Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України
Ці зболені рядки належать нашому Пророкові — Тарасу Григоровичу Шевченку. Либонь, немає в нього такого поетичного чи прозового твору, де б він не переймався долею ненькиУкраїни, не страждав болями її згорьованого народу. Мрія бачити їх вільними й щасливими — то найбільша мета, якщо хочете — генеральна лінія життя Великого Кобзаря. Він вірив сам і постійно вселяв цю віру в серця “малих отих рабів німих”, що
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти…
Звичайно ж, поетборець менш за все думав про себе, про свій власний світ, свій побут. І вже тільки під кінець життя (а прожив він до болю мало — всього 47 років), узяла його в полон лінія особистої долі, що паралельно пішла з його одвічною глобальною мрією. Провівши 24 роки в кріпацькій неволі, мешкаючи в тимчасових оселях імперської столиці, від Ширяєвського горища до убогих антресолей в Академії художеств, у пристанційних нічліжках від Пітера до Києва й назад, у мандрах Україною, в садибах заможного українського панства і в кріпацьких хатинах, а ще в казематах і в солдатських казармах, на диких окраїнах імперії, в степах безкраїх за Уралом, стомлений життям Шевченко на схилі літ своїх перейнявся думкою вибудувати власну оселю (обов’язково над самим Дніпром) і прожити в ній полюдськи решту днів своїх. Щоб поруч була вірна дружина, щебетливі дітки, а коло хати вабив очі вишневий садочок. Поет у замрії писав:
А я так мало, небагато
Благав у Бога, тілько хату,
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї,
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку; щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри,
Та на лани золотополі,
Та на високії могили;
Дивитись, думати, гадать,
Колито їх понасипали?
Кого там люде поховали?
І вдвох тихенько заспівать…
Одразу ж скажемо, що ця Тарасова мрія не збулася. Саме про отой важкий шлях до неї, що виявилася нездійсненною, детально, талановито, майстерно, понауковому доказово оповідає в своїй книжці “Я тілько хаточку в тім раї…” відомий журналістпубліцист Володимир Біленко. У тому, що саме він узявся за розкриття цієї досі малодослідженої, драматичної сторінки в долі Шевченка, є своя закономірність. В. В. Біленко вже давно мріяв написати книжку про батька Тараса. Ця мрія сягає літа 1957 року, коли він, випускник філологічного факультету Київського державного (нині національного) університету імені Т. Г. Шевченка, приїхав за направленням у музейзаповідник “Могила Т. Г. Шевченка” в Каневі, в цю воістину духовну Верховину України. Тут його, молодого спеціаліста, мов рідного сина, зігрів своєю увагою й підтримкою директор музею Яків Михайлович Данилов, який самовіддано служив справі належного облаштування заповідної землі. То саме він постійно спонукував Володимира взятися за кандидатську дисертацію. І той зібрав чималий науковий матеріал, багато що почерпнув та обдумав на канівських узгір’ях під час вечірніх прогулянок, прикидаючи там і те місце, де могла бути Тарасова оселя. Але життя внесло в долю молодого перспективного науковця свої корективи. У 25 років він стає першим секретарем Канівського райкому комсомолу. А через деякий час піднявся на республіканські обрії, в різні роки очолює журнали “Малятко”, “Піонерію”, працює головним редактором видавництва “Молодь” і директором видавництва “Дніпро”. Тривалий час був очільником видавництва “Радянський письменник”… Мав чудову можливість видавати власні твори, але часу не вистачало. Не міг узятися за дослідження, зосередитися на одній темі, працюючи понад двадцять років у газетах “Сільські вісті” та “Українська доля”. І тільки 2014го, із “повним розкріпаченням”, узявся за свою мрію.
Тут Біленкові якраз нагодився доброї душі чоловік, інженербудівельник Павло Іванович Філь, який свого часу також працював у Каневі. У спілкуванні цих людей і зродився намір у майбутньому відтворити Тарасову мрію — збудувати хату, яку намислив Шевченко. Цілком зрозуміло, що тут потрібні творчі й організаційні зусилля. Досвідчений публіцист, науково обдарований дослідник і взявся за надзвичайно копітку й таку близьку йому справу. Рядок за рядком, цеглинка за цеглинкою він вибудовує фабулу своєї хвилюючої повісті, щоб нею переконати всіх і кожного, що відтворення в натурі Тарасової оселі доконче потрібне, що “знайдуться ентузіасти, які довершать поетову мрію — збудують оселю, облаштують садибу за його концепціями і планами. Як пам’ятник нашому національному генієві й Пророкові, що стане потужним осередком його незнищенного духу та полум’яної любові до України, до людини”.
Із тепло й щиро написаної книжки, яскраво ілюстрованої численними знімками, Шевченківськими малюнками, фрагментами листів тощо, перед нами враз постає все страдницьке життя цього вічного безхатченка. Воно чітко прочитується в заголовках розділів, узятих автором із творів геніального митця: “Садок вишневий коло хати”, “Ні родини, ні хатини: шляхи, піски, горе”, “Далекий шлях, панибрати, знаю його, знаю!”, “Подивіться на рай тихий, на свою країну”, “Якби кайдани перегризти, то гриз потроху б. (Садиби та оселі Шевченка на засланні)”, “Как глубоко во мне засела казарма со всеми ее унизительными подробностями (В’язень Новопетровського укріплення)”, “Тяжковажко умирати у чужому краю”, “Добрі жнива колисьто будуть (Садиби, оселі та краєвиди, які вабили Шевченка)…” Всі ці розділи, що підпорядковані одній стрижневій лінії, плавно підводять до останнього, кульмінаційного — “Мені і вдень, і вночі сниться ота благодать над Дніпром”.
Цей розділ, як жоден інший, густо пересипаний листуванням Т. Г. Шевченка, найчастіше з троюрідним братом Варфоломієм, який мав хист, як на сучасну термінологію, успішного менеджера, працюючи управителем маєтку в Корсуні. Рядки з цих листів, викладені Володимиром Біленком у струнку логічну сув’язь і пересипані його короткими супровідкамикоментарями, не можна читати без щему. Тут життєва драма Кобзаря сягає своєї сумної вершини.
1859й. Після 12 літ розлуки Шевченко виривається у свою останню подорож в Україну. Та замість дозволених п’яти місяців пробув тут ледь три, причому половину з яких — під арештом, слідством, наглядом. Мандруючи назад у північну столицю імперії, він 20 серпня пише із Прилук Варфоломію:
“Чи ти зробив що з Вольським? Як ні, так зроби, як умієш і як тобі Бог допоможе, бо мені і вдень, і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали”. В. Біленко прояснює: “…коли оглядали ту місцевість поблизу Пекарів, що неподалік Канева, то був присутній і ВітольдМартин Вольський, який трудився управителем у поміщика Парчевського. Саме з ним і мав справу Тарас Григорович і управитель справив на Шевченка добре враження”. На жаль, зазначає далі автор книжки, перемовини з Парчевським щодо закупки землі зайшли в глухий кут. Видно, комусь дуже не хотілося бачити в Україні поетабунтаря. Втім, Тарас Григорович невідступний у своєму задумі. “У мене думка ось яка, — звертається він до Варфоломія 2 листопада 1859 року. — Поки що буде, купив би у Вольського дубів 40 лісу, вирубать та й нехай собі сохне. А скласти його можна коло Пекарів на Росі… Чи так, чи сяк, у Петербурзі я не всиджу, він мене задушить. Нудьга така, що нехай Бог боронить всякого і хрещеного, і нехрещеного чоловіка…”
Із початку 1860го, — утверджується в думці В. В. Біленко, — листування Тараса з Варфоломієм стає досить інтенсивне, як і пошуки земельної ділянки. Шевченка цікавить усе навколо самої ділянки й майбутньої забудови, і він повністю покладається на свого родича, застерігаючи: “Знай же тепер, що я і літо, і зиму не буду на Україні: а на ту весну, як Бог поможе, то прибуду, а до того часу дбай о клапті землі… тільки щоб над самісіньким Дніпром…”
Автор книги звертає увагу читача на сенс цієї затії із землею і хатою, посилаючись на ось такі рядки Шевченка від 2 листопада 1859 року: “Чи так, чи сяк, а я повинен оженитися, а то проклята нудьга зжене мене з світа”, і від 15 травня 1860 року: “Без жінки і над самісіньким Дніпром і в новій великій хаті, і з тобою, мій дружебрате! я буду на самоті, я буду одинокий”.
В. В. Біленко недвозначно пише: “Занурюючись у найскладнішу з проблем особистого життя Шевченка, маємо брати до уваги і стан його здоров’я. Особливо, якщо йдеться про останній рік життя. (Хоча хто, зокрема й сам Тарас, скажімо, влітку 1860го міг думати, що він катастрофічно наближається до межі, зза якої вороття не буває!) І в нашому огляді листування Тараса Григоровича з Варфоломієм ми акцентуємо на одній проблемі — земля й оселя в Україні. А він же ще багато працював як поет і художник. Плюс побутова невлаштованість. Плюс ускладнення з визволенням родичів із кріпацтва. І він гостро відчував, як украй потрібна йому дружина — розумна, роботяща, порядна, гарна і… молода. Хоча йому вже 46”.
Як засвідчують сторінки книги Володимира Біленка, зокрема, її фінальна частина, здавалося б, шлях до мрії такий близький і жаданий. Улітку 1860 року Тарас одержує від Варфоломія втішну для нього звістку: місце для майбутньої оселі обрано в райському куточку “між Каневом і Пекарями”. Для Тараса Григоровича це остаточний варіант, і він надсилає для будівництва гроші і такий припис у листі: “На хату купи тільки соснового дерева; на двері і одвірки дубового або ясенового. Хата щоб була 10 аршин вшир і 20 вздовж…”
А далі, з настанням 1861го року пішли від поета й художника листизгасання: “Погано я зустрів новий поганий рік. Другий тиждень не виходжу з хати, чхаю, кашляю, аж обісіло”, “…що з собою робити: чи їхати мені весною в Канів, чи ні?”, “Так мені погано, що я ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає”. Ці рядки він написав 29 січня. А на початку весни його серце зупинилося…
Ось така драма Великомученика і водночас велич його духу… Низький уклін Володимирові Біленку, що в усій повноті зумів донести цю сувору правду до читачів. Він стверджує, що основним оповідачем задуманої книжки про нездійснену Тарасову мрію виступає той, хто цей шлях до неї долав, тобто сам Т. Г. Шевченко. Це й справді так, але Володимир Біленко зумів ці фрагменти Кобзаревих мрій і прагнень з’єднати невидимими містками й місточками так цупко й доладно, логічно й невимушено, щиро й дохідливо, що вся книжка прочитується саме як його, Біленкова, новаторська повість. Якщо хочете, це готовий кіносценарій для знакового українського фільму, прекрасний матеріал для виставироздуму в театрі чи на хвилях ефіру.
Є в цій книжці й співавтор, уже згадуваний інженербудівельник Павло Філь. То він надихнув Володимира Біленка взятися за цю вельми хвилюючу тему, а відтак і за втілення в життя Тарасової мрії. У своєму словіроздумі, вміщеному в цій книжці, він пише: “Найкраще, щоб така оселя була зведена на одній з канівських гір, неподалік музею, але цілком можливо побудувати її в інших місцинах. Шевченко належить усій Україні, й присутність його духу в усіх куточках України у наш час дуже потрібна”.
У книжці подаються вісім схематичних рисунків, планів і проектів хати. Усі вони зберігаються в Національному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, тобто фактично є готовий проект. Головний тепер принцип, щоб намагатися збудувати оселю так, як хотів Шевченко, тобто за кресленнями й записами, які нам залишив Великий Кобзар. Для втілення цього святого і так потрібного всім нам, українцям, задуму, створено Координаційну раду, яку очолив поетакадемік, громадський діяч, голова Українського фонду культури, почесний громадянин міста Канева, Герой України Борис Олійник. Під його орудою втілено в життя багато знакових проектів, зокрема пам’ятник Голодомору поблизу Лубен на Полтавщині, Всенародний пам’ятник МатеріВдові в Києві, низка пам’ятників Шевченку в Україні. Поза всяким сумнівом: із часом, коли нашу землю огорне мирне небо й ми потрохи підніматимемося з економічного провалля, в яке потрапили, постане й Тарасова хата. І єднатиме українців добрий, животворящий дух української оселі, ота благодать Божа над Дніпром.
