Михайло СОПІВНИК
Пам’яті мами Марії
присвячується
12 жовтня 2015 року виповниться 100 років від дня народження моєї мами Марії, активної просвітянки, колгоспної мучениці, сильної духом селянки-трудівниці.
Народилася мама Марія в селі Блищанка Заліщицького району, що на Тернопіллі, в незаможній селянській родині. Її мама Ганна Іванівна Ткачик була з багатодітної сім’ї Кошелаників, у яких народилося 12 дітей і тільки 7 вижили. Ще малою залишилася круглою сиротою і була віддана у найми до отця Йосипа Фльорчука, знаного у Галичині та Буковині просвітянина, українського інтелігента-патріота. Мабуть, вплив сім’ї Фльорчуків мав велике значення на її свідомість і в майбутньому на виховання дітей самої Ганни Іванівни.
Про своє дитинство мама Марія згадувала, що воно було таким, як і в усіх дітей із селянських родин. Пасла корову і як на старшу із дітей, багато лягало на її плечі роботи по дому, в полі й на городі. Попри все навчалась у школі тільки на барзо добже (відмінно). Школа була чотирикласна за змішаною польсько-українською формою навчання. Навчали сільських дітей усього з трьох предметів: польська, руська (тобто українська) мова і рахунки (арифметика).
Поталанило учням нашого села на доброго вчителя, українського патріота, односельця пана Миколу Колопенюка, який учителював 20 років. Це був свідомий український інтелігент, засновник і перший голова товариства “Просвіта” в нашому селі, який прищеплював учням любов до своєї землі, виховував молодих патріотів України. За таку науку молоді мав завжди непорозуміння з польською владою, його врешті-решт відсторонили від учителювання і він емігрував до Канади. Усі вихованці Миколи Колопенюка були членами “Просвіти”, багато з них пізніше стали членами ОУН і стрільцями УПА.
Мама Марія стала просвітянкою ще в школі. Вона брала книжки з читальні “Просвіти” і читала їх вечорами сільським жінкам, що збирались взимку на вечорниці по сільських хатах. Читала “Кобзар” Т. Шевченка. Згадувала, як її просили по кілька разів читати “Катерину” і як усі плакали.
Ця любов до Т. Шевченка у неї залишилася на все життя. Уже в своїй сім’ї нам мама читала “Катерину”, і ми плакали разом із нею.
У 14 років маму віддали на навчання до сільської кравчині. Бабуся Ганна купила для матері швейну машинку “Зінгер”. І з 15-ти років мама Марія самостійно заробляла ремеслом кравчині і все життя була активним членом “Просвіти”. Вона — постійний учасник аматорського гуртка, яким керував у 1930-х роках голова товариства “Просвіта” Кирило Стадник. На її долю і щастя з 1930-го до 1939-го року припали всі головні жіночі ролі в п’єсах, які готували просвітянські аматори нашого села. Це були п’єси Т. Шевченка “Назар Стодоля”, Карпенка-Карого — “Мартин Боруля”, “Безталанна”, Ольги Кобилянської — “У неділю рано зілля копала”, Михайла Старицького — “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, І. Котляревського — “Наталка Полтавка”…
Улітку 1940 року мама Марія одружилася з батьком Паньком Сопівником, з яким у аматорському колективі разом грали вистави. Вона згадувала: “Панько прийшов у хату кликати мене на репетицію п’єси “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. А я й кажу йому: “Ой не ходи, Паньку, до чужих панянок”. Панько відповів: “Та які ж ми чужі, якщо в п’єсі граємо закоханих”. Так освідчився і ми згодом одружилися”.
У вересні 1939 року прийшли “визволителі” (перші совіти), як їх величали. Галичани й “Просвіта” з радістю зустрічали визволителів від польського ярма. Мама Марія ще з двома дівчатами Тодоркою і Тетяною Горин в українських одностроях на в’їзді у село з хлібом і сіллю зустрічали танкову колону червоних. Уся молодь і багато старших мешканців села з жовто-блакитними прапорами і лозунгами “Щиро вітаємо всіх визволителів!”, “Слава Україні!” вийшли на цю зустріч. Були промови, сльози і обійми. Від “Просвіти” виступив голова Кирило Стадник, від молоді — мама Марія.
Цей виступ зіграв позитивну роль. Матір обрали депутатом сільської ради, а фотографію із врученням хліба-солі помістили в м. Заліщиках на дошку пошани і надрукували в районній газеті. Цим мама не пишалася, але в подальшому це врятувало сім’ю від висилки в Сибір.
Зразу по приходу “братів зі сходу” “Просвіту” закрили, а керівників — голову Кирила Стадника, керівника хору Михайла Площанського, керівника товариства “Сокіл” при “Просвіті” Миколу Гошовського, його брата Пилипа, учителя, уже 1940 року ув’язнили і знищили в застінках НКВД.
Була фізично знищена компартія Західної України (КПЗУ). Почалися масові вивезення галичан у Сибір. Так почали “ґаздувати” “визволителі”. Багатьом галичанам спала полуда з очей.
У нашому селі уже діяла підпільна організація ОУН. Її керівником був Зеновій Вербицький, до речі, рідний дід Юрія Вербицького з Небесної сотні. Дружина Зеновія Марія, племінниця мого вітчима Михайла Федорчука, очолила жіночу мережу ОУН, проводила заняття з санітарної справи з дівчатами. У них було приховане від совітів, а потім німців радіо, з якого дізнавалися про світові події члени ОУН, а через них і мешканці нашого села. Першими членами ОУН були Томко Богачевський, Іван Горин, Михайло Площанський, Іван Рибцуник, Антон Йосипович, Томко Лазарук, Володимир Яніцький, Олекса Липка. Усі — просвітяни.
Мама Марія і батько Панько не були членами ОУН, але активно допомагали. Мешкали батьки у колишній гуральні недалеко від великого північного лісового масиву, то і сама доля розпорядилася бути мешканцям крайніх хат посередниками у зв’язку з партизанами. Батькам доводилося багато ночей не спати. Ночами мама ремонтувала одяг для партизанів УПА. Цією роботою займалася до початку 50-х років. Уже за моєї пам’яті, коли я прокидався серед ночі, то заставав маму при зашторених вікнах і каганці за шиттям різного одягу для стрільців і командирів УПА. Але навіть від нас, дітей, це приховували. Мати тут же прикривала це шитво сорочкою чи фартухом. Коли вона спала, одному Богу відомо. Вдень мама Марія шила для селян. За свою роботу грошей не брала, бо під час війни і по війні, які у людей були гроші? Хто приносив десяток яєць, хто — кринку молока, хто — буханець хліба.
Не можу не згадати розповідь мами про допомогу моїх батьків сім’ям євреїв, які переховувалися від німців у Теклівському лісі у землянках. Приходили вночі до нас у гуральню і просили: “Ой, Маріє, біда. Допоможіть, чим можете, хоть для дітей”. Самим було сутужно, але ділилися чим могли. Давали картоплі, борошна або крупи, молока. З приходом червоного війська в квітні 1944 року ці сім’ї знищили. Поголос був, що це зробили партизани або німці. Мама Марія казала, що це зробили совітські парашутисти. Німці через ліс не відступали, а партизани добре знали про ці землянки і їх не чіпали.
У травні 1944 року всіх чоловіків від 17 і до 50-ти років червона мітла підмела, мобілізувавши на війну. Батько Панько пішов із пораненими руками. Швидше за все він був поранений у бою у Ярмівці, який напередодні відбувся між сотнею УПА “Голуба” і запасним армійським полком совітів. Розповідь про цей бій часопис “Слово Просвіти” (№ 44 за 2014 р.) друкував на своїх шпальтах.
Батько з війни не повернувся. Загинув у Латвії в січні 1945 року і похоронений у братській могилі під Ригою. До 1947 року ми з мамою проживали у бабусі Ганни.
Навесні 1947 голодного року ми вижили завдяки козі і заробіткам мами від шитва. Мамин брат Петро у квітні відвів на базар молодого коня і виміняв на козу, яка мала у березні козенят і була дійною. Отже, ми по городі й обочинах збирали лободу і кропиву, а бабуся Ганна, додаючи трохи грису чи борошна, запікала такі зелені коржики-млинці. З молоком це були ласощі. Я досі пам’ятаю цей смак, особливо, коли їх підсмажували на конопляній олії.
Улітку 1947 року маму засватав Михайло Федорчук. Він був вдівцем із великої сім’ї, залишився один. Дружина померла. Сини Василь і Мирон, члени УПА, загинули. Про загибель Мирона на війні розповів вітчиму Михайло Стасюк, його однополчанин, що його застрелили ззаду. Доньку Тетяну і зятя Івана Рибцуника, як членів ОУН, засудили на 10 років і 5 років позбавлення прав за зраду Батьківщини. Михайло Федорчук був на 25 років старший від мами, але це не стало на заваді. Вони одружилися. І ми з мамою перейшли на ґаздівство до Федорчука.
Вітчим Федорчук був мудрою людиною. Він так поставився до мене, що я з перших днів став називати його батьком. І досі він для мене як другий батько.
Його обійстя і хата були під надзором, а мамі Марії треба було обшивати партизанів. Робила це ночами, а батько був на сторожі у дворі.
Від висилки у Сибір Федорчука врятувало те, що вступив одним із перших у колгосп. Корову, коней, реманент передав колгоспу. Коли серед ночі нас розбудили і скомандували “собірайтесь”, мама Марія показала фотографію і газету, як вона зустрічала 1939 року “визволителів”. Заступився і голова сільської ради, що вона є депутатом, бо з 1939 року їх ніхто не переобирав. Це нас врятувало, хоч мама Марія соромилась тої зустрічі “визволителів” і свого депутатства, їй нерідко цим дорікали.
Коли колгосп “Прогрес” у нашому селі “процвітав”, то за перший рік праці мама з батьком заробили 60 кг мішанки (пшеницю змішували з житом, ячменем і вівсом).
Мама працювала спочатку в рільничій бригаді, а після за станом здоров’я в огородньо-тютюновій. Починаючи з березня, закладали парники під тютюн і городину з наступною висадкою в ґрунт, дворазовою просапкою, а потім обломом і сушкою листків тютюну до самої осені. Найважче було складати висушені листки у пачечки з розгладжуванням кожного листка. Починаючи з листопада, усі члени сім’ї гладили і сортували кожний листок тютюну.
Запам’ятався випадок, коли мати працювала у рільничій бригаді, саме копали буряки. Мама зосталася дома, щоб спекти хліба з нового врожаю. Затопила у печі, розчинила тісто. Заходить у хату уповноважений із району Терещенко. Він побачив дим із комина — і з порога: “Ах ти такая, сякая і твою мать, чому не на полі на буряках?” Хапає відро з водою і бабах із нього воду в піч. Гаряча піч відповіла вибухом пари і Терещенка з пустим відром відкинуло аж до протилежної стіни. Мама хапає поліно і на нього з криком — по руках, по плечах його. Він зривається на ноги, весь у попелі, і тікати з хати. Мама, плачучи, перемісила тісто, розтопила піч заново і спекла хліб. Думали, що нас знову виселятимуть із села за цю подію. Але Господь милував.
У ті повоєнні роки ми пекли хліб тричі на рік. Перший з нового урожаю, другий — на Різдво і третій — на Великдень. Рятувала нас кулеша з кукурудзяної муки, яка заміняла хліб. Так жили до 1970-х років.
П’ять років мого навчання із 1964-го до 1969 рр. у Московському поліграфічному інституті для одержання стипендії я отримував довідку про середню зарплату мами від 8 до 10 крб. 1965 року я забрав у Москву сестру Марічку, яка закінчила десятирічку. Вона склала іспити і вступила до інституту. Раз на рік мати присилала нам посилку з салом до Різдвяних свят і деяким одягом для сестри, який сама шила. На стипендію в 35 крб, яку я одержував, ми жили. Щоб вижити доводилось підробляти.
З 1970 року мама одержувала 12 крб пенсії. Підробляла шитвом, вирощувала помідори на власному городі. Город у 25 соток (більше не давали) рятував колгоспників від голодного існування.
Мама залишилася сама — сестра вийшла заміж у Москві, я одержав направлення в Київ, вітчим Михайло помер у 1961 р. У передостанню ніч мама вишивала рушник для внучки Марини (моєї доньки), сидячи на плиті. Вона накладала на плиту дрова, якими топила, і сідала на них. Казала, що має подвійну вигоду — дрова сушить і сама гріється. У ніч на 10 березня 1994 року її розбив інсульт, вона впала з плити на підлогу і тільки вранці брат Петро, зайшовши у хату, побачив її на долівці.
Ми з сестрою добралися через Чернівці до Заліщик тільки о 7-й ранку 11 березня, а мама відійшла у засвіти о 5-й на 79-му році життя. Руки ще були теплі і, припавши до її рук, ми з сестрою просили у неї прощення за її самотню старість, за нашу неуважність, за запізнення. Донині я прошу у Господа для неї Царства небесного і прощення, що не забезпечив її лагідної спокійної старості.
Один раз я забрав її до себе у Київ на зиму. Вона прожила грудень та й каже: “Якщо ти мене не відправиш додому до Різдва, то я помру”. Довелося відправляти.
Хоронили маму (бабу Марцю, як звали її в селі) усім селом. З церковним хором. Коли ми з сестрою хотіли заплатити хористам, сусід Михайло Мельник сказав: “Михасю, твоя мама кожному з нас пошила весільну вишиванку-сорочку і нічого з нас не брала. То як ми можемо брати оплату з її дітей?”
Для мене відхід матері розділив життя навпіл. Я став жити з кінця до середини, а не навпаки. Хата залишилася самотньою. Літом на місяць приїжджає сестра Марійка, я приїжджаю на кілька днів вряди-годи. На городі стоять ще три черешні, які посадив вітчим Михайло. На обійсті коло хати росте молода черешня, прищеплена мамою.
Дивлячись на них, згадую маму Марію, а в душі зринає пісня на слова Миколи Луківа: “Росте черешня в мами на городі…”
На такій сумній правді закінчую свою оповідку про найдорожчу людину — маму Марію. Вічна Вам вдячність і доземний уклін, українські матері.
