Чотири закони, які оприлюднені пресою 20 травня і названі “законами про декомунізацію”, зобов’язують органи місцевого самоврядування потужно попрацювати, аби з українських міст, районів, сіл, вулиць, площ, провулків тощо назавжди зникла радянська символіка, комуністичні назви, пам’ятники, меморіальні дошки діячам, що організовували Голодомор, комуністичні репресії, переслідували українців за патріотичні переконання.
Мають бути перейменовані два обласні центри — Дніпропетровськ і Кіровоград.
Україна, яка внаслідок репресій, депортацій та організованого тоталітарним режимом геноциду втратила мільйони громадян, мала б наслідувати європейський досвід: після падіння комуністичних режимів у Німеччині, Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині, в Литві, Латвії, Естонії засудили комуністичний і нацистський тоталітарні режими як злочинні та заборонили публічне використання їхньої символіки.
Однак не без участі проросійських пропагандистів, Україною ширяться й примножуються ЗМІ всілякі міфи, чутки, страхи. Не прочитавши декомунізаційні закони, ці громадяни беруться їх оцінювати та обговорювати.
Редакція “Слова Просвіти” від часів свого заснування серед інших постійно звертається до тем, які висвітлюють злочини, вчинені комуністичним режимом, розповідають про жертв цих злочинів і їхні страждання, про визнання ОУН та УПА, про те, що знання правдивої української історії, моральна оцінка й засудження злочинів, вчинених тоталітарним режимом, мають величезне значення і для старших, і для молодих поколінь. Отже, декомунізація — це наша просвітянська, просвітницька тема. Важливо, щоб вона відбулася назавжди!
26 червня редакція “СП” організувала й провела круглий стіл на тему “Декомунізація України і участь у ній неурядових установ, громадських організацій, творчих спілок і науковців”. В обговоренні теми взяли участь відомі письменники, науковці, журналісти, вчені, дисиденти. Висловлені думки настільки актуальні, що ми вирішили не обмежуватися їхнім переказом, а надати повні тексти виступів у цьому й наступному числах газети.
Інгульськ чи місто Богун?
Дмитро ПАВЛИЧКО, Герой України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка:
— Прикро відзначати, що в найвищих колах нашої державної влади, яка нарешті, слава Богу, ухвалила рішення ліквідувати в Україні окупаційні символи — назви міст і вулиць та інших об’єктів, нема спеціально уповноваженого органу, що повинен подбати за виконання цієї історичної постанови. Невідомо, коли операція має бути закінчена, хто має почуватися відповідальним за неї.
Президент пропонує справу ліквідації окупаційної топоніміки в Україні передати в руки народу, тобто мешканцям міст і вулиць та місцевій владі. Демократично! Але така демократія в перейменувальній операції, особливо, коли йдеться про обласні та районні центри, обмежує певною мірою права національно свідомих громадян України, людей, що їм не байдуже, як буде називатися незабаром, наприклад, Кіровоград і Дніпропетровськ. Ми вдячні головному редакторові газети “Слово Просвіти” Любові Голоті за те, що зібрала письменників для обговорення питання, яким чином мають вони посприяти процесові оздоровлення нашої пам’яті, покаліченої промосковськими назвами наших міст і сіл, вулиць і площ, взагалі тих закутин нашої землі, де йшли колись бої не за радянську, а за незалежну Україну. Думаємо, що НСПУ та НАНУ не можуть перебувати осторонь цієї довгожданої хвилини, коли вся українська земля житиме в своїх різноманітних, численних, але національним духом об’єднаних іменах.
Добре було б, якби Президент, Прем’єр-Міністр і Голова парламенту України звернули увагу на те, що серед освічених, свободолюбивих громадян є ще в нас немало совків, московських плебеїв, які заворушилися і пробують, посилаючись на фінансову кризу, на війну та на призвичаєння жити й не думати, де й навіщо живеш, відкласти на потім ліквідацію окупаційної термінології, яка їм не заважає, не мучить їх, бо вони раби.
Письменникам належить дослухатися до голосів народу в справі надання рідних, українських назв містам — обласним і районним центрам, які змушені були жити, наче в кайданах, в іменах сталінських поплічників і катів. Свого часу я написав вірш-звернення до мешканців Кіровограда з проханням перейменувати своє місто в місто братів Тобілевичів. Не наполягав на цьому, але підказував, що перейменування — це справа патріотичного духу. Але, як тільки я прочитав лист Володимира Караташа, багаторічного політв’язня комуно-московських тюрем і концтаборів, до Президента України Петра Порошенка, де великий мученик за визволення України пропонує назвати Кіровоград містом Івана Богуна, а мешканців області кіровоградської — богунівцями, я дописав свій вірш. Збагнув, що кращого імені для Кіровоградської області й для Кіровограда ніхто не придумає. Володимира Караташа, безперечно, напоумив такою ідеєю Тарас Шевченко. В “Гайдамаках” прочитав вельмишановний Караташ те, що й ми читали не раз, але тільки він і саме тепер звернув увагу на такі надзвичайно важливі для теперішнього нашого часу рядки.
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? Де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? Нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзає —
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом…
Це Тарас Шевченко закликає нас не лише згадати, а й поклонитися геніальному наказному гетьманові війська запорозького, і запросити його бути духовним охоронцем козацької землі над річкою Інгул, бути живим прапором нашої державності, свободи і справедливості.
Знаємо, місцева влада в місті над Інгулом не відхилила категорично нової назви для своєї землі, про яку йшлося на науковій конференції нещодавно в Кіровограді. Мудрі люди знайшли в давніх документах, що колись на території Кіровограда було поселення Інгульськ. Вони ж і порадили, що добре було б повернутися до цієї назви, як до першого історичного імені цього золотого, степового, українського земельного простору.
Та чи треба нам називати тюркським словом та ще й у неоковирній для української мови російській формі із закінченням “інськ” чудове місто і багатющу область із козацькою героїчною минувшиною. Інгул, Стамбул, караул, саксаул, Барнаул — це гніздов’я тюркської лексики, в якому козацькій українській землі дуже тісно. Чому тюрки чи татари, які поселилися колись над степовою нашою річкою і назвали її Інгулом, матимуть першість в історії міста та області, які поставали до життя як українські, козацькі території? Якщо ми вже збагнули, що Кіровоград і Єлисаветград — це одне і те ж російське, пригноблююче українську землю місто, то чи ж не є ідея Володимира Караташа назвати Кіровоград містом Богуна, Богуном, Богуноградом, а всьому народові цих земель дати святе наймення — богунівці, найкращою пропозицією, за якою стоїть постать вічно живої людини з нашої визвольної історії, із нашої тяжкої, але здобутої героїчної на полях крові великої, європейської майбутності?
Іван Богун — найчесніша постать воїна, борця за українську ідею; він завжди виступав проти союзу козацької України з королівською Польщею і з царською Московією. Його могили нема, він уже мертвий був спалений ворогом — так само, як були спалені останки всіх праведних наших гетьманів, а також останки видатних воїнів УПА на чолі з Романом Шухевичем.
Знаю, якщо Кіровоградська область стане богунівською, а столиця області назветься Богуном чи Богуноградом, її центральноукраїнське значення підніметься дуже високо. Світова українська громадськість захоче побачити людей, що не впали духом, домоглися імені одного з найвидатніших учасників боротьби за свободу в Європі. Вся Україна від Львова і Берестечка до берега Дінця й до Азова шануватиме Богунівську область, приїжджатиме до міста Богуна й будуватиме його, адже нема такого місця на нашій землі, над яким не зблискувала шабля цього воїна, перекидувана з правої руки в ліву, а з лівої — в праву. А під Новгород-Сіверським його плоть була спалена, але пам’ять про нього в нашому народі житиме вічно. В наше життя увійдуть захоплюючі характеристики Івана Богуна, які йому, як благородному, незламному ворогові давали польські його сучасники та історики. Тетяна Яковлева, російський історик, написала про нього: “Це був відважний воїн і політик, безкомпромісний у своїй відданості ідеї служіння Україні”. А великий польський письменник, лауреат Нобелівської премії, Генрік Сєнкевич у своєму антиукраїнському романі “Вогнем і мечем” прославив Івана Богуна як велику людину, що зневажає смерть і живе любов’ю до свого народу.
* * *
Юрій МУШКЕТИК, Герой України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка:
— Пропоную ще низку історичних і культурних імен, які ми могли б рекомендувати для перейменувань на всеукраїнському чи обласному рівнях. Опублікуємо їх у газеті, а інші долучаться. Бо часом люди не знають, як назвати вулицю, яка підлягає перейменуванню.
Мене свого часу запрошували багато разів у київську комісію з найменувань. Вона почала активно працювати, потім комусь не сподобалася її робота, на тому й закінчилося.
Мої конкретні пропозиції: серед гетьманів України найдостойніші, гідні того, щоб їхніми іменами називали вулиці — Іван Виговський, Павло Полуботок, Петро Дорошенко, Данило Бартковський, Тарас Трясило; хотілося б увіковічити українських художників — Івана Труша, Сергія Васильківського, Опанаса Сластіона; письменників — Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича; релігійних діячів, зокрема Івана Огієнка та ін.
* * *
Олександр БАКУМЕНКО, секретар НСПУ:
— У НСПУ ми ведемо реєстр письменників, іменами яких варто називати вулиці. Коли створюємо комісію зі спадщини, направляємо листи на батьківщину автора, щоб там назвали його ім’ям якийсь об’єкт, зробили меморіальну дошку.
Цього року виповнюється 85 років Євгену Поповичу, 75 років Юрію Завгородньому, Валентині Малишко. У зв’язку з перейменуваннями треба це врахувати. Обласні організації НСПУ мають скласти списки, внести свої пропозиції щодо перейменувань по конкретних населених пунктах, ми їх підтримаємо. У районах багато вулиць Горького, Чехова, хоч там є свої відомі імена, насамперед українські класики. У нас є така програма.
Ми звернулися до голови Київської міськради Віталія Кличка, щоб перейменувати в Києві вулицю Щербакова на Валерія Марченка, він там мешкав.
* * *
Валентина КОЗАК, письменниця:
— Я запропонувала у селі Безрадичі (на хуторі Тарасівці), де бував світлої пам’яті Василь Лісовий, назвати вулицю його іменем (замість Жовтневої). Варто подбати про те, щоб назвати вулицю іменем Анатолія Погрібного в його рідному районі на Чернігівщині.
* * *
Вадим ПЕПА, письменник:
— На київській Куренівці було козацьке поселення. Саме там треба назвати вулиці історичними козацькими найменуваннями.
Треба говорити не тільки про декомунізацію, а й про деімперіалізацію.
Державі назва — Україна!
Микола ДМИТРЕНКО, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ, головний редактор часопису “Народознавство”, член НСПУ:
— Держава без ідеології — колонія. Колоніальний статус України зберігається, адже правителі України оголосили, що будують Європейську Україну, а не Українську державу. Виходячи з-під залежності й тиску агресивного північного сусіда — Росії, Україна впадає в іншу крайність — залежність від Європи і США. Свого часу багатовекторність економіки сповідував президент України Леонід Кучма, балансував між Сходом і Заходом, що в народі викликало згадку про бика, який ішов по льоду, розчахнувся — хто що бере? При цьому хтось із гурту називав якийсь орган, частину тіла бика, а заводій намагався розсмішити кожного, торкаючись різних частин його тіла, називаючи обране: “Це в тебе вухо?” (торкався носа, бороди, ліктя, коліна тощо), на що у відповідь мало звучати підтвердження: “Вухо!”. Якщо ж опитуваний засміявся, то вибував із гри. До честі Леоніда Кучми, його книга із знаковою принциповою назвою “Україна не Росія” відіграла свою позитивну роль у сучасній українській історії. Заявивши про те, що українська ідея не спрацювала, Леонідові Кучмі усе ж вистачило глузду не впровадити другу державну мову й не надати особливого статусу мові найбільшої національної меншини в Україні — хай навіть на певній обмеженій території.
Саме тому гасло “Єдина країна!” не повинно мати продовження “Единая страна!”, бо це свідчить не лише про убогість ерудиції правителів, а й про угодництво та ренегатство, приниження національної гідності й комплекс меншовартості, що його маємо рішуче позбуватися.
Державна ідеологія має підпорядкувати всі процеси соціально-економічного та культурного розвитку українській національній ідеї і не лити воду на глобалізаційні процеси нівеляції національного у питаннях мови, фольклору, матеріальної традиційної культури, професійної мистецької творчості. Але державної ідеології в Україні немає, бо немає на владному Олімпі державотворців, а є лише посадовці, що проголосили себе виконавцями ролей камікадзе, слугами МВФ, будівничими європейської України тощо.
У цьому контексті вирішення проблеми декомунізації символів радянської тоталітарної системи залишається практично справою малореальною. Національна свідомість громадян України досить низька. Малоросійщина, хохляцтво, атавізми совкового мислення надзвичайно поширені. Це без врахування агресивної п’ятої колони, з якою на державному рівні, як видно з телебачення, ніхто не бореться, бо власники каналів — олігархи, яким потрібні мільйони і мільярди, а не державницька (та ще й українська!) ідея.
Відтак перейменування населених пунктів (великих і малих міст, сіл), вулиць не залежить від кошторису. Міф про велику витрату державних коштів на цю справу треба розвінчати. По-перше, ніхто цих витратних коштів досі не підрахував і суми не назвав; по-друге, державно-олігархічні структури на чолі з Національним банком України і, зрозуміло, не без відома Президента і Прем’єра (хай навіть не відхрещуються і не відмолюються), нинішнього року заробили десятки мільярдів на валютному ринку — злочині проти українського народу. А якщо взяти до уваги й те, що ні пенсії, ні зарплати в час гіперінфляції не індексуються, а також те, що мільярдні суми дотацій Криму і Донбасу з державного бюджету не виплачують, то маємо колосальну статтю доходу. Але чийого? Кому йдуть ті мільярди? Скільки їх? Пожирає війна? Знову ж — які суми? Хто це контролює? Хто за це відповідає — камікадзе? Чи потрібен нам такий театр абсурду і такі ролі?..
А висновок напрошується такий: держава найближчим часом не витрачатиме коштів на декомунізацію. Бо це, бачте, складна й тривала та ще й дорога справа. І за умов війни це не першочергове завдання… Старше та й велика частина середнього покоління, мовляв, не готові кардинально змінювати назви, можна завдати людям прикрощів, болю, пов’язаного з пам’яттю про батьків (читай — рабів радянської системи).
Отже, перейменування міст, сіл, вулиць, інших об’єктів із радянсько-комуністичним душком має лягти на плечі ентузіастів, національно свідомих українців, патріотів України і патріотів рідного краю. Чи готові вони чинити опір на місцях державним саботажним структурам, войовниче налаштованим представникам учорашнього совкового світогляду, п’ятої колони, “кривописким” малоросам і збайдужілим хатокрайнім хохлякам? Чи вистачить сили не тільки на те, щоб перейменувати Дніпропетровськ на Дніпро, Дніпровськ чи Козацьк, Кіровоград на Богунівськ, Інгульськ чи Степоград, а й на те, щоб перейменувати менші населені пункти, вулиці? Адже є в Україні й досі міста Котовськ і Щорськ, вулиці Леніна, Рози Люксембург, Клари Цеткін, Чапаєва… І то не аргумент, що хтось із них, мовляв, не був у тому чи тому українському місті чи селі, то чому зберігати ці назви. Адже ми називаємо вулиці іменами видатних діячів науки і культури світу, які також тут не були — таких, як Шекспір, Моцарт, Драйзер і т. ін.
Щодо перейменувань варто дослухатися до багатовікової народної традиції. Топоси, як правило, називали за особливостями місцевості, ландшафту. Виокремлювали назви населених пунктів від гідронімів (переважно річок, озер, джерел: Ужгород, Прип’ять, Озеряни, Добра, Подібна); від характерних для краю рослин (лісів, дерев, кущів, квітів: Дубова, Дубовик, Грабовець, Березівка, Сосниця, Соснівка, Вільхівка, Яблунівка, Грушів і т. ін.), інших об’єктів фіксованого простору — степу, лісу, поля, гір, урочищ (Степове, Лісове, Тернопіль, Підгірне, Долина, Грузьке, Кременець, Кам’янське); від власних імен, знакових історичних подій чи постатей, статусних ознак (Адамівка, Дмитрівка, Дмитренки, Богданівка, Северинівка, Мазепинці, Миколаїв, Іванівка, Василівка, Олександрівка, Гнатівка, Воєводинці, Війтівці, Громадське, Княждвір, Зятківці та ін.); від назв роду занять, ремесел і промислів (Ковалівка, Чумацьке, Гончарівка, Бондарі, Бджільна); від назв диких і свійських тварин, птахів, комах (Лисичанськ, Борсуки, Вовчанськ, Вівче, Гусятин, Соболівка, Орлівка, Воробіївка, Мишарівка, Комарівка); від назв окремих предметів, станів чи характеристик (Суми, Веселівка, Привітне, Четвертинівка, Куп’янськ); від поєднання двох або кількох рис чи ознак (Липова Долина, Кривий Ріг, Криві Коліна, Веселі Боковеньки, Мала Виска, Кам’янець-Подільський, Переяслав-Хмельницький, Нижня Кропивна, Верхній Березів) тощо.
Як бачимо, народний арсенал найменувань багатий і різноманітний. Це щодо назв населених пунктів. А вулиці, майдани, кутки, містки (та й ставки або частини довжини струмків, річок) переважно мали назви від імен, прізвищ та прізвиськ: Розгонова річка, Дрипів місток, Саранова вулиця, Протасів Яр, Ярославів Яр.
Історична пам’ять, родова пам’ять, шана видатним краянам мають бути наріжними каменями в мудрому перейменуванні й нових назвах українських міст, сіл, вулиць. Тут потрібний системний підхід: створити державний реєстр назв для перейменування з новими пропозиціями.
Позбуваймося тоталітарного спадку в топонімній системі України
Святослав ВЕРБИЧ, старший науковий співробітник Інституту української мови НАНУ, кандидат філологічних наук, секретар Української ономастичної комісії:
— Кожна цивілізована держава дбає про свій культуромовний простір, зберігаючи його національну самобутність. Для цього вона створює відповідні інституції, покликані забезпечувати стабільність цього простору, змінюючи те, що було їй нав’язане силоміць. Україна тривалий час не мала своєї держави, впродовж століть перебуваючи під чужою владою, яка провадила свою колоніальну політику, спрямовану на
нівелювання національної ідентичності. Одним із прикладів такого втручання є штучна зміна національного топонімікону — назв міст, містечок, сіл, вулиць, площ тощо, який формувався протягом століть і був завжди історично зумовлений. Найбільших трансформацій український топонімний простір зазнав у період радянської доби в Україні. Адміністративно-командна система, що панувала в Радянському Союзі, прагнула всі ділянки суспільного життя підпорядкувати своєму тотальному контролю, втручаючись навіть у царину власних назв. Стосовно назв поселень, а також менших об’єктів у межах населених пунктів — вулиць, площ це проявлялося в їхній зміні на свій “особливий” радянський лад. Так, протягом 20—60-х
рр. XX ст. було проведено кілька кампаній зі зміни назв населених пунктів. Зміні з ідеологічних мотивів підлягали навіть назви, що мали давню, часто кількасотлітню, історію. Перейменувань зазнавали ойконіми, пов’язані з українською національною історією, церковними традиціями,
а також ті, що виникли на ґрунті несхіднослов’янських мов — німецької, польської, румунської, кримськотатарської та ін. За свідченням джерел, з 1.01.1941 до 1.09.1946 р. було перейменовано понад 2 тис. поселень, а в перші повоєнні роки в тодішній УРСР змінено назви близько 4000 поселень.
Нові назви населених пунктів, які виникали за розпорядженнями радянських державних органів, мали на меті перекреслити минуле нашого народу та сформувати привабливий образ нового теперішнього ладу й світлого майбутнього. На думку радянських функціонерів, нові ойконіми, надані на честь революційних свят, партійних чи військових (здебільшого російських) діячів, повинні були прославити новий суспільний устрій, комуністичні ідеї, увіковічнити імена конкретних осіб. Значних змін українська ойконімія зазнала внаслідок Указу Президії Верховної Ради УРСР від 7.09.1946 р. про збереження історичних та уточнення й упорядкування вже наявних назв поселень. Усупереч задекларованому збереженню історичних назв населених пунктів, дія цієї постанови якраз позначилася значною мірою на давніх назвах поселень, які вже мали свою історію. Такі назви були замінені на новотвори, що не опиралися на жодну місцеву традицію, наприклад: с. Жовтневе Кам’янець-Подільського р-ну (колишнє Мукша), с. Гвардійське того ж р-ну й обл. (колишнє Фельштин), с. Мирне Біляївського р-ну (колишнє Фрейденталь), с. Нове Життя Новогеоргіївського р-ну Кіровоградської обл. (колишнє Ляхове), с. Перемога Козятинського р-ну Вінницької обл. (колишнє Вуйна) (Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 1 вересня 1946 року. Видання перше. — К., 1947. — С. 894, 902, 925, 929, 935) та ін. Це суперечило віковічній традиції творення назв поселень, виникнення яких було завжди історично зумовлене: ойконіми акумулювали в собі унікальні відомості про мову, культуру, історію, побут, заняття людей, які жили на певній території. На поч. 90-х рр. після проголошення незалежності України відбулася зміна державного ладу, а отже, й ідеологічної політики тоталітарного СРСР. У зв’язку з цим окремим населеним пунктам почали повертати їхні давні назви. На жаль, ці зміни не були послідовними через слабку політичну волю центральних і регіональних органів влади. Наслідок несистемної діяльності державних структур очевидний — і сьогодні на географічній мапі України чимало штучних, політично заангажованих назв поселень, не кажучи вже про топонімний простір українських міст, містечок, селищ. Серед ойконімів-радянізмів, що представлені вже в незалежній Україні, домінують назви Жовтневе (станом на 1 січня 2012 р. — 90 ойконімів у різних регіонах України; Україна: адміністративно-територіальний устрій (станом на 1 січня 2012 р.) / Верховна Рада України; заг. ред. В.О. Зайчука. — К., 2012. — С. 476). До високочастотних ідеологічних ойконімів належать також Кірове, Комінтерн, Комсомольське, Комуна, Комунарівка й ін. Серед назв- покручів того періоду окрему групу становлять ойконіми, що виникли внаслідок української транслітерації російських назв на зразок Восточне, Восход, Западне, Октябрь, Октябрське, Первомайськ, Первомайське, Побєда, Побєдне, Совєтське, Совєтський (дані на початок 2012 р.), які деформують історично-культурний ландшафт населених пунктів України. Таких суржикізованих форм треба позбуватися й вилучати їх із офіційних довідників. У зв’язку з цим проблема дерадянізації і дерусифікації суспільно-культурного життя в Україні й досі актуальна, оскільки відновлення історичних назв поселень чи повернення їм питомої національної самобутності у сьогоднішній, здавалося б, демократичній Україні відбувається незадовільними темпами. Заідеологізований ойконімікон попередньої епохи повільно змінюється на історично зумовлений — швидше в західних і центральних регіонах України, що викликано, очевидно, вищим рівнем національної свідомості і місцевої громадськості, і чиновницького апарату. Проте й тут чимало ще назв-ідеологем, які потребують перейменування. Так, наприклад, у Калинівському р-ні Вінницької області (дані на 2012 р.) це села Дружелюбівка (колишнє Курава), Дружне (до 1964 р. — Овечаче), Червона Трибунівка (колишнє Забара), Комунарівка (до 1964 р. — Гулівці); у Крижопільському р-ні с. Радянське (до 1923 р. — Княже), у Немирівському р-ні с. Марксове (колишнє Монастирське) та ін.; на Тернопільщині: с. Гвардійське Теребовлянського р- ну (колишнє Гниловоди), с. Жовтневе Тернопільського р-ну (колишнє Чернелів-Мазовецький), с. Мирове Шумського р-ну (колишнє Голибіси), с. Світле Монастириського р-ну (колишнє Вадова) та ін. Щоправда, багатьом поселенням уже повернуто їхні історичні назви, наприклад у Тернопільській обл.: с. Босири Чортківського р-ну (до 2009 р. Вересневе), с. Кобиловолоки Теребовлянського р-ну (до 2009 р. Жовтневе), с. Бзовищ Зборівського р-ну (до 2009 р. Комунарка) (Україна: адміністративно-територіальний устрій (станом на 1 січня 2012 р.) / Верховна Рада України; заг. ред. В. О. Зайчука. — К., 2012, С. 33, 34, 37, 319, 321, 323, 325, 326). З викладеного випливає нагальна потреба завершити вже розпочате в справі відновлення для сіл, селищ, міст їхніх колишніх назв, адже вони є пам’ятками історії і культури народу. Під час такої роботи потрібно враховувати дослідження фахівців, які глибоко вивчають місцеву історію, щоб уникнути докорів від громадськості щодо тенденційності в перейменуванні ойконімів і впорядкуванні місцевого топонімного ландшафту в історично різноетнічних регіонах. Зазначимо, що в справі повернення заідеологізованим тоталітарною радянською системою топонімам їхніх історичних назв принципову конструктивну позицію займають Інститут української мови НАНУ й Українська ономастична комісія при Відділенні літератури, мови та мистецтвознавства НАН України, які координують ономастичні дослідження й науково-практичну діяльність наукових інститутів, вищих навчальних закладів у межах України й готові надавати консультативну допомогу для ухвалення органами державної влади та місцевого самоврядування рішень, дотичних до сфери практичної ономастики. Однією з таких рекомендацій може бути пропозиція для Верховної Ради України — підготувати (після очищення українського топонімопростору від радянських ідеологем і суржикізованих, українсько- російських, форм) нове видання довідника з адміністративно-територіального устрою України, у якому зафіксувати повернуті назви. Щодо назв менших топооб’єктів у межах міст, містечок, селищ, позначених радянською ідеологією, то в нинішніх обставинах незалежної Української Держави, коли громадськість добре поінформована про численні факти антинародної діяльності СРСР та його вождів, а офіційна українська влада проголосила курс на декомунізацію та деідеологізацію суспільства, наявність у низці українських міст і містечок південно-східного, й нейтрального регіонів України таких урбанонімів, як вулиця 60-річчя Жовтня, ХХV з’їзду КПРС, площа Ленінського Комсомолу та ін. не сприяє нормальному функціонуванню цього сегмента українського онімного простору на національному соціально-історичному підґрунті. З огляду на це фахівці й національно свідома громадськість повинні домагатися від місцевих чиновників перейменувати такі внутрішньоміські об’єкти, повернувши їм колишні назви, або ж надати нові, але вже без ідеологічних конотацій.
Все починається
зі столиці
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, завкафедри КНУКІМ:
— Коротко про три моменти сьогоднішньої дискусії.
Не може не викликати серйозного занепокоєння гуманітарна політика державної адміністрації столиці. Якщо в когось і були великі надії на те, що така політика, нарешті, стане україноцентричною, патріотичною, прозорою, то вони вже давно розвіялися реальними справами “ударівської команди”. Погляньмо, що відбувається з перейменуванням вулиць столиці. За нібито відкритим процесом широкого громадського обговорення киян міські чиновники “продавлюють” через свої підконтрольні сайти імена, які не стверджують українську культуру, мову, національну пам’ять, а вперто обходять їх. Тут вам і намагання увічнити на карті Києва радянських діячів (на кшталт Згурського), і вдруге ствердити футболіста Лобановського (на додачу до вже існуючого стадіону його імені прагнуть назвати ще й проспект Червонозоряний), і “розтиражовані” думки киян про доцільність вулиць зарубіжних діячів — Чінгіза Айтматова та Бориса Нємцова, і перейменування Московського мосту в невідомого нікому російського проектанта).
Нічого не маючи проти цих шановних імен, хотілося б запитати в мера Києва, посили якого на підтримку саме цих кандидатур найчастіше виставляються його помічниками в мережу: а чому ж ігноруються думки киян, громадських, наукових і культурологічних інституцій, які упродовж десятиліть вимагають від влади увічнити пам’ять тих діячів всеукраїнського і всепланетарного масштабу, хто воістину поклав життя на олтар виборення незалежної України — української за духом і суттю? Мій особистий, поки що безуспішний, більш ніж 15-річний досвід боротьби за вулицю Івана Огієнка (замість Мельникова) в цьому переконує, що саме такими пропозиціями міська влада уперто ігнорує. Посудіть самі: офіційних, а не моїх особистих, звернень було кілька. Останнє — персонально на ім’я В. Кличка (з доважком усіх документів у ретроспективі). Незважаючи на те, що лист був рекомендованим, відповідь на нього так і не надійшла. От вам і реалізація лозунгу “почую кожного”.
Чи можна чекати від нинішніх очільників влади реалізації зусиль на збереження нашої національної ідентичності, коли вона, ця пам’ять, для них є зовсім чужою, коли вони самі не обізнані з нашою історією, і не беруть у помічники тих людей, які ці прогалини освіти й виховання могли б поповнити. Свіжий кричущий приклад такої необізнаності — подяка-грамота заступника мера П. Пантєлєва колективу газети “Вєсті”, що від початку свідомо обрала антиукраїнську спрямованість своїх публікацій, “за об’єктивність, мобільність та вміння бачити в звичайних речах незвичайне”. Таке невігласне “одкровення” просто зірвало недавно Інтернет.
З огляду на вищевисловлене — дві пропозиції.
Перша. Провід “Просвіти” має негайно зустрітися з головою Києва з метою донесення думок тієї частини киян, до яких уперто не хоче прислухатися міська влада. Друга. “Просвіта”, Національна спілка письменників має наполягати на делегуванні до міської комісії з питань перейменувань своїх представників. Бо є підстави вважати, що ця комісія “працює” келійно, “тролячи” Інтернет тими “пропозиціями” киян, які не сприяють ствердженню ідеалів Революції гідності.
Окремо — про ситуацію з декомунізацією у глибинці. Там відверто чинять спротив місцеві чинуші-малороси та верхівка сільської інтелігенції. Людей залякують випробуваним уже аргументом, який не раз успішно використовували комуністи-соціалісти, — “на це треба грошей”. Бо чим іще можна залякати пересічного, зневіреного трудівника-селянина, як не грошима, яких тепер бракує: тут, мовляв, скоро не буде що їсти, а вони знову затіяли перейменування, яка різниця, як називатиметься вулиця чи село, був би хліб, ковбаса. Через такий аргумент, для прикладу, відклали в довгий ящик це питання в моєму рідному селі Данина на Чернігівщині.
Пропозиція: “Просвіта” мала б оперативно розробити та розіслати до місцевих осередків своєрідну інструкцію, у якій чітко, покроково, розписати процедуру оформлення документів на перейменування. Тут же подати авторитетні коментарі юристів про те, що за це ніхто не буде стягувати “з кожного двору по 27 гривень”. Також варто в такій інструкції прокоментувати фахівцям запитання, які ставлять селяни. На кшталт такого: а якщо я захочу продати свій пай, то чи не пошкодить перейменування вулиці це зробити? Місцеві чинуші на це бездоказово й абсурдно відповідають: зашкодить.
Така інструкція виявилася б ефективною. Скажімо, завдяки поширюваним на початку 20-х
років просвітянами доступно й
переконливо написаних листівках щодо відродження автокефальної церкви у колишньому Ніжинському повіті більшість сільських парафій, не вагаючись, перейшли з Московської церкви до своєї, української.
І насамкінець — про ситуацію довкола назви Кіровоград. З величезною цікавістю прочитав у “Слові Просвіти” і почув сьогодні аргументацію шановного Дмитра Васильовича Павличка про доцільність перейменування цього міста в Богунськ. Проте маю одне але. Нині цю кампанію починати запізно, вона виявиться неефективною. Упродовж останніх 20 років влада, яка хоч і змінювалася в цій області, але вперто й наполегливо просовувала одну-єдину назву, пов’язану з ім’ям російської імператриці Єлизавети, вдало завуалювавши її під святу Єлисавету. Місцева ж патріотична, але амбітна і не поступлива, інтелігенція розколола громаду своїми неузгодженими пропозиціями на дрібні хутірці: тут був і Винниченкоград, і Тобілевичі, і Золотопіль і ще з десяток назв. Кожен мав свої аргументи, і кожен проявляв нетерпимість до думки іншого. Спрацювала наша давня українська хвороба, виражена в цій приказці: “Якщо не по-моєму, то такої України мені не треба”.
Ціною величезних зусиль місцева “Просвіта” на чолі з мудрим, сміливим і одержимим ідеєю українського відродження головою Ратушняком зуміла схилити громадську думку до назви Інгульск. За рейтингом симпатій городян ця назва поки що друга після Єлисаветрада. Тому, шановний Дмитре Васильовичу, давайте не будемо заважати ствердженню цієї назви. Спроба лиш тепер “закинути” ідею з Богуном може спричинити до того, що проукраїнські голоси, як це не раз бувало в наших голосуваннях, розпорошаться, а опоненти українського в Україні увічнять направдиву імперську назву цього славного міста.
