Академік НАНУ Віталій Дончик на початку 1990-х років працював, представляючи національно-демократичні сили, заступником голови держадміністрації м. Києва (І. Салія), очолював департамент із гуманітарних питань і, відповідно, був головою комісії з перейменувань. Саме тоді змінили всі одіозні назви станцій метрополітену, київських парків, багатьох вулиць, зокрема вул. Леніна стала вулицею Б. Хмельницького, та ін.
Сьогодні ми надаємо слово Віталію Григоровичу Дончику — до речі, автору розвідки “Вулиця Дзержинського чи Мазепи — немає різниці?” (1996), як він сприйняв ухвалений Верховною Радою України та завізований Президентом П. Порошенком Закон “Про засудження комуністичного й націонал-соціалістичного режимів та заборону їхньої символіки” і яким бачить те коло проблематики, що постає у зв’язку з цим.
Сприймаю із справжньою втіхою та усвідомленням давно вибореної нашим народом обґрунтованості цього історичного рішення.
Зупинюся на питанні перейменувань.
Кажуть, за 24 роки це вже можна і треба було зробити. Але, по-перше, це й робилося з самого початку. Так, 1990 року тодішня Київська міська рада, особливо її чи не суціль національно-демократичні комісії освіти, культури проводили активну роботу в цьому напрямі. Невдовзі з’явився і президентський указ щодо комуністичної символіки. А по-друге, якби всі ці 24 роки діяла в Україні справжня українська демократична влада і творилася українська Україна, а не злочинно вгнізджувався олігархічно-крадійський, геть анаціональний, в усьому зорієнтований на Москву, малоросійськи-совковий, недоукраїнський режим!
Ми в нашій столичній комісії (спочатку я був її головою, потім — співголовою, а другим співголовою від Київради був доктор фізико-технічних наук І. Український) прагнули дотримуватися в обговоренні топонімічних пропозицій наукового, без компанійщини системного підходу, виносили їх на сторінки преси, і це добре сприймала громадськість.
В основі нашої концепції було передовсім відновлення, відродження давніх, первісних найменувань — першоназв (так з’явилися в Києві вулиці Шовковична, Липська та ін.). Але такі найменування часто давали вулицям і площам разом із їхньою появою у царські чи більшовицькі часи, коли про увічнення питоменних українських подій, дат, героїв, борців за волю України не могло бути й мови, і, навпаки, уславлювалися її вороги, кати, українофоби. Пригадую, при перейменуванні вулиці Леніна дехто із завзятих “реставраторів” історичного обличчя Києва пропонував залишити її колишній топонім — Фундуклеївська. Чи була тут логіка? Хай навіть Фундуклей-губернатор мав якісь благодійні чесноти, хай не сатрап, а лише слуга сатрапа, але ж вулиця, названа на честь цього чиновника російської колоніальної адміністрації, розташована в центрі столиці, паралельно бульвару Шевченка, якого Фундуклей особисто арештовував!
Так, топоніміка повинна засвідчувати історичні знаки часу, характерні часові “шари” мають відчуватися (і відчуваються!) у стародавньому місті Європи, однак виваженість, продуманість, вивірена національна гідність тут на першому місці.
У 2000 р. до 105-річчя Тодося Осьмачки було ухвалено назвати на честь видатного земляка вулицю в с. Куцівка на Черкащині, але “підшукали” її в самому закутку села, а центральної (вул. Леніна) місцева влада чіпати не дозволила.
Історико-краєзнавчі, географічно-топографічні, різні народно-легендні аргументи в топоніміці надзвичайно важливі. Можна вигадати найпромовистішу, найкрасивішу назву місту чи селу, але якщо на неї не “попрацював час”, якщо в ній чутиметься не тяглість, не перегук поколінь, то неодмінно даватиметься взнаки теперішня сконструйованість, ба й більше, штучність, а отже, і нав’язаність, як в усіх отих радянських найменуваннях. Обговорюємо Дніпропетровськ. Чи від Петровського, чи від Петра, чи просто від “каменя” — навіщо шукати якісь обґрунтування цьому штучному фонічно незугарному топонімічному витвору? Дніпровськ! Ясна, природна і вічна, як саме Дніпро, назва. Або Інгул? На мою думку, більш первісного найменування Кіровограду не знайти.
Якось потрапила мені до рук мапа (надрукована, мабуть, в українській діаспорі), в ній називалися багато міст: Донецьке, Луганське, Бердянське тощо. Тобто місто, а не “город”. Таке наближення до логічно-граматичних найменувань (чи їх поновлення з 20—30-х років) — завдання далеко не сьогоднішнє, та й город — то теж наше слово. Але коли нині творці сучасної топоніміки вдаються до новотворів зі складниками “-град”, “-піль”, то не треба забувати й таких ономастичних варіантів. Хіба, наприклад, Степоград краще, ніж Степове?
Я не вірю, що широке обговорення питань перейменування може привести до одностайного рішення. Остаточне слово має бути за авторитетними комісіями, а визначальними мають бути логічність, обґрунтованість, обумовленість, історизм, природність. І національна гідність. Пам’ятаймо, що живемо в Україні, з її найдавнішим, від Київської Русі, родоводом.
Серед враз поряснілих сьогодні опонентів перейменувань, заборони комуністичної символіки, зрештою, самого закону давніх і приховано чи відверто заідеологізованих. І нині, і на початку 90-х років, і в Києві, і у Львові, про що точно й вичерпно пише у своїй статті тодішній львівський міський голова В. Шпіцер (“СП”, ч. 21 за 2015 р.), вони виступають насамперед проти нової України.
Коли в середині 90-х я писав свою статтю про сучасну (чи сучасну?) топоніміку й символіку, то мав під руками велику кількість пресових матеріалів — це питання тоді ще зовсім не заглохло, і однодумців у мене не бракувало.
Поет Олег Орач із гірким подивом писав про Одесу: “Хіба ж не глумом, не цинічною образою національної гідності українців є ухвала Одеської міськради на чолі з її головою П. Гурвіцом — встановити в центрі міста скульптурну композицію російській цариці Катерині. От уже й справді, “гірше ляха свої діти її розпинають”. Шановні одесити, чи ви геть втратили своє традиційне чуття гумору, чи перейшли тільки на гумор чорний?” Науковець Д. Пилипчук, систематизувавши на той час топоніми по 34 містах і містечках Київщини і встановивши, що 80 % мають прокомуністичне, проімперське спрямування проти 20 % із продержавницькою орієнтацією, слушно підсумовував, що все це прямі свідчення того, хто в нас при владі на “горі” і на місцях, яким є менталітет тих, ким нині заповнені владні структури. (“Час. Тім”. 1996. — 1 бер.).
На нашу адресу лунав і досить специфічний закид — подібні “критичні зауваження” в новій нашій історії ми чуємо постійно, надто від національно “незаангажованих”, розважливо-обережних, назагал ліберально-демократичних учених людей: це ж, мовляв, докоряли нам, той самий більшовизм. А досі десятиліттями мирилися з нищенням, спотворенням, фальсифікацією, запроторенням до спецсховів української історії, старовини, художніх творів, висадженням у повітря храмів… Руйнувалися усі пам’ятники, усе перейменовувалося на червоне, комуністичне, культовождівське. Навіть саме слово майдан не дозволялося для офіційного вжитку — мусила бути тільки площа. Оце був більшовизм, тоталітарна наруга над народом, нацією, людиною.
Тоді й нині ті, хто виступає проти заборони комуністичної символіки, — знаходять “причини” й “виправдання” — спекулюють, наприклад, на матеріальних затратах, хоча для цієї справи досить невеликої дещиці від повернутих державі украдених у неї коштів, і досвід Києва початку 90-х, а також Львова, Івано-Франківська, інших міст показує: великої проблеми тут нема.
Чуємо найдивовижніший — від політичної темноти і національної глухоти, з ворожого голосу аргумент: це наша історія. Чому наша? Звідки наша? Київські князі, Хмельницький, Мазепа, Шевченко, Франко, Грушевський, Петлюра, Міхновський, Запорозька Січ, УНР, Центральна Рада, Січові стрільці, ЗУНР, УПА, Бандера, Рух — це наша. А чому “наша” — Ілліч і Крупська, Дзержинський, Свердлов, Урицький, Калінін, Куйбишев, Артем, Комінтерн, “Правда”? А Катерина?!
Хіба з боку звичайного глузду збереження нав’язаних усім населеним пунктам України кількох десятків обов’язкових найменувань, що переважно не мають причетності до цих міст і сіл, витримує хоч якусь критику? Скільки колгоспів у радянський час називалися “імені Чапаєва”… Хай навіть “легендарний” Василь Іванович заслуговував широкої слави не лише в анекдотах, то до чого тут Україна, у якій він зроду не бував, яке-небудь подільське село, де мало звучати його ім’я (“чапаєвці”!)? Подібне не інакше як прояви рабської психології, самоприниження, що вже не сприймається як самоприниження. Змиритися, не відчувати всієї нецивілізованості й безглуздості отих зроблених під одну ідеологічну копірку в усіх містах і селах колишніх пойменувань, отих масово розтиражованих недолугих скульптурних витворів — хіба це не була цілеспрямована “робота” на збайдужіння українців до національно-духовних чинників нашого життя, нерозвиненість національної гідності, чи й гірше — щеплення пієтету до чужих, силоміць нав’язаних радянських символів, сприйняття їх як “своїх”, “наших”.
Переконаний: сьогодні для України одне з найвизначальніших політичних, ідеологічних, духовних, моральних (і безпекових!) питань є питання історичної пам’яті.
Упродовж віків дві імперії, а точніше одна російська в двох іпостасях — царській і більшовицькій, відбирали в українського народу його справжню історію, вибудовуючи й декретуючи як “єдино правильну” фальсифікаторську схему минулого, згідно з якою ми, українці, невідомо звідки взялися, і роль нам, прямим нащадкам києво-русичів, відводили (силкувалися відводити) несамостійної частини, а то й якогось придатка до якогось “вєлікаго народа”. Це постійно й цілеспрямовано впроваджувалося, зомбувалося і це, звісно, відбилося й дуже відчутно і на топонімічному обличчі українських міст, містечок і селищ. Та хіба тільки на топонімічному?
Поглянемо на сучасну мапу Донбасу. Артемівськ і Артемове, Дзержинськ, Комсомольськ і Комсомольський, Пролетарське, Красноармійськ і Красноармійське, Горбачово, Красногорівка і Красна Гора, Красний Лиман, Красний Луч, Кіровське, Жданівка, Карло-Марксове… А назви районів Донецька: Ленінський, Кіровський, Куйбишевський, Петровський, Будьоннівський… А згадайте назви шахт — переважно компартійно-комсомольські, неоковирні, чужі… Хіба така “радянська аура” щось означає для шахтарів, якось гріє в тяжкому житті-бутті? Консервування комуно-радянського клімату багато означає для “прихватизаторів” донецького краю, як і все, що гальмує розвиток соціальної й національної свідомості донеччан і луганчан, і самої України.
І це на землях, де об’єднані дружини галицького, волинського, чернігівського та інших князів здобували перемогу в ХІІІ столітті на річці Калці над монголо-татарськими військами і де зовсім недалеко — на Січі розгорталася звитяга запорозьких козаків, а тут на Слобідській Україні, правобережжі Кальміусу, Дикому Полі під їхнім захистом українські селяни започатковували свої поселення і господарювання.
А ще нам часто нагадують із докором про спільну історію. У країни-колонізатора і колонізованих нею народів — справді спільна історія. Але її вектор і мета до протилежності різні. Долі різні. Держава-загарбник усі сили спрямовує на підкорення, закріплення свого панування. Поневолені народи, як український, завжди бачать свою мету в боротьбі за незалежність. І в цьому з покоління в покоління їх зміцнювала і єднала історична пам’ять. Тому ж бо впродовж віків вороги прагнули її і її знаки, сліди, образи, символи, топоси якщо не вкрасти й видати за свої, то викривити, спотворити, викорінити, знищити.
Путін, очевидно, гадав, що процес руйнування в Україні історичної пам’яті завдяки Януковичу, олігархам, п’ятій колоні підійшов до кінця. Та в агресивній самодержавній засліпленості не втямив, що в боротьбі за незалежність кінець буває один — переможний.
У цьому світлі так виразно проступає “хитромудрість” більших і менших олігархів-правителів донецького краю.
Хіба не дивно, що більші й менші олігархи-“правителі” донецького краю, маніпулюючи настроями й шантажуючи післямайданний Київ, і на стадії істеричних сепаратистських мітингів під гаслами “Россия! Россия!” (це вже сьогодні вони хочуть в “состав Украины”, щоб вона відбудовувала Донбас, а вони там правували) постійно доймали нас отим “мы разные” і домагалися особливого “статусу”, ще й прописаного на їхнє “повєлєніє” в Конституції України.
На яких, дозвольте запитати, підставах? Коли це Донбас не був українським і не жив за українськими народними звичаями і законами? І українці і росіяни, українськомовні й російськомовні — одного кореня-пракореня, одної ментальності. Був окупований, як і сьогодні окупована його частина? Так. Але і в підневільні часи залишався українським — завжди. І слава донецьких шахтарів і металургів — то слава України.
Історична пам’ять, наша, ніким не куплена, не дана — не з клаптів, чужих і своїх, вона не “федеративна”. Вона цілісна, в ній завжди є тяглість. Бо це пам’ять нації з тисячолітньою історією.
Років десять тому я завершував згадувану тут статтю так: доки в Донецьку споруджуватимуть за життя пам’ятник Кобзону, а не Василеві Стусу, а в Херсоні — Потьомкіну, а не Миколі Кулішу, а в Одесі Катерині ІІ, доки в Полтаві вся топонімічна увага й пошана віддаватимуться Петрові І, а не Мазепі, доки широко відзначатиметься ювілей московського прислужника В. Щербицького і не вшановуватиметься у всеукраїнському масштабі пам’ять борця за волю й демократію Симона Петлюри, доки в “день Червоної Армії” святкуватимуть “день захисника Вітчизни” (чиєї?) і не визнаватимуть героїчних визвольних дій воїнів УПА, — доти українці почуватимуться зневаженими у своїх правах, не сприйматимуть цю державу як свою (“на нашій, не своїй землі”) і доти вона не підніметься з останніх місць у світі ні економічно, ні соціально, ні духовно. Бо наше місце в Європі, в сім’ї цивілізованих народів, безпосередньо залежить од того, наскільки ми будемо самі собою — українською нацією зі своєю державою, а вона — зі своїм неповторним українським обличчям.
Що ж, минуло десятиліття, і зміни є. Не в усьому й не скрізь, але є. Майдан різко прискорив історичний рух, післямайданний процес наштовхнувся на чужоземну агресію, тяжкі територіальні втрати, і посувається надто повільно. Але, вірю, так буде не довго.
P. S. З великим задоволенням прочитав у попередньому числі газети діалог Павла Мовчана та Георгія Філіпчука, особливо відзначу глибокодумні міркування про конотативні зміни у слові перемога. Ось даю вам живий приклад із галузі тої ж ономастики. В Бориспільському районі є село Перемога, яке я добре знаю. Воно засноване 1400 р., згадується в літописах. Під час війни село фашисти суціль спалили. Тепер воно Перемога, як і ще десятки по всій Україні. Кого над ким? Прикро ж, що багатьох сільчан-“переможців” давня історична Ядлівка не гріє.
Віталій ДОНЧИК
