Руслан НОВАКОВИЧ
Беру в руки перо, роздумую. Як казав Анатолій Андрійович, перше речення завжди найтяжче…
А на думку сходить сон. Якось приходить уранці моя чотирирічна донечка і каже: “Тату, мені наснилося страшне, — й очі ручками затуляє, — як з Дімарова відьма вилетіла”.
— Та що ти таке кажеш?! — пригортаю дитину.
— Так, так, татку, тільки не пам’ятаю, чия то була хатка.
— Ага, — вже здогадуюсь, — то, може, не з Дімарова, а з димаря?
— А хіба це не те саме? — дивується мала.
Як же сміявся Анатолій Андрійович, коли я той сон йому повідав. Це ж треба, корифея з бовдуром переплутали! Впав на ліжко, ще й ноги позадирав. Я з дітьми був, то вони натішилися! (Діти його дуже любили…). Каже, я дарую вам цей сюжет. Сказати сказав, а потім сам видрукував новелету.
А якось сину він подарував кристал. Так, справжній кристал кварцу! Природної огранки, жовтувато-прозорий, сантиметрів із десять. Ціла друза на три пальці… Назар був на сьомому небі від щастя, навіть спав із тим кристалом!
І ось потрапили ми на екскурсію в музей мінералів у Володарі-Волинському поблизу Житомира. Пристали до групи ювелірів і слухаємо. А там берили, аметисти, п’єезокварц і навіть камінь із Місяця! А наш синок витяг свій кристал з кишені і тулить до тих експонатів. Порівнює розміри, дивиться на світло. Екскурсовод, а це була директор музею, остовпіла. “Дитино, звідки ти витяг цей кристал?” Вітрини наче цілі, сигналізація мовчить! “Тьотю, це мені Дімаров дав…”. Коли Назар розповів усій групі, що Анатолій Дімаров відомий у світі геолог і написав “Поему про камінь”, директриса, покрутивши кристал, з повагою повернула його хлопчику.
Як виповнилося пану Анатолію 85 років, згадали про нього журналісти, почали писати. Беручи інтерв’ю для “Дзеркала тижня”, і я з ним ближче познайомився.
Вражало, який він був завзятий, беручкий до всього, хоч би чим захоплювався, моторний, але не метушливий. Йому була притаманна методичність і послідовність, навіть тоді, коли розігрував колег. До речі, в розіграші він був майстер експромту. Таке враження, що не він полював на слушний випадок пожартувати, а самі ці випадки в черзі стояли до Анатолія Андрійовича, аби він їх не минув. Про це вже старші товариші більше знають. Проте й мою Катерину одного разу таки примусив хвилюватися. Ось як було. Підвозив я подружжя Дімарових зі Спілки (презентація книжки Євдокії Несторівни “Приїхали!” завершилася пізно) додому. В машині ще був проф. Михайло Наєнко з дочкою. Раптом задзвонив мій телефон. Дружина! Дімаров каже, ану дайте мені слухавку, бо ж вам не можна за кермом… “Катрусю, ви тільки не переживайте! Руслан в оточенні чарівних дівчат і не може говорити. Але ви заспокойтесь і лягайте спати. До ранку він буде. Це вам Анатолій Дімаров обіцяє!”.
Якось пригостив я його кадилом — трав’яною настоянкою на казьонці. На пляшку сигнатуру повісив, як у колишніх аптеках: “Для возліянія за трапезою во чревеса власнії для бадьорості”. Поласував письменник. Сподобалось! Декілька днів і дзвонить: “Принесіть мені отого зеленого змія, бо вже кадити нічим”. Йому саме голова Спілки письменників спирту привіз літрів десять. Притарабанив я зілля раз, вдруге, а потім почалося! Розпробували наше кадило письменники, депутати, посли, навіть міністри Казахстану! Травка запашна, реліктова… Я кажу, Анатолію Андрійовичу, ви тільки секрет не відкривайте, звідки та трава, бо викосять, гаспиди! Смію засвідчити, що це захоплення в нього було останнім у житті. (А було ж! І риболовля, і полювання, човни, мотори, каміння, мумійо… Не злічиш!). Вправно, за допомогою доцента Євдокії Несторівни Дімарової (а за сумісництвом дружини і критика) опанувавши аналітичну хімію і фізику води, шановний наш письменник розбавляв настоянку водою до звичних градусів. А для жінок додавав мед і ліпив етикетку: “Цьом! Цьом!”. І той подарунок жіночкам був аж-аж до смаку… Тож пер я і пер дивовижне зілля своєму вчителю “для бадьорості”.
А сон Дімарова?! Таке не забувається! Прихожу на гостину, саме Павла Архиповича Загребельного поховали, а пан Анатолій каже: “Слухайте, що мені наснилось нещодавно!” І розповідає, наче він спить у власній кімнаті, коли на стелі якесь коло виникає. Більшає й більшає, пульсує, хвилюється і являються з того кола двоє в чорному. Стали біля ліжка: “Збирайся!”. Та куди ж, питає письменник. “Додому”, — відповідають. Вийшли вони з під’їзду, а там вже карета з вороними кіньми. Теж чорна! Підходять ближче, одна з постатей відчиняє двері — заходь! А там хтось уже сидить. Зайнято! “А, раз так, то ще не пора”, — промовляють чорні фігури і зникають разом із каретою. “І уявляєте, Руслане, вранці мене повідомляють, що Павло помер! А це ж мій перший друг!”
Змолоду писав романи, повісті, пізніш — оповідання, новели, наприкінці — новелети (просто мініатюри) та образки. А за рік до смерті питається мене й сам відповідає: “Знаєте, який найгеніальніший жанр? Анекдот!”. Тут же бере газету й зачитує перчений жарт.
Якось захопився Анатолій Андрійович “гариками” Ігоря Губерманна, аж почав перекладати їх українською. Ось як вийшло:
Губерманн
Я рад, что вновь сижу с тобой,
Бутылку мы с тобой откроем,
Мы объявили пьянству бой,
Но нужно выпить перед боем.
Дімаров
Давай хильнемо по одній,
Бо як же можна без набоїв?
Проголосили ж п’янкам бій,
То ж треба випить перед боєм.
Не знаю, коли напишу те, що він просив, і чи взагалі напишу… “Та ви ж по золоту ходите! Пишіть, мій останній учню!” — ці слова дорогого Анатолія Андрійовича про мої дві стежини — медичну і духовну, пам’ятатиму завжди. Господь сподобив мені знати й товаришувати з ним останні сім років його великого життя, ще й до учнів долучитися… За місяць до свого славного успіння вручив мені папірець — коротка передмова до майбутньої моєї книжки і прошепотів: “Мене називають класиком української літератури…”. І подивився з притаманним одному йому усміхом, наче пояснюючи, що ти тільки нікому про це не кажи. Дуже вимогливий до власної творчості, він жодного разу не випрошував собі ані слави, ані нагород, ані гонорарів. Глузував із тих, хто за життя приміряв собі вінки класиків, вимолював звання й зірки. Бо знав і не раз повторював, що лише життя дає справедливу оцінку людині.
Одного разу я потішив його такою “народною оцінкою”. В Полтаві на базарі, серед книжок, що продавалися просто з асфальту, побачив його “Сільські історії”. Беру до рук і торгуюся, щоб бодай декілька гривень зекономити. А у відповідь: “Та ви що, це ж Дімаров!”. І після цих слів я готовий був переплатити, аби не позичати в Сірка очі, бо ж так присоромили за незнання справжніх велетнів красного письменства.
Оце написав нещодавно новелу про Крим. Хотів комусь почитати — та всім ніколи. Я й згадав, що найперше мої твори дивився Дімаров. Пішов на Байкове, 33 ділянка. Став на цоколі біля свіжої ще могили — читаю. А сонечко ясне розвеселяє, гріє (саме перед Покровою було), пташки ще цвірінькають. Чим не Кримська погода? Дочитав, замовк. Тиша! І наче полегшало. Тепер можна й людям показувати.
Отак немає людини, а як потрібна бува його оцінка, його слово, благословення. Це і є любов, що не вмирає, а живе вічно. А раз ми любимо людину і по її смерті, то нема смерті! Є інше життя, яке ми можемо лише відчувати, майже нічого про нього не знаючи. Проте колись дізнаємось, напевне…
Тож спочивайте, дорогий Друже і Вчителю, та нас дожидайте! А ми пам’ятаємо і будемо молитися за вас, вашу маму Марію, батька Андроніка, брата Сергія, щоби ви, укупочці з пріснопам’ятними прадідами, нас, сущих на грішній землі, не забували і поминали у престолу Всемогутнього Бога! І щоб на знедоленій українській землі виростали нові паростки прийдешніх митців і достойних ваших послідовників! Вічная вам пам’ять!
