Дар’я ОЛЕФІР
В українську літературу потроху повертаються твори українських дисидентівпостшістдесятників. Незважаючи на те, що радянський режим перестав існувати майже 25 років тому, його наслідки у всіх без винятку сферах, включно з українською літературою, країна долає дотепер.
Видавництво “Ярославів Вал” спільно із книгарнею “Є” презентувало книгу Василя Рубана — поета та прозаїка, ім’я котрого, поряд з іменами інших “неблагонадійних” письменників, було депортовано з української літератури. До книги “На протилежному боці від добра” увійшли два романи автора, перший — з тотожною назвою і другий — “Любиш — не любиш”. Збірка увійшла до серії “БУкЛіт” (Бібліотека УКраїнської ЛІТератури).
Героєм роману “На протилежному боці від добра” виступає сам Василь Рубан. Олесь Гончар, який одним із перших читав та рецензував твір, назвав роман “автобіографічною сповіддю”. Це твір про несамовиті випробування, які довелося пережити автору: комуністичний режим запроторив його у в’язницю, а потім — у психлікарню. В. Рубан зазначає: думка про те, що він має пережити усі тортури і написати про це книгу, вважалася радянськими карателями хворобливою, була визначена як “нав’язлива ідея”, яка спонукала служителів режиму до “лікування” письменника усіма можливими способами аж до смерті. Утім саме ця думка давала йому сили, щоб жити, триматися при здоровому глузді і за будьяких обставин усетаки бути на боці добра. Автор каже, що перебуваючи там, у справжньому пеклі на землі, вірити в добро йому допомагали добрі люди, які зустрічалися навіть серед працівників найжорстокіших інституцій каральної психіатрії.
Український громадський діяч, політв’язень Василь Овсієнко зауважив, що у цьому творі Василя Рубана одним із найбільш уживаних є слово “страх” та додав: “Щоб пережити усі катування, В. Рубану довелося здолати безліч своїх страхів і, звичайно ж, найбільший — страх смерті. Зробити це письменник зміг, лише коли повністю усвідомив його, прийняв як можливе невідворотне, але обрав життя. Найжорстокіше і найжахливіше, коли у людини відбирають статус людський. Лікарню, у якій перебував Василь, було відкрито 1968 року. Там лікували “спецбольных” — діагноз, який ставили не у лікарні, а у КГБ.
До цієї тези “свідомий вибір на користь добра” на презентації поверталося багато мовців, серед яких і головний редактор видавництва “Ярославів Вал” Павло Щириця: “Проза Рубана справді автологічна, це той випадок, коли авторське “alter ego” відсотків на 90 накладається на особистість автора. Тут я погоджуюся з Олесем Гончарем, цитата якого стала епіграфом до цього роману. Окрім того, проза Василя Рубана жінкоцентрична, у своїх творах він створив культ жінки, адже саме усвідомлення того, що вдома його чекають кохана дружина та діти, додавали снаги пережити усі випробування”. Також П. Щириця згадав унікальний факт: перебуваючи у психлікарні, умовах, абсолютно не придатних ні для життя, а тим більше для творчості, В. Рубан створив “Вінок п’ятнадцяти сонетів”, перечитував їх і вчив напам’ять. Так він боровся з розумовою деградацією, адже на прохання щось почитати (як зазначає автор у романі) “лікарі” відповідали збільшенням дози і ще жорстокішими методами катування. “Тож із часів Шевченка у всеросійській катувальній системі, де заборона писати та читати була однією з головних тортур, фактично нічого не змінилося”, — підсумував Павло Щириця.
У романі згадуються такі творці української культури та державності, як Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ та інші.
Прочитавши два романи, які увійшли до збірки “На протилежному боці від добра” може скластися враження, що їх писали два різні автори. В. Рубан свідомо обрав різні методи для їхнього написання. І якщо перший роман тяжіє до автобіографічної сповіді, то другий (“Любиш — не любиш”) — це роман у класичному розумінні цього жанру із цікавою зав’язкою, чіткими сюжетними лініями та несподіваною кульмінацією. “Любиш — не любиш” був написаний у 1980—1990 рр., у ньому змальоване життя простих людей кінця СРСР.
Літературознавець Михайло Слабошпицький так визначає тематику цього роману: “Тут показано життя у радянські часи, так би мовити, з чорного входу. Під парадним входом слід розуміти те, що нас привчили бачити, згадуючи життя в СРСР — транспаранти, польові звитяги, радісні рум’яні обличчя ланкових тощо. Роман же показує буденне життя пересічного українця та українського села за часів режиму. Якби роман не називався “Любиш — не любиш”, його можна було б назвати за аналогією до “Исповеди сына века” (1836) Альфреда де Мюссе, або “Історії мого сучасника” (1879) Володимира Короленка”. Значення цієї прозової збірки та її вагу в українській літературі М. Слабошпицький порівняв із романом Кена Кізі “Пролітаючи над гніздом зозулі” (1962).
Через критичну неприсутність прози Василя Рубана в українській літературі, коли 1989 року вийшла друком його поетична збірка “Химера”, В. Рубана визначили як поета. Частина аудиторії вважає так і донині, адже “Ярославів Вал” видає прозові твори автора вперше. До цього уривки із цих двох романів В. Рубана публікувалися тільки в журналі “Київ”, за що письменник на презентації окремо подякував Петру Перебийносу — ексредактору цього журналу. Для того, щоб уповні зрозуміти Василя Рубанапрозаїка, який нарешті повертається в українську літературу, П. Перебийніс порадив спершу читати Василя Рубанапоета, — так у єдиний цілісний образ мозаїкою складається багатогранність особистості цього мужнього письменника.
“Обидва романи, які увійшли до цієї збірки, — вважає критик Олексій Микитенко, — об’єднує тема винищення людської особистості. Всі великі катастрофи СРСР, включно із Чорнобилем, який згадується в “Любиш — не любиш”, сталися через повну відсутність особистостей у суспільстві. І обидва твори показують, як, задовольняючись малим, навіть у найжахливіших умовах не поступитися собою, зберегти свою особистість”.
Сам автор додав, що дисидентом він був не тільки за радянської влади, а фактично лишається ним і у незалежній Україні. “На жаль, сьогодні Спілка письменників України — це також чиновницька структура і у цьому розумінні я досі лишаюся політичним дисидентом, небажаною фігурою в українській літературі”.
Ще один курйозний випадок, який потверджує важкість викорінення “совка” із українського суспільства, розповів на презентації директор “Ярославового Валу” М. Слабошпицький: редактор, якого найняло видавництво для роботи над книгою В. Рубана, добрий спеціаліст із великим досвідом роботи у “Радянському письменнику” та інших радянських видавництвах, нещадно викидав із авторського тексту усі “скандальні” епізоди і подробиці жорстокості режиму СРСР, яких зазнав письменник. “У нас із цим редактором була жвава дискусія щодо творчості і текстів В. Рубана. Я стою на тому, що саме ці елементи і є особливостями авторського стилю письменника, відображенням його особистості і нелегкої долі. На жаль, мій опонент став жертвою соціалістичного реалізму і коли його редакторська робота над романом “На протилежному боці від добра” була майже завершена, ми зрозуміли, що втрачаємо унікальність твору, відмовилися від його послуг і наново розпочали роботу вже з новим редактором”.
На презентації книги, що, за твердженням Петра Перебийноса, стане, “можливо, книгою року, а можливо, і кількох десятиліть”, також були присутні український політичний діяч Олесь Шевченко, народний депутат Іван Заєць, письменник Сергій Цушко та інші.
А завершив презентацію В. Рубан дуже світлим побажанням: “Людина має вміти бути щасливою у себе вдома. І взагалі — бути щасливою — попри все, а це можливо тільки тоді, коли ти на протилежному боці від зла, на боці добра і любові”.
