Сповідь на вершині

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Певно, ніхто не сперечатиметься про те, що знання про світ людей у представників спецслужб доволі специфічні. Почасти те, про що ми й не чули або тільки підозрюємо, для них — звичайна реальність, із котрою їм доводиться працювати.

Цікава подробиця. Коли помер Костянтин Черненко, на його похорони (так належало “за протоколом”) прилетів президент США Джордж Буш. Колишній керівник ЦРУ. І ось він зустрічається з керівником КДБ Союзу Юрієм Андроповим. При ручканні з ним Буш каже доволі симптоматичні слова: “Правда ж, пане Андропов, ми з вами знаємо про цей світ більше, аніж усі ці люди, разом узяті?!” Вони були не тільки політичними опонентами, а й колегами. Корпоративна солідарність мимоволі проявила себе.

Приблизно такими словами міг би озватися до свого колеги з ФСБ полковник СБУ Богдан Зорій із роману Анатолія Сахна. Вони обидва виразно відчувають, що належать до зовсім інших державних систем, між якими цілком може виникнути політичний антагонізм (тоді вони тільки теоретично це допускали), але специфіка їхнього погляду на світ, професійний “почерк” та все інше, що супроводжує їхні професійні будні, — це для простих смертних terra incognita. І в цьому ще раз допевнюєшся, читаючи про Зорієві перипетії у потайних професійних лабіринтах.

Так, Зорій належить до тих, кого називають людьми, що їм присвічує в житті ідея, котру вони обрали для себе провідною зіркою. Він помилявся, блукав манівцями, але він був чесний із собою, бо вірив, що вчиняє по правді. Він, офіцер спецслужб УРСР, виявився внутрішньо готовим прийняти нову політичну реальність, котра називається незалежною Україною. І він одразу ж узявся беззастережно служити, незважаючи на всі ті, м’яко кажучи, непривабливі явища, про які він знає набагато глибше, аніж будьхто інший. Пересічний громадянин навіть і не підозрює, що за індивіди перебувають на владному Олімпі, хто і як керує державою, а також того, як саме оберігають державні інтереси всі ті, хто за своїми обов’язками покликаний стояти на сторожі всіх українських завоювань. Сумлінно платячи податки, на які утримується вся вертикаль влади всіх її гілок і підпорядкованих їй структур, суспільний індивід сумлінно виконує свій обов’язок перед державою, в яку він вірить і без якої не уявляє себе. Зорій інколи близький до того, що хотів би позаздрити такому громадянинові — його незнанню того, що і як відбувається “нагорі” суспільства. Це саме той випадок, коли згадується сумна сентенція філософа про те, що знання додає нам гіркоти.

Зорій бачить, що вся його інституція не тільки професійно деградує, що з неї катастрофічно вивітрюється ота атмосфера, котра повинна бути в такого характеру службі, — на його очах інституція перетворюється на лакея влади й олігархів. У багатьох його колег невідь звідки взялося й поселилося відчуття, що вони й створені саме для цього. Для того, щоб передовсім стояти на сторожі не держави, а можновладців, щоб брати участь у їхніх війнах на боці того, хто нині сильніший, бо вище за інших стоїть в ієрархії влади. Усе це Зорій сприймає як особистий виклик. Він сам — один розпочинає боротьбу з цією системою. Мовби японський самурай, одноосібно оголошує війну всьому, що він вважає ворожим Україні. Хтось також може побачити в ньому новітнього Дон Кіхота, який безуспішно воює з вітряками і чия боротьба приречена на поразку. Власне, Зорій і сам виразно бачить приреченість своєї ситуації, але, як мовиться, жереб кинуто, вибір зроблено — шляху йому назад немає.

Інтуїція тихо підказує Зорієві: народ не буде вічно й покірно німотствувати. Рано чи пізно йому терпець увірветься — і він повстане. Станеться те, в що ніколи не вірять владці, сп’янілі від своєї безкарності. Але Зорій може того й не дочекатися. Тому він не може розраховувати на те, що завтра йому в його особистій війні з режимом буде така потужна підтримка. Він розраховує тільки на себе. Одинак — і цим усе сказано.

Сильний, вольовий герой, не розтерзаний болісними рефлексіями не часто зустрічається в нашій прозі, де таких, як Зорій, пасіонаріїв явно бракує. Тут панує понура депресивність, як панувала вона донедавна й у суспільстві, подавленому глибоким розчаруванням і соціальною втомою, розігнати які міг би хіба що потужний тектонічний струс, яким і став революційний Майдан.

(І тут окремо, в дужках, треба сказати про авторську провіденціальність. Перше видання роману під назвою “Вершина” з’явилося ще 2011 року; друге — вже “Соло бунтівного полковника. Вершина” — взимку 2014 року, в дні Революції гідності. А писався твір у час, коли на Майдан, здається, не було жодного натяку, коли політологи й соціологи не втомлювалися повторювати, що найближчими роками Майдан неможливий — має вирости нове покоління, котре не матиме в собі психічної травми від тотального розчарування “помаранчевою” командою, яка зрадила ідеали Майдану й потонула в непримиренних чварах, колабораціонізмі й корупції. Справді, після революційної ейфорії, після народження нею завищених сподівань і майже містичної віри у Віктора Ющенка суспільству було важко оговтатися. І ця його здеморалізованість — одна з головних причин приходу до влади донецької команди, котра зуміла внести на президентський трон людину з кримінальними сторінками біографії. Єдине, чого не вгадав у своєму романі Анатолій Сахно — те, що на другому Майдані проллється кров. “Соло бунтівного полковника. Вершина” показує безкровну революцію, котра відсторонює від влади зграю хижаків).

Сахно цікаво вимальовує технологію роботи спецслужби, починаючи від роботи з агентурою і закінчуючи найнесподіванішими колізіями між усіма тими, кого зібрано під дахом цієї загадкової установи, що уявляється багатьом чимось подібним до черниці під запиналом. Паралельно описано політичну еліту України і там панує разючий ефект упізнаваності — за кожним із персонажів легко розшифровується його реальний прототип. Зі скрупульозністю натураліста вивчає ці екземпляри роду людського автор, класифікуючи їх за своєю “таблицею елементів” виродження. Уся Януковичева рать постає в саркастично виписаній галереї “Соло…” Справжній тераріум, побачений зірким Зорієм, який ні на хвилину не забуває: ось вони, вороги моєї держави, вороги мого народу. І — не тільки тому, що вони — головні “жерці” політичної корупції. Вони — й мародери, й невиправні циніки, й ті, хто, анітрохи не завагавшись, переступить через будьякі моральні табу. Такі монстри реально загрожують національній безпеці держави.

Можливо, комусь із читачів тричотири роки тому Зорій видавався аж надто ідеалізованим “лицарем без страху й докору” — надто безпросвітною видавалася тоді наша загальна ситуація, гнітючо потворною моральна атмосфера в суспільстві й тотальна деградація його еліти. Але, як показав час, правда була за автором. Бо саме такі одинаки повели людність за собою на Майдан. Вони й стали головними дійовими особами Революції гідності. Їхня самовідданість і воля допомагають нам сьогодні протистояти російській агресії на Донбасі.

Свого часу Стівенсон заявив, що англійські читачі зі зневагою ставляться до пригодницьких творів і вважають, що було б набагато краще писати романи без сюжету або з сюжетом домежно ослабленим, атрофованим. В українській прозі також утвердилася на кілька десятиліть мода на безсюжетність, що змонотоннило її до в’ялої описовості та млявого резонерства. (Деякі критики навіть вважали це однією з чеснот нашої літератури). Тільки нині в наших авторів активізувалася зацікавленість оригінальними, “багатоповерховими” сюжетами. Сахно — один із саме таких авторів. Власне його “Соло…” має кілька цілком самостійних сюжетів (скажімо, лінія УПА в романі може існувати й зовсім автономно), їх між собою поєднує тільки особа Богдана Зорія.

Анатолій Сахно прагне примирити між собою в “Соло…” стильові домінанти суто реалістичного, традиційно пригодницького романів і романудиспуту з його оголеністю літературних прийомів. Звичайно, в такій складній композиції просто не можна уникнути “швів”. Адже авторові доводиться переходити до інших стильових манер, раптово перемикати швидкості повістування. Очевидно, це спроба нової жанрової контамінації, продиктована розмаїттям того емпіричного матеріалу, котрий автор прагне вмістити в одному романі, під одним композиційним “дахом”.

…Здолавши 700сторінкову дистанцію, читач наближається до хеппіенду. Можна з полегшенням перевести погляд, який перехоплювало від карколомності сюжетних перипетій, що на них, як уже йшлося, Сахно справді винахідливий.

“Ні, з нього, напевно, досить. Він усе, що міг зробив. Зробив найголовніше у своєму житті — спробував привести до влади нормальних, чесних, порядних людей. Принаймні досі він їх такими знає. І не хочеться йому бути свідком того, як вони, ті його чесні люди, почнуть змінюватися. Мімікрія — штука заразна…” — сповідається наш герой; підсумок і тривога зустрілися у фіналі цього роману.

Підсумок — бо звершилося те, чого прагнув полковник Служби безпеки України Зорій: народ повстав, столичний Майдан став прологом до знищення злочинного режиму. Тривога — бо Зорій, який аж надто багато бачив в Україні і який розуміє людську природу, — один із тих небагатьох, хто не дається в полон ілюзіям. Влада готує тим, хто в неї приходить, стільки солодких спокус і підступних пасток, що важко уявити, як вони все це оминуть, — на нашій пам’яті з нашими владцями такого майже немає.

Сахнів герой вірить, що він виконав своє призначення на Землі: сплатив усі свої борги, помстився всім… Усім, хоч хто колись його серйозно скривдив… Теорія помсти доведена — за все треба відповідати. Якби тільки хто знав, яке це солодке слово — помста…”

Отже, цілком за вимогами Арістотеля: катарсис у фіналі роману “Соло бунтівного полковника. Вершина”. Загальне й особисте — в суголоссі. І там, і там — перемога. Здавалося б, є всі підстави для торжества героя, який усього себе підпорядкував справі, що завершилася перемогою і який вистояв під усіма ударами долі.

Отже, хеппіенд? “Мавр зробив свою справу, мавр повинен відійти”?

Але в останніх фразах роману раптом звучить натяк на нові випробування Зорія.

Зорій підсумовує все, що відбулося вчора, й передчуває: не менш важливе відбуватиметься завтра. А йому не звикати бути до всього готовим. Інакше він не був би Зорієм.