Три запитання-коментарі політологу В. Фесенку замість відкритого листа
Віталій АБЛІЦОВ
Для початку коротко про те, чому автор обрав об’єктом своєї уваги саме В. Фесенка. Напевне, тому, що названого політолога можна віднести до середньостатистичних представників досить численного навколовладного гурту тих, хто претендує репрезентувати київський “політбомонд”. Адресатом міг бути й хтось інший, наприклад, колега В. Фесенка — К. Бондаренко: та ж біографія, та ж манера суспільної поведінки (“не в останніх, але й не в перших”), ті ж учителі й натхненники…
Нині у вітчизняній публіцистиці склалася суперкритична ситуація (поза своїм бажанням вимушений згадати різке й категоричне І. Франкове “У нас нема літератури!” — цим далеким від оптимізму висновком класик відкрив свою “Першу передмову до перекладу “Фауста” Й.В. Гете (1882).
Мимоволі виникає низка запитань: “Що робити? Де вихід з тупикової ситуації? Чому ми такі?”
Поштовхом же до написання цих рядків стала подія, яка минула, не зачепивши ні на мить суспільної цікавості, але у В. Фесенка виник до неї інтерес і саме у цьому його перевага перед іншими. Названий політолог (хочеться вірити, що єдиний) відгукнувся на “ювілей” перебування на посаді глави Адміністрації Президента України Б. Ложкіна.
Тож, зрозуміло, чому авторський погляд вихопив із маси політологів та експертів саме В. Фесенка — типового представника столичного політбомонду.
Що таке один рік, коли навіть життя людське — ніщо у масштабі Всесвіту!
Виходить, що посадовець — не пересічний український громадянин, і минулий рік для нього був особливим, якщо “професійний політичний консультант”, як називає себе В. Фесенко, не обійшов його мовчанкою.
Щось знайоме вже було у нашій історії…
Так, так! Пам’ятаєте вислів призабутого сьогодні народного депутата, котрий, іронічно виголосивши з парламентської трибуни: “Леонід Кучма працює президентом в адміністрації Дмитра Табачника”, поставив фінальну крапку у своїй політичній кар’єрі. А сказане було не таким уже й далеким від істини.
Можливо, В. Фесенко прагнув толерантно нагадати громадськості про долю одного з попередників нинішнього глави адміністрації, що тепер десь відпочиває на заморських просторах — Д. Табачника? Колись його підлабузники шанобливо називали “наш Талейран” (французький дипломат (1754—1838), адже Дмитро Володимирович завдяки своїм інтригам та безпринципності тримався у високому міністерському кріслі за трьох президентів)?
Мабуть, досить ворожити на бобах чи кавовій гущі. Тож чому автора цієї статті так зачепила буденна річ — земляк привітав земляка з, так би мовити, родинною датою. Буває…
Є припущення, що В. Фесенко ось так, у своєрідний спосіб засвідчив свою повагу до Б. Ложкіна. Бо лише в останніх абзацах двосторінкового послання до глави президентської адміністрації мова політолога стала більшменш конкретною (а все сказане перед цим нагадувало метушливу гру слів: мовляв, за рік громадськість так і не зрозуміла, чому саме на Б. Ложкіна впала “шапка Мономаха”; у чому “секрет” топменеджерського таланту вчорашнього медіамагната (Б. Ложкін таким і був!); врешті, що мав на увазі В. Фесенко, коли перераховував критичні зауваження на адресу Президента України і недвозначно зауважив, що ті критичні стріли стосуються й глави адміністрації — людини без будьякого досвіду роботи в управлінській системі на високодержавному рівні?
Запитання 1
Упевнений, що В. Фесенку добре відомий видатний європейський політолог, французький філософ, письменник БертранАнрі Леві, котрий не так давно відвідав Україну (в Одесі глядачі побачили спектакль за його авторства “Готель Європа”. Вистава присвячена подіям столітньої давності — І Світовій війні, але червоною ниткою в ній проходить тема українського Майдану, боротьба нашого народу за право жити у вільній європейській країні). В одному з інтерв’ю в Україні Б.А. Леві зауважив, що жоден європеєць не загинув, тримаючи в руках прапор Об’єднаної Європи. Це його вразило до глибини душі. Також письменника занепокоїло те, що Європа ще не усвідомлює, що відбувається в Україні, забувши Мюнхенські зради 30х років ХХ століття, котрі дозволили А. Гітлеру розв’язати ІІ Світову війну. В. Путін іде тим же шляхом — що ж незрозумілого?
Приїзд Б.А. Леві вітчизняні ЗМІ фактично проігнорували. А клубів чи відповідних залів, де могли б збиратися за круглим столом київські аналітики, в столиці просто немає. Тож вітчизняним політологам залишалося єдине — мовчки спостерігати.
І не тому, що їм не цікавий видатний парижанин, а тому, що працівники інформаційної сфери в Україні не є впливовою частиною громадянського суспільства, а повністю контролюються олігархами — реальними повноправними власниками медіапростору (телеканал “Интер” С. Льовочкін і Д. Фірташ), “1+1” (І. Коломойський), “5 канал” (П. Порошенко)… Рештою володіють мільярдери й мільйонери Р. Ахметов, В. Пінчук, В. Рабінович та іже з ними. В областях і районах свої Ахметови й Пінчуки…
У цивілізованому світі зміст і настрій суспільного життя визначає діалог між владою й народом. Схема української політики набагато “простіша”: олігархічна влада з’ясовує стосунки з олігархами, що з різних причин не потрапили до уряду чи парламенту. Народу в цім перманентнім (вічнім!) протистоянні місця немає, бо 1991 року Незалежність одержав не народ України, а олігархи з українською пропискою та їхні московські “колеги і натхненники”. Результатами і студентської революції на граніті 1990 року, і Помаранчевої революції листопада 2004—січня 2005 років, і Революції гідності 2014—2015 років скористалися передусім ті ж олігархи та їхні численні васали.
Означена проблема не може бути всебічно проаналізована у газетній публікації. Це зрозуміло. Тому повертаємося до проблем національної політології та масмедіа преса (газети, журнали, книги), радіо, телебачення, інтернет, кінематограф, звуко й відеозаписи, відеотекст, телетекст, рекламні щити та панелі, відеоцентри, телевізійні, телефонні, комп’ютерні та інші лінії зв’язку).
Тож запитуємо В. Фесенка:
— Чому за майже чверть століття вітчизняні політологи, аналітики, експерти жодного разу не продемонстрували своє (власне, а не замовлене володарями мішків із доларами) бачення подій в Україні?
Окрім худеньких сірих брошурок, стриманих публікацій у друкованих ЗМІ, частих телерадіовиступів у нас немає нічого. Солідні томи українськомовних політологічних досліджень — рідкісне явище в Україні. А про узагальнення 24річного важливого історичного відрізку історії й мови нема!
Відповідь проста: олігархічна влада не зацікавлена в осмисленні сучасної ситуації в Україні. Бо досі не настала доба будівництва, а триває розподіл національних багатств, передусім землі та потужних підприємств. Тож панам не до холопів!
Тому наші телеефір та радіо, друковані ЗМІ (російськомовні) вщент наповнені московськими матеріалами про ностальгію за “комуністичним раєм — СССР”, пропагандою “русского міра” та “доблесної російської армії — переможниці Афганістану, Чечні, а в майбутньому всього світу”, нахабною антиукраїнською агітацією, агресивними закликами стерти з політичної мапи світу Незалежну Україну, якої ніколи “не було, немає й бути не може”.
Те, що переживаємо сьогодні, — не новина для Європи. Згадаймо італійські “червоні бригади”, боротьбу іспанських басків, протистояння Ірландії з офіційним Лондоном. А Париж 1968 року, коли бруківка літала у повітрі…
Життя на планеті Земля повне несподіванок.
Але треба прагнути зрозуміти їх, осмислити, щоб виробити адекватну тактику й стратегію захисту.
Б.А. Леві своїм приїздом в Україну нагадав нам про це.
Посправжньому я відкрив цього паризького інтелектуала 1991 року, коли спеціальний випуск журналу “ПаріМатч” видрукував статтю й інтерв’ю з політологом. Назва публікації була несподіваною: “БернарАнрі Леві зводить рахунки з французькими інтелектуалами”. Ішлося про есе “Непрості долі свободи” й серію телефільмів з однойменною назвою. Відомий паризький філософ і письменник не вважав себе верховним суддею (вітчизняним політологам це притаманно — виносити досудові вироки й чіпляти відповідні ярлики всім і вся. А що? Все ж дозволено! Охлократія! Уряд, і той обираємо на вулиці… Натовпом… А потім лікті кусаємо, бо “найпрогресивніший” міністр освіти скорочує шкільні програми з історії, генеральний прокурор виявився не тим, міністр культури не готовий до рутинної адміністративної роботи… У пожежному варіанті почали міняти “шило на мило”…).
Б.А. Леві у своїх публікаціях насамперед мав на меті прискіпливий аналіз і прагнення зрозуміти долі й пошуки провідних французьких мислителів минулого й сучасності Ф. Моріака, А. Камю, Л. Арагона, П. Сартра, А. Мальро та інших. Хотів пояснити собі й співвітчизникам сахання французьких інтелектуалів від “лівих” до “правих”, від “маоїстів” до “голлістів”…
Найважливішим для нього було знайти істину!
Зрозуміло, у нас це робити дуже важко, адже вітчизняне ТБ живе згідно з іншими правилами і хоч як його називати (замість того, щоб фахово реформувати), оновлюючих змін не відбудеться, бо: очільник його — дилетантпрожектист (й узагалі у Києві вважають, що інформаційну галузь здатні очолювати всі, кому не ліньки, особливо ж куми та давні приятелі по бізнесу); тому й незаконно переслідують телеканали, в програмах яких звучить критика влади; на екрані найчастіше бачимо головних героїв — депутатів Верховної Ради і для декого з них стало нормою, маючи лише середню освіту (а таких немало у нинішньому складі парламенту), говорити про все й будьколи. А особливо робити швидкі необґрунтовані висновки й істерично вимагати негайно покарати “ворогів”.
Як не згадати грибоєдовське: “А судді хто?”
Як може очолювати Національну раду з питань телебачення й радіомовлення Ю. Артеменко, який закрив останню українськомовну молодіжну газету у Запоріжжі? Саме за бездіяльності Ю. Артеменка загальноукраїнський телекомунікаційний провайдер “Волякабель” ігнорує чинне законодавство й владні розпорядження: без обмежень поширює програми російських телеканалів. Із пропонованих пакетів телеканалів дві третини якщо не відверто антиукраїнські, то пропагандисти ідеї “русского міра” й московського великодержавного шовінізму.
Разом із тим “дружна команда” Ю. Артеменка ігнорує заклики громадськості якщо не позбавити ліцензії, то добитися суттєвих змін програмної політики “Интера”, заснованого московським ОРТ і зв’язки з яким у київських москвичів не пориваються. Може, причина цього у тому, що й сам Ю. Артеменко, а особливо його найближче оточення, спілкуються винятково російською мовою (що зробиш: “привык и никак не отвыкну”. А може, це через те, що, як недавно заявила одна кримчанка: “У русских челюсть иначе устроена. Поэтому мы не можем говорить поукраински”).
Поки “на горі” будуть подібні артеменки, змін ніяких не буде: ні у владі, ні в суспільстві.
Незнання української мови — не ігнорування націоналістичних вимог, а свідчення низького інтелектуального рівня державного службовця.
Отут би й сказати своє вагоме слово політологаманалітикам. Але вони мовчать, бо і на телебаченні, і в радіостудіях їм відведена лише скромна роль запрошених, а не авторитетних експертівпросвітителів (а це означає, що можуть запросити, а можуть і проігнорувати; або запросити й не надати слова). Бо програмову політику на ТБ і радіо визначають не представники глядацької аудиторії (тобто суспільство — народ), а господарі інформаційного простору держави — добре відомі всьому загалу олігархи.
Сподіваюся, що те, що відбувається у вітчизняному інформаційному просторі, болить В. Фесенку і багатьом його колегам. Тому й дивляться вони з надією на Б. Ложкіна, котрий ще донедавна був медіамагнатом й має, очевидно, достатній досвід, щоб радикально змінити ситуацію (детальніше про це у третьому розділі публікації).
Запитання 2
Загальновідомо, що розвиток громадянського суспільства в Україні гальмується багатьма об’єктивними обставинами. До них сьогодні додалася агресія Росії проти України.
Перша причина нашої суспільної пасивності — тривале колоніальне (чи напівколоніальне — від 1945 року УРСР, як країнафундатор ООН, юридично була незалежною державою) становище України в Російській імперії, а від 1920 року в СРСР (РРСФР у ході громадянської війни, розв’язаної більшовиками, інкорпорувала (насильно приєднала, а точніше скажемо — загарбала) Україну. Тому говорити про активність вітчизняних інтелектуалів до 1991 року сенсу немає (окрім дисидентів, зрозуміло).
І поки ми співали “монолітним” хором “Союз нерушимый республик свободных навеки сплотила великая Русь…” (слава Богу, вік виявився коротким!), цивілізований світ рухався вперед. Провідники індустріально розвинених країн ще сто років тому почали використовувати у політичному житті політологічні дослідження з метою зменшення розриву між світом ідей і світом практичної політики.
Йдеться про організацію так званих “мозкових центрів” — незалежних інститутів, метою яких стало вивчення реальної дійсності й застосування одержаних знань у галузі політики й державного управління.
Подібні центри виникли в Україні переважно два десятки років тому. А наприклад, США вступили у ХХІ століття, маючи понад 1200 “мозкових центрів” (Москві теж ніколи було “зупинитися й оглянутися” — з 73 років СРСР лише 21 рік проіснував більшменш мирно. То Корея, то В’єтнам, то Куба, то Єгипет із Сирією, то Афганістан, то африканські простори і всюди треба було надати “інтернаціональну допомогу”. Потім на черзі “внутрішні вороги”: спочатку Чечня, Молдова, Грузія, тепер Україна…)
Прийшов час, і в Україні, мов гриби після дощу (передусім доларового), виникли аналітичні центри. Згадані вище В. Фесенко й К. Бондаренко — вихідці з названих інституцій (перший — голова правління Центру прикладних політичних досліджень “Пента”, а другий — очолює Фонд “Українська політика”. Зауважимо, що дані можуть застаріти, оскільки ситуація у вітчизняному політологічному житті часто змінюється).
Причин цього безліч.
Передусім багато залежить від політичної кон’юнктури в Україні та світі.
У 2010—2011 роках К. Бондаренко вирішив перекваліфікуватися в політикапрофесіонала — став заступником голови партії “Сильна Україна”, образно кажучи, напівмільярдера С. Тигіпка. Співпраця тривала недовго і вже 2011 року К. Бондаренко створив Інститут української політики, зрозуміло ж, очоливши його (цікаво політолог пояснив свою недавню близькість до Партії регіонів: “Я співпрацював з донецькими, а не з Януковичем” (?!)
Прізвища наших героїв можна поставити поряд із багатьма нинішніми політиками, і не лише України, а й Росії (той же В. Фесенко охоче дає інтерв’ю російським телерадіоканалам). І не тільки поряд із політиками, а й дослідницькими центрами та їхніми кредиторами. Наприклад, з Інститутом Горшеніна (рекомендує себе як “незалежний неприбутковий” аналітичнодослідницький центр) — видавець громадськополітичного вебресурсу “Лівий берег” (власник В. Омельченко — директор згаданого вище Інституту). Тут же “засвітилася” нині модна масмедійна “зірка” К. Василенко (С. Кошкіна).
Сучасна Україна — не виняток: талант без “зелених” — не талант.
Мережі, мов павучі сітки, міняють “окрас” слідом за постійними змінами влад, а отже, відбуваються відповідні переорієнтації, змінюють один одного далекі й близькі “роботодавці”.
Словом, бути в Україні політологом — ой нелегка доля! Але й не трагічна. Недавній директор Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України А. Єрмолаєв не став безробітним — його тут же підхопив С. Льовочкін (партія “Нова Україна” — рідне за ідеологією дитя “Партії регіонів”) і удостоїв знедоленого безробітного посади керівника експертноаналітичної групи з “оригінальною” назвою — “Нова Україна”.
Як кажуть, світ не без грошовитих людей.
Російський бюджет щедріший за український, і московські олігархи більше виділяють коштів для інформаційних досліджень (у цьому випадку йдеться про інформаційну війну, яку Кремль почав вести проти України задовго до проголошення Незалежності 1991 року. Ця війна — невід’ємна складова нинішньої гібридної війни. Наслідки нашої неготовності до адекватної відповіді тепер бачимо на власні очі в Криму та Донбасі).
Виникає природне запитання: якщо політологія й аналітика необхідні для створення системи безпеки України, чому досі розрізнені мікроцентри й групи не об’єднані, наприклад, навколо Національного інституту стратегічних досліджень чи іншого координаційного центру?
Де наші політклуби для вітчизняних інтелектуалів (не подібні до паризьких, але хоча б чинні на київському організаційному рівні), де можна було б обмінятися думками, домовитися про співпрацю, прогнозувати розвиток майбутніх подій, готувати спільні проекти, врешті — гідно прийняти шановного зарубіжного гостяколегу тощо?
Політики, аналітики, експерти, науковці, члени творчих спілок України — словом, національна еліта, інтелектуали традиційно для нас роз’єднані, бо служать не Україні, а егоїстамолігархам.
Скільки корисних ідей народжується й тут же вмирає.
Революція гідності відкрила світові Майдан. Актуальну ідею про інституювання масової громадськополітичної організації (не партії, а всеукраїнського громадського руху) під вказаною назвою влада не підтримала.
Чому політологианалітики зайняли позицію сторонніх спостерігачів? Не було наказукоманди від олігархів? Її ніколи не буде, бо бізнес — поняття космополітичне. Воно ігнорує кордони, навіть фронти, як спостерігаємо в Донбасі.
Запитання 3
Нарешті дійшли до головного — варіанта версії відповіді на запитання “Чому В. Фесенко привітав Б. Ложкіна з ювілеєм?”
Зауважу, що автор — прихильник територіального патріотизму; визначення цього поняття належить В. Липинському (1882—1931), котрий вважав, що українці — всі ті, хто, незалежно від етнічного походження, віри й соціального статусу, бореться за Україну, її вільне, заможне майбутнє, утверджує її гідне місце у світовому співтоваристві народів.
Переживаємо архіскладні часи — минулий рік (від літа до літа) для всіх нас справді був не просто особливим, а історичним — незалежна Україна нарешті стає українською. І воюють за її свободу й українськомовні, й російськомовні бійці. Навіть немало прикладів, коли на фронті зустрічаються недавні, як їм здавалося, ідеологічні опоненти: майданівці й антимайданівці. Бо вони зрозуміли — вище всього на світі БАТЬКІВЩИНА.
Але є ще інший, не менш важливіший фронт — інформаційного протистояння. Гібридна війна — це боротьба, зокрема, за верховенство певного світогляду, певних цінностей і духовності.
Ми й тут, як завжди, запізнилися. Знову кумівство, поділ на “своїх” і “чужих” за партійною належністю, цинічне ігнорування чинного законодавства.
У сучасному світі склалися дві основні системи організації й функціонування телебачення й ЗМІ: на приватному принципі і на суспільному. В Європі переважає суспільноправове ТБ, оскільки її народи відстоюють національну й культурну ідентичність.
Так сталося, що в Україні лідерство у своєму розвитку захопило комерційне телебачення (згадаймо часи приватизаціїприхватизації й зрозуміємо, що іншого шляху, можливо, й не було. А точніше, перший Президент Л. Кравчук неадекватно оцінив ситуацію й вчасно не прореагував на зміни). І лише сучасне запізніле розуміння, що вітчизняне ТБ й радіо, друковані ЗМІ, особливо книгодрук, потрапили у полон вітчизняних і зарубіжних олігархів, дає шанс виправити становище.
Може, цю мету й переслідує Президент П. Порошенко, призначивши главою своєї адміністрації вчорашнього медіамагната Б. Ложкіна, якому не треба повторювати відомий анекдот на тему “Як стати мільйонером?”
Віддамо йому належне: можливо, юний харків’янин увійде до хронік минулого століття, коли писатиметься історія вітчизняного олігархізму: адже ідея заробляти гроші, видаючи газету з програмою телепередач, принесла йому суттєвий успіх.
За десяток років Б. Ложкін став майже мільярдером, власником мегаімперії.
Чому б йому не спробувати перемогти інформаційний хаос, у якому живе Україна? Була б політична воля та підтримка Президента.
Але програма радикальних реформ інформаційної галузі буде успішною лише за умови, якщо в її розробці й реалізації обов’язково братиме участь журналістське середовище (не чиновницькоофіційне чи посткомсомольське, а творче, патріотичне). Йдеться не про поспішливі короткотривалі зміни, а про проект, повномасштабна реалізація якого розтягнеться на кілька років.
Початком його повинно стати негайне створення Національної ради з питань ЗМІ, як це є у більшості європейських країн (хай журналістська громадськість, а некомпетентна влада та продажні суди розв’язують проблеми розвитку вітчизняного інформаційного простору). Другий крок — знову ж таки — негайне розформування зайвих сьогодні структур: Державного комітету радіомовлення й телебачення, а тим більше чужорідного витвору Міністерства інформації, а також усіляких комісій, рад та служб (департамент поліграфії й книгодруку може бути переданим до відповідного міністерства, наприклад, промисловості чи економіки тощо).
Національна спілка журналістів України буде тільки тоді творчоорганізуючим середовищем, коли захищатиме права журналістів, сприятиме їхній творчій діяльності (потрібна Всеукраїнська профспілка працівників ЗМІ й відкриття в НСЖУ безоплатної юридичної служби (за рахунок членських внесків).
У вже ухвалений “Закон про суспільне телебачення і радіомовлення” (назви все змінються, а “віз і нині там”), яким нав’язується штучне об’єднання телебачення й радіо (абсолютно різних за технологією й організацією творчого процесу), належить внести зміни — відмінити всі статті, якими передбачається названа “реорганізація”, що завдасть національному радіо непоправної шкоди, а то й просто знищить його (згадаймо злочинну ліквідацію “проводової радіомережі” як конкурента “Укртелекому”; Броварського центру поширення програм Українського радіо тощо).
Подібна реорганізація не потребує особливих додаткових фінансових затрат (тим більше, що кошти з’являться, як тільки будуть розформовані різні віджилі свій вік рудиментарні державні структури. І не лише кошти, а й приміщення). Джерела фінансування суспільного телебачення й радіо, а також кількох новостворених загальнонаціональних газет і журналів відкриються, якщо, наприклад, ввести на розвиток вітчизняних ЗМІ податок для власників (за ліцензування, використання потужного потенціалу державного концерну РРТ — оператора зв’язку) приватних телерадіоканалів, і також друкованих видань, особливо фінансованих нині зза кордону чи підтримуваних в інші способи (тим більше, що рекламні прибутки на приватних телерадіоканалах досягли мільярдних розмірів. І не дивно: в Україні рекламний ринок переміг інформаційний — у цивілізованому світі все навпаки).
Нинішня ситуація складна, але не безнадійна.
Інформаційний простір України повинен працювати на зміцнення нашої Незалежності, а не бути невичерпним джерелом прибутків олігархів, політичним гарантом їхньої присутності на владному олімпі.
Якщо це мав на увазі політолог В. Фесенко, вітаючи Б. Ложкіна з ювілеєм, то його порив треба вітати. Хіба не так?
