Ф. НАКОНЕЧНИЙ,
м. Рівне
Чи зустрічали ви нашого чиновника, який не вважав би себе щирим патріотом України? Який не носив би вишиванки? Патріотизм на словах зараз аж вихлюпується з газетних шпальт, радіо, телебачення. Навіть нове національне свято з’явилося — День вишиванки, яке ми відзначаємо у травні. Слава Богу, чудово! Але я в цю патріотичну бочку меду додам ложку дьогтю. Чому ми не здатні шанувати своїх геніальних співвітчизників? Ні, не Тараса Шевченка, Лесю Українку чи Івана Франка. З цим порядок. Розмова про винахідника електронного телебачення Бориса Грабовського. Відповідно до правил Міжнародної конвенції про винаходи, датою його пріоритету (реєстрація патенту) визначено 9 листопада 1925 року, через кілька місяців буде 90-річчя!
Що ми про це знаємо?
Позаторік у радіоефірі прозвучав черговий диктант з української мови, що щорічно практикує наше Національне радіо. Ішлося про винахід електронного телебачення. Назва диктанту: “Піонер на ниві електроніки”. Ішлося про нашого співвітчизника, українця Бориса Грабовського, сина відомого ще зі шкільної лави поета-демократа Павла Грабовського, якого царська охранка з України запроторила на каторгу в Сибір. Там і народився майбутній технічний геній за рік до смерті батька.
У телебачення немає єдиного винахідника, немає єдиної дати. Адже телебачення в технічному плані — це і передавальна камера, це телевізійний передавач, який працює в радіоефірі чи кабельній мережі, це і телевізор у нашій квартирі. Навіть назва “телебачення” багато разів трансформувалася. Було і “електробачення”, і “телевізування”, і “електрична телескопія”, і “далекобачення”, навіть “телеоптикон”. Спочатку телебачення було оптико-механічним на основі так званого “диска Ніпкова”, що постійно обертався.
Навіть у Радянському Союзі на його принципах у 30-х роках минулого століття працювало кілька телецентрів. Ось цікава публікація в газеті “Правда” від 30 квітня 1931 року: “Завтра вперше в СРСР буде зроблена якісна передача телебачення (дальнобачення) по радіо. З короткохвильового передавача РВЕІ-1 Всесоюзного електротехнічного інституту (Москва) на хвилі 56,6 метра буде передаватись зображення живого обличчя і фотографії”. А за кордоном оце оптико-механічне диво засвітилось ще 1924 року. В Києві такий державний телецентр почав діяти перед початком війни.
Але чи ж варто називати таку систему телебаченням у сучасному розумінні? Коли в маленькому віконці телевізора бачиш картинку, намальовану всього сорока рядками розгортки. У сьогоднішнього ж звичайнісінького телевізора розгортка в 625 рядків, а є ще системи високої чіткості, де цих рядків удвічі більше. І, уявіть собі, наш співвітчизник Борис Грабовський перший у всьому світі створює (і демонструє, правда, в Ташкенті) повністю електронну передавальну телевізійну систему, на якій базуються основи сучасної телевізії.
Тоді винахідник отримав вітчизняний, а згодом і міжнародний(!) патент, де датою пріоритету зазначений саме 1925 рік.
Варто зауважити, що є історики-фахівці в царині телевізії, які вивчали і, думається, вивчають феномен Бориса Грабовського як винахідника. До того ж телевізія — не єдине захоплення Бориса.
Я згадаю лише одного телевізійного авторитета, відомого організатора цього процесу в Україні Івана Гавриловича Мащенка. Він — провідний автор (хоч і не був депутатом) чинного Закону України “Про телебачення і радіомовлення”. Автор багатьох книг і публікацій цього спрямування. За двотомну монографію “Телебачення України” удостоєний звання лауреата Національної премії імені Івана Франка.
Та повертаємося до Б. Грабовського. У Ташкенті діє музей електронного телебачення його імені. А в Україні? На Сумщині — батьківщині батька винахідника — одне із сіл перейменували на Грабовське на честь поета-демократа. Геніальному винахідникові радіо Олександру Попову є і музеї, і пам’ятники, навіть в Україні (Одеська національна академія зв’язку). А Борису Грабовському? Окрім деяких публікацій, немає нічого, ні погруддя, ні його імені, присвоєного бодай одному профільному навчальному закладу чи підприємству.
У державі є інституції на кшталт Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, є навчальні і академічні заклади, є підприємства зі звучними назвами: Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (КРРТ), Український державний центр радіочастот (УДЦР). Хіба ж не вони повинні ініціювати увічнення пам’яті цього видатного винахідника, нашого співвітчизника?
Ще 2013 року я та мої колеги-однодумці звернулися до керівництва УДЦР із пропозицією встановити стелу з погруддям Б. Грабовського на території Центру. УДЦР — єдине потужне державне підприємство (слава Богу, ще не “прихватизоване” олігархами), яке контролює радіочастотний ресурс України, включаючи і його радіопростір. Має широкі міжнародні зв’язки, часті міжнародні форуми, які відбуваються на центровських теренах. Погруддя винахідника додало б авторитету і підприємству, і державі, де пам’ятають, цінують і бережуть свій родовід. Це ж так по-європейськи!
Відповіли, що пропозицію вважають слушною, подякували за небайдуже ставлення до історії галузі, до підприємства. Обіцяли розглянути можливі варіанти втілення цієї ідеї.
Але торік керівництво Центру радикально змінилося. Спробував звернутись уже до нового. Теж подякували, але сказали, що пропозиція не на часі. Справді, зараз проблем вистачає, цього не заперечиш. Але 90-річчя з дня такого епохального винаходу, як телебачення, нашим геніальним співвітчизником теж аргумент! Український самородок зробив те, чого не могли придумати кращі голови світу! А ми все чекаємо кращих часів.
Можливо, все-таки можна знайти вихід? Чи будемо змушені чекати ще десять років, щоби вшанувати уже столітню дату винаходу?
