скарбів. Можна з усією впевненістю сказати, що таких знахідок ви не знайдете, а лише зруйнуєте шар давньої матеріальної культури, за яким учені зроблять ще не одне відкриття. Отже, любімо і зберігаймо старовину, бо це — наша історія.
Південна околиця Тростянця своїми дачами підійшла до високого мису, що трикутником вдається в долини Ворскли і Боромлі. На цьому мисі з глибокої давнини жили люди. Ця місцевість пов’язана з проживанням тут скіфських племен. Біля дороги від нинішнього села Зарічного на Тростянець (через район дач) стояла висока скіфська могила. Це якраз вододіл між Ворсклою і Боромлею.
У Зарічному останнім часом працювала археологічна експедиція під керівництвом професора з Сум В. В. Приймака. Вченийархеолог стверджує, що всі три місцеві городища мають свою скіфську історичну основу, тобто на місці заснування давніх поселень пізніше виникали поселення і городища людей, котрі жили в наступні епохи. Таке спостерігається, зокрема, в Ницасі, Зарічному (колишнє Боголюбове, а пізніше — Петрівське), в Боромлі й у низці інших місць.
1940 року, будучи в Зарічному, я вирішив пройти саме на східну частину села, а потім у район колишнього хутора Скорикового, бо там ще не був. Ідучи польовою дорогою від Петрівського до хутора (його, до речі, тоді вже не було — переселили), я побачив справа від дороги невисокі скіфські могили. Вони були на одній ділянці поля, мали в діаметрі до 10 метрів, а висоту — всього півметра, бо постійно зазнавали під час проведення сільськогосподарських робіт розрівнювання поверхні. В наших полях це не рідкість — скіфські могили помітні лише тим, що на їх місцях залишилися більш світлі плями землі, а весь їхній верх уже знівельовано з навколишнім загальним рівнем полів. Тут, на східній частині Зарічного, теж є об’єкт для розкопок і досліджень — поселення давнього скіфського періоду. Місцевість лісостепу була густозаселена скіфськими племенами. Тут (за повідомленням визначного історика античності Геродота) була і їхня столиця — місто Гелон. Тепер це — Більське городище, неподалік села Куземин на сусідній з нами Охтирщині, де регулярно, впродовж сотні років, проводяться археологічні розкопки, і земля відкриває нові й нові таємниці.
Але (далі йдеться про Зарічне) у цьому місці пізніше скіфів жили і наші предки — східні слов’яни. Їхні місцеві поселення вже досліджувалися. 1938 року з Ленінграда до Тростянця прибула археологічна експедиція, очолювана відомим археологом професором П. М. Третьяковим. Вона розквартирувалася по провулку Горького і звідси вирушила до місця розкопок у Петрівське (Зарічне).
Наші предки селилися на корінних берегах рік, насипали високі городища, укріплювали їх. Усе це служило для захисту від набігів кочівників.
Городище в Зарічному підноситься величезною горою над долиною ріки Ворскла. Скільки ж треба було виконати роботи, щоб на мисоподібному виступі корінного берега насипати цю штучну гору?! Крім городища тут виявлено ще поселення, яке було 400 метрів завдовжки і 100 завширшки. Жили люди в напівземлянках. На місці жител зібрано уламки ліпного посуду, а також виготовленого за допомогою гончарного круга та пряслиці, грузила, вироби з кості, уламки жорен, точильні камені, кістки домашніх і диких тварин. Життя на городищі тривало з IX до XII століття. Городище було часів Київської Русі.
Професор П. М. Третьяков дослідив, що городище в Зарічному належить нашим предкам сіверянам. Городище ж, яке називається Велике, досліджене ним неподалік від Зарічного, теж сіверянське, часів Київської Русі.
Характерно, що вплив життя і діяльність людини на ліс привертали увагу і вченихлісівників. Кандидат сільськогосподарських наук, колишній науковий працівник Червонотростянецької лісодослідної станції А. П. Богомолов вивчав місця проживання людей у давні часи і результати їх господарської діяльності в навколишньому середовищі. Цим же займався і відомий ученийлісівник академік П. С. Погребняк, дитинство і юність якого, зокрема, минули в Тростянці. Тут же починалася і його наукова діяльність. Коли він став науковцем, то у нього в навколишніх лісах було багато пробних площ, де він регулярно проводив свої дослідження. Бував він і на городищах.
П. М. Третьяков дослідив біля Зарічного два городища, два поселення та два курганних могильники часів Київської Русі. Він довів, що городища цього періоду розташовувалися групами, комплексами.
Професор під час розкопок зустрічав численні екскурсії школярів і дорослих, знайомив їх зі своїми дослідженнями. Але, на жаль, не встигла експедиція виїхати за межі району, як на городище Велике з’явилася чимала група людей з лопатами. Почалося безладне розкопування. Нічого, зрозуміло, не знайшли, але шкоди городищу завдали чималої.
Ще у вісімдесятих роках тепер уже минулого століття планувався ремонт Петровського городища, бо його із західного боку підмиває ярок. Однак ремонту зроблено не було.
Підготував
Едуард ОВЧАРЕНКО
