Коментар до деяких телепередач
Лариса МОРОЗ,
доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
Григорій Сковорода і сам упродовж усього життя навчався, і людей навчав розуміти Біблію як Світ Символів і намагатися ті Символи правильно розшифровувати. А ми й донині не спроможні опанувати ту науку. Адже легше жити НЕ ДУМАЮЧИ. Легше, але — не гідно Людини. І немає потреби це пояснювати. Варто лише придивлятися до ситуацій і поведінкових стандартів. Як живемо? І що показує телеекран?
“Не убий…”
…Якби мене спитали, сказала б, що слід карати того, хто влаштовує самосуд — навіть якщо у такий спосіб звільняють планету від останніх негідників. По-перше, тому, що, за космічним законом, у такому разі з них знімаються їхні гріхи й, до того ж, переносяться на того, хто вбив, поставив останню крапку в їхньому житті (саме тому не слід узаконювати смертну кару). По-друге, тому, що, за законами людського мислення, точніше, житейського, обивательського, що здатне фіксувати лише зовнішні, сьогочасні моменти (такі, як факт роботи у галузі журналістики), їхні імена можуть опинитися в одному ряду з такими світлими іменами, як Георгій Гонгадзе. (На власні, як мовиться, вуха чула з телеканалу “Київ” — і не лише від тих, що вели передачу, а й, на диво, з телефонних дзвінків до студії). Адже для обивателя не має значення, що їхні брудні пера працювали як ворожі “гради”, націлені на все те, що є славою і гордістю України, на нашу національну пам’ять… Такі “журналісти” заслуговують на найсуворіший осуд, і не лише моральний. Але — за розкриття всіх їхніх злочинств, за життя, бо нагла смерть часто-густо все прощає… Зрозуміло, ТАКИХ не виправиш. Але вони мають жити у вічній ганьбі й соромі. У крайньому разі — попрацювати на уранових рудниках: хоч якась користь від них буде.
“Шануй батька свого…”
…От звучить гумористична програма “Вечірній квартал у Буковелі”. Симпатична Олена Кравець — єдина жінка в цьому обдарованому акторському колективі — промовляє зворушливі слова про те, що бачить рідну Україну в образі прекрасної юної дівчини… “Такой давєрчівай дурачкі”, — з ніжною усмішкою додає хтось із її колег… (що вже може збентежити). І далі у колективному виконанні звучать куплети, сповнені сарказму щодо недолугих очільників, болю за рани України, яку вони, актори, ЩИРО люблять… Але ж які слова звучать у приспіві (багато разів, ясна річ): “…ти ж мая ДУРА, а я твой малєнькій мальчік…”. Тут у моїх думках починається боротьба. З одного боку, ніби й зрозуміло (і тексти куплетів підказують), що все те — від імені отих “мальчиків”, які нещадно експлуатують багатостраждальну Україну (часто й прикриваючись патріотичними словесами), до решти розграбовують її… А з іншого — все ж дивно неприємно, прикро… Бачиться образ Святої Матері Божої, на який… плюють — із метою протерти його від мушиних слідів…
Усе ж ви, хлопці, чогось не додумали…
…За що російський артист може не любити артиста українського? За якийсь вияв неповаги чи у конфліктній ситуації? Загальна нинішня ситуація — відомо яка. Але ж ми вважаємо, що проти нас воює не нація…
…От відомий рокер Юрій Шевчук (пригадую, ми “пишалися”, що “наш” чоловік — судячи з прізвища, і значно пізніше побачили, що найагресивніші наші противники “там” носять українські прізвища, що ті наші замилування мали “малоросійський” характер) каже, що йому не подобається Святослав Вакарчук. А чим? А тим, мовляв, що… не хотів дозволяти вступати до університету без знання української мови. І щиро дивується: “Зачєм пратівапаставлять? Зачєм абастрять?!”. Дмитро Гордон, що гостинно приймає його, в дискусію не вступає, лише делікатно нагадує (чи повідомляє?), що то справа його батька — професора Вакарчука, ректора. “А что, он нє мог єму шею намиліть?” — простодушно запитує московський митець. І додає: “А патом єщє прієзжаєт к нам і па-руски гаваріт… Нє мог накрічать…”. І так далі… Не хочу й згадувати всю ту маячню. А її ж породжує представник інтелігенції…
Тут уже вимальовується ментальна протилежність, коли не цивілізаційна…
Нашим же працівникам ЗМІ варто уважніше ставитися до того, ЩО пускають в ефір. Адже цензури, дякувати Богові, немає… Навіть Національну експертну комісію України з питань суспільної моралі ліквідували, замість того, щоб скоригувати її роботу, надавши їй нових, необхідних функцій, тих, без яких ми невдовзі опинимося в такому гнилому болоті, з якого чи й виборсаємося…
