На підході до читача нова книжка відомого сатирика Євгена ДУДАРЯ “ПОСІБНИК КОНДЕНСОВАНОГО ОПТИМІЗМУ… — ( для людей з обмеженою інтелектуальною відповідальністю)”.
Подаємо деякі твори з цієї книжки.
1. Д’ударизми
Прометей був у набагато кращому становищі, ніж українець. Йому клював печінку лише один орел. І то — одноголовий.
Королі не — страшні. Страшні блазні, що прагнуть стати королями.
Кожна влада намагається довести, що вона “сильна, як ніколи”. Бо довести, що вона — розумна, як ніколи, набагато важче.
Вчинити подвиг раз — кинутися на амбразуру — не важко. Важко кидатися на амбразуру щодня.
Сильний не поневолить сильного. Безсилий не визволить безсилого. Дурний не просвітить дурного.
Зло роблять люди, яких природа чимось обділила: розумом, талантом, людяністю або елементарною порядністю.
За Україну вмирали Тютюнники, а розкошують у ній Табачники.
Не чіпляйте крила неопіреним. Все одно вони не спроможні будуть їх розправити.
З висоти “моралі і чеснот” сторожового пса колонії, діти колонії своєю мораллю і чеснотами ніколи не сягнуть навіть висоти плінтуса.
Світ глобалізується, а підлість — стабілізується.
Наші “борці” з корупцією, як камбала — бачать лише з одного боку.
Кожен державний діяч — це опудало, яким спочатку заманюють, тоді ним лякають. А опісля його опльовують.
Де є метою русифікація, там торжествує фальсифікація і провокація.
Покірними бувають лише слуги і раби.
І “Родина Мать”, і “Faterland” — одного поля ягоди. Об’єднує їх одна ідея: “über alles”.
Найжлободенніша проблема сучасності в Україні — українські жлоби проти рідної мови.
Кожна підлість має два етапи гріхопадіння: перший — підлість вчинити, другий — її оправдати.
Істина — дорога, але… Платон — мій сусід…
Російське православ’я — остання психотропна зброя московитського шовінізму.
Возсідаючи у будь-яке крісло — гостьове, ресторанне, керівне — не забувай про ту межу, якою закінчується людина, а починається свиня.
Якщо у бригаді, яка “коронує таланти”, вмонтувався приватизований тобою жульман, то навіть із тебе липового виклепають “золотого”.
Часто замість того, щоб рішуче боротися з ворогом, ми один одного переконуємо у патріотизмі.
Українці до одного Бога моляться із різних закутків.
Російські шовіністи, шукаючи в Криму “глаз Кутузова”, втратили голову.
Галицький бомж морально значно вищий, ніж моральний бомж на посаді міністра освіти в команді Януковича.
У Росії побутує найдрібніша одиниця виміру демократії — “один пукін”.
2. Єв’геніалізми
Читачу! Ти, мабуть, звернув увагу, що слово людина і слово любов починаються з однакової букви.
Слово нелюб і слово ненависть — також з однакової.
Отже, людині притаманна любов до людей, нелюду — ненависть.
Зміряй свої почуття: ти частіше любиш чи ненавидиш? Прислухайся до самого себе: ти частіше стогнеш чи посміхаєшся? Якщо постійно стогнати — можна безнадійно захворіти. Коли ти схильний часто розчаровуватися, навчися — перед тим не зачаровуватися. Тішся з того, що тобі посилає природа, а не чекай і не шукай чогось надприродного. Ніколи не розлучайся із двома дамами — їх звати МІРА і ВІРА.
* * *
Такої ми породи. Чим більше із нас шкуру дерли, тим частіше вона відростала. Ми вже так звикли до цього шкуродертія, що коли нема кому дерти із нас, деремо один із одного. Для регенерації нації. Така наша ментальність. Як здобуваємо — то любимося, як здобудемо — то чубимося.
Чубимося за владу, чубимося за віру, чубимося за церкву, чубимося за дзвона. Вже й чубів немає, а ми все чубимося.
Послухаймо ж головного дзвона — стуку серця Матері-України. Він закликає нас: “ЄДНАЙМОСЯ!” Поки ми ще є.
* * *
То кому і чому в українцеві, який проживає у своїй незалежній державі, заважає українська національна душа?
Уперш — чому? Тому, що людина без національної душі — це опудало. Робот, який ляпає своїм механічним язиком, що йому запрограмують, робить усе, що запланують. Робот не має відчуття національної належності, отже, й національної гідності. Опудалу байдуже, на чиєму городі стояти, що охороняти і кого лякати. Воно — опудало.
З отого “чому” випливає, кому потрібно, щоб не було українців, господарів на своїй землі, а були наймити, раби, бездушні опудала.
* * *
На початку нашого державного відродження деякі нахабно розбагатілі політичні павуки й блощиці покупляли собі титули. З’явилися новоспечені “шевальє”, “князі”, “барони”. Єфрейтори купили собі звання генералів. Безпросвітні дурні — звання професорів та академіків, бездари — народних артистів, духовні бомжі шукали у свої предків краплини “голубої крові”. Обгрошивлена “еліта” рвонула до культури.
“Інтелектуали” з квадратовими лисими головами покупляли собі в жони співаючих самочок. Слава Богу, не для продовження роду… Отже, Бог допоможе, на майбутні покоління ця пошесть не перейде.
* * *
Бацила рабства орудує на рівні генетичному. Всесильний лікар — час тут безсилий. Треба вносити генетичну корекцію. У душу людини. Інакше раб буде плодити раба, як шолудивий собака шолудивого щенюка. Гітлерівський нацистський режим прагнув витворити надлюдину, котра могла б володарювати над іншими. Всіх інших перетворити на рабів. Комуністичний фашистський режим витворював підлюдину. Людця, який мав упокорено жити за вказівками партії та її лозунгів. Істоту, яка мала всіх боятися, нікому не вірити і, перестерігаючись, щоб на неї не донесли, донести першою.
З надлюдини і підлюдини дуже легко робити безлику масу, яка перетворюється з одного боку на кровожерливих загарбників, з іншого — на безвольних рабів, які за потреби також стають загарбниками.
* * *
Чогось ми собі уявляємо, що пекло — глибоко у землі. Життєвий досвід показує, що воно — на землі. У цьому світі. Поміж людей. І навіть у кожному з нас — і рай, і пекло.
Рай — це гармонія. Душі і тіла. Природи і людини. Людини поміж людьми. Рай — це ритм доброї людської енергії, що співпадає з ритмом енергії Всесвіту.
Гріх — усе це ламати, порушувати. А за гріхом, неодмінно, настає кара. Бо, руйнуючи рай, ми самі створюємо пекло. Які чорти мучитимуть тебе у цьому пеклі, залежить від тебе. З якими поведешся, від тих наберешся.
* * *
Людина, яку розіп’яли за гріхи людей, стала для людства Богом. І не для того, аби в нього щось постійно вимолювати. А для того, щоб наслідувати його основний чин — служити людству. Бо ти — серед людей, люди — навколо тебе. Пам’ятай про їх болі. І вони не забудуть про тебе. І ніколи не падай на коліна. Навіть перед Богом. Він сотворив тебе людиною. І хоче бачити тебе Людиною, а не рабом. Раби потрібні церкві, а не Богові. Твоя молитва має бути щоденним звітом про добро, яке ти вчинив, подякою Господові, що не допустив тебе до діяння зла. Отже, зі сходом сонця налаштовуйся на те, щоб при його заході твій звіт Господові був гідним ЛЮДИНИ.
3. Люстрацизми
(Допитували мене у різні роки та в різних аудиторіях)
— Як ви стали письменником?
— У черзі за кавунами. В Києві. На Майдані Незалежності. Тоді він називався: Площа Калініна. Я, студент-практикант, стояв у черзі. На мені була вишита сорочка. А до черги підкосив ханига. Пройшовся по ній червоними очима. Зупинив погляд на моїй сорочці і ніби прокинувся.
Зробив крок назад. І так, щоб почула вся черга, сказав: “Слиш, пєсатєль! Дай піддісят копєєк”… Доводити, що я не письменник, мені не хотілося. Я простягнув йому єдиного карбованця. Він узяв, потиснув мені руку і ще голосніше сказав: “Спасіба, дар-рагой! Харашо пішеш, я тє должон сказать. Другім би у тя поучіцца нада…”
*
— Слава, гроші, красиві дівчата — що ви обрали б?
— Усе. Славу — в міру свого худого таланту. Гроші — в міру розумних потреб.
Дівчат — в міру етичних норм і парубоцьких можливостей.
*
— Ваше творче кредо?
— Сміх заради життя, а не життя заради сміху.
*
— Ваші стосунки з видавцями?
— Сатирик пише, що хоче, а видавець видає, що хоче. Бо в класовому суспільстві видавець може бути класовим ворогом сатирика, а в безкласовому — класичним перестраховиком.
*
— Ваші “Штани”… облетіли півсвіту. Чи не давали вам за них по тому місцю, на якому ви їх носите?
— А я піддягаю ватяні…
*
— Де ви так уміло навчилися володіти публікою?
— У публіки.
*
— Ваше слово завжди правдиве, вдале, відважне і вчасне. Чи часто притягали вас до відповідальності?
— За правду до відповідальності можуть притягати лише в ідіотській країні. На щастя, і в ідіотській країні не всі ідіоти.
*
— Чи могли б ви жити за кордоном?
— Існувати — так. Навіть у розкошах. А жити повноцінно я можу лише в Україні.
*
— Ваше ставлення до надмірної похвали і несправедливої критики?
— Першу сприймаю як підступність. Другу — як підлість. А взагалі, треба вміти сприймати похвалу без головокружіння, хулу — без розпачу.
*
— Як ви пишете? Не про ручку чи комп’ютер йдеться, а про голову, душу.
— Здається, що в процесі мого писання частково зайнята голова, більше — душа, а в основному, — серце. Тому не всі мої твори доходять до чийогось розуму, не всім лягають на душу, а серцем сприймають усі. Одні — позитивно, інші — негативно.
*
Під час Революції гідності на Майдані ви читали “Молитву до Тараса”. Там є вираз: “Знизпошли моєму народові гідності й самоповаги”… Ви спеціально її писали до Майдану?
— Мій постійний Майдан — письмовий стіл. А на велелюдних майданах я буваю, щоб набратися сили духу і підтримати інших. “Молитву” ж я написав за двадцять три роки до Революції гідності — 1991 року.
*
— Як ви вважаєте, чи не пора розсекретити архіви КГБ та інших спецслужб вчорашнього дня? І чи не викличе це протистояння в суспільстві?
— Я вважаю, що суспільство не має бути тухлим болотом із притаманними йому гниллю, пліснявою та отруйним гадюччям. Здорове суспільство — це оаза, омита цілющими небесними дощами справедливості та очищена свіжими вітрами ПРАВДИ.
*
— Якби ви потрапили на іншу планету й вам довелося б відрекомендувати себе, як би ви це зробили і що сказали б при цьому?
— Виходячи з того, що я вже сягнув зрілого віку, то перебазування на “іншу планету” — процес закономірний. Прибувши туди, насамперед попрошу вибачення, що не все, довірене мені, зробив. Покладу перед “ВИСОКОЮ КОМІСІЄЮ” свою книжку “РОЗДУМИ ЛЕГКОВАЖНОГО — фрагменти з життя маленького українця” і скажу: “ Ознайомившись із цим звітом, Ви зрозумієте, що мені було не так вже й легко. Прометей був у набагато вигіднішому становищі, ніж українець. Йому клював печінку лише один орел і то одноголовий… Але… якщо “ВИСОКА КОМІСІЯ” вирішить послати мене в наступне відрядження, уклінно попрошу: “Пошліть мене знову на Землю у ВЖЕ МОЮ УКРАЇНУ. Я без неї навіть у РАЮ жити не зможу…”
