Мовні та инші факти з життя сучасної України

Спочатку кілька висловлювань про роль мови в житті нації.

Давні римляни казали: “Чия мова — того й влада”.

“Коли ти не розмовляєш мовою тієї країни, в якій живеш, ти або завойовник, або гість, або не маєш розуму” (Шарль Бернар, французький філософ).

“Мова — це дім мого буття” (Мартин Гайдеґґер).

“Будь-які українські бажання, що минають мову, збудовані на піску” (Михайло Грушевський).

Олександр ПОНОМАРІВ,

доктор філологічних наук, заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

 

Таких висловів можна наводити багато, але всі їх об’єднує гасло, що його бачимо на першій сторінці нашої газети “Слово Просвіти”: “Без мови немає нації!”. Коли в Україні в жовтні 1989 року ухвалили Закон про державність української мови, наша мова почала відроджуватися на всіх теренах держави — де швидшими, де повільнішими темпами. Під час і після Помаранчевої революції українську мову дедалі частіше можна було чути не лише в селах, а й у великих і особливо в малих містах.

Новий спалах відродження української мови після януковичівської ночі спричинила Революція гідности. На Майдані розмовляли різними мовами, але переважала українська. Зі сцени лунала тільки українська мова, бо вона єднала посланців з усіх областей України. Здавалося б, що після великожертовної перемоги учасників Революції гідности над антиукраїнською бандою нова влада поміж инших важливих завдань почне повертати українській мові відібрані в неї за доби панування Московської імперії царських, більшовицьких і післябільшовицьких часів права. Та не так сталося, як гадалося. Київ з новою владою зазнав такого мовного зросійщення, якого не було навіть у радянський період.

Обраний у першому турі Президент уперше в незалежній Україні вставляв у свою промову до народу російські фрагменти. У цьому було стільки ж глузду, як і в російськомовному плазуванні львів’ян напередодні захоплення Криму “зеленими чоловічками”. Адже коли в одній із нещодавніх радіопередач учительку з Краматорська запитали, як вона ставиться до того, що з Києва до мешканців Донеччини й Луганщини починають розмовляти по-російському, вона відповіла: “Негативно, бо в наших краях української мови не розуміють лише ті бандити, яких надсилає Путін руйнувати наші міста й села”. Це підтверджує й один з останніх телемостів між волинським Луцьком та донецьким Краматорськом, під час якого не лише волиняни, а й донеччани розмовляли доброю українською мовою. У Криму не тільки українці, а й татари, особливо молоді, досконало володіють українською мовою. То до кого ж звертався мовою сусідньої держави наш Президент?

Великої шкоди завдає післямайданне гасло “Єдина країна — Единая страна”, оскільки воно привчає мешканців України до думки, нібито в нас двомовність майже на державному рівні. Безграмотні історики й політологи створили, а ще безграмотніші журналісти підхопили й поширюють міт про багатонаціональність України. Насправді в Україні корінними народами є українці, кримські татари, майже винищені караїми й кримчаки та частково ґаґаузи (бо більшість їх мешкає на території Молдови). Отже, Україна на більшості своїх теренів є країною моноетнічною. Дві третини російськомовних мешканців не росіяни, а зросійщені українці. Коли російськомовні патріоти (такі, звичайно, є, але якщо ти справжній патріот, то можеш навчитися української мови й використовувати її в публічному спілкуванні) висловлюють щось про становище в країні, вони не вимагають, аби для них переходили на російську мову.

У радянські роки в основному обивателі казали: “Какая разница, на каком языке говорить?” Тепер цей “перл” злітає з вуст багатьох людей, починаючи з Президента. Нещодавно в санаторії “Дениші” на Житомирщині одна з відповідальних працівниць, коли я сказав, щоб вона розмовляла зі мною українською мовою, відповіла: “А наш Президент говорит, что нет разницы, на каком языке разговаривать”. Далі та пані додала, що не знає української мови. Хотілося б, аби шановний пан Президент не лише заявляв, що єдиною державною мовою в Україні була, є й буде українська, а й пояснював, у чому полягає ця державність.

Відомо, як дбають про свою мову французи. У Франції є навіть зневажлива премія “Англійський попихач”, яку дають тим діячам, що в публічних виступах замість французької мови використовують англійську. Чому б нам не запровадити премію “Московський попихач” і вручити її голові Національного банку Валерії Гонтаревій, міністрові внутрішніх справ Арсенові Авакову, народним депутатам Антонові Геращенку, Сергієві Висоцькому, президентському радникові Юрієві Бірюкову та ще багатьом депутатам, їхнім радникам і порадникам не тільки з так званого опозиційного блоку, а й з блоків П. Порошенка та А. Яценюка? За теперішньої ситуації запрошені на високі посади в Україні иноземці не бачать підстав для опанування української мови. Хіба можна без обурення спостерігати, як на спільних військових навчаннях представник Сполучених Штатів Америки говорить по-українському, а представник Національної гвардії України вживає мову країни-агресора?

Замість міліції в Україні запроваджують поліцію, і деякі її очільники так само розмовляють російською мовою (не грузини, не литовці, а саме українці ). За російським зразком використовують незграбне слово поліцейський, хоч за лексико-морфологічними законами української мови має бути прикметник поліційний (поліційний нагляд, поліційна дільниця) та іменник поліціянт. Як може утверджуватися українська мова в державі, де при голосуванні 20 травня цього року “Закон про державну службу”, що зобов’язував усіх державних службовців володіти й користуватися українською мовою, не підтримало багато народних депутатів. Серед них мої колишні студенти Ірина Геращенко та Микола Княжицький, за яких мені соромно. Не голосувала за цей закон і активістка руху “Чесно” Вікторія Сюмар. Соромно мені й за свого колишнього студента Сергія Квіта, який, перебуваючи на посаді міністра освіти й науки, знищує засади українськости у вишах своїми розпорядженнями, зокрема переведенням з обов’язкового на факультативне вивчення української мови на негуманітарних факультетах.

Маю ще багато запитань до нинішньої влади.

Чому на сайті Музею архітектури та побуту в Пирогові майже всі заходи, які там проводять, подано російською мовою?

Чому в тому Музеї, як і в усьому Києві (поза всяким сумнівом, і по цілій Україні), екскурсії проводять російською мовою? На завваги екскурсоводи досить агресивно відповідають: “Какая разница?”

Чому в очільниках Радіокомпанії України досі ходить друг яскраво вираженої антиукраїнської регіоналки Олени Бондаренко Роман Чайковський?

Чому майже всі новопризначені обласні й міські голови (яких на московський штиб чомусь називають мерами й губернаторами, хоч ми не маємо губерній) ніколи не розмовляють українською мовою?

Навіщо влаштовувати прилюдні обговорення Закону про декомунізацію замість того, щоб виконувати його? На тих обговореннях часом виступають люди з “аргументами” на взірець “це наша історія” (хоч після кривавого розгрому Української Народної Республіки в Україні почалася аж ніяк не наша історія, що тривала до розпаду “союзу непорушного”); “це потребує великих коштів” (не таких уже й великих, як показує досвід попередніх перейменувань); “потрібно переписати всі документи, навіть свідоцтва про народження” (так лякала людей одна кандидатка філософських наук на телеканалі Київ). Навіщо ж усе переписувати?

Коли за вказівкою московського попа Кіріла частину вулиці Івана Мазепи перейменували на Лаврську, то зробили це без будь-якого обговорення. Києву дуже бракує міського голови рівня Івана Салія, який ще у вересні 1992 року своїм розпорядженням повернув нашому місту історичні назви вулиць Трьохсвятительська, Банкова, Лютеранська, Терещенківська, Спаська замість Героїв революції, Орджонікідзе, Енгельса тощо. До речі, Іван Салій, на відміну від Віталія Кличка, ще до всіх Майданів завжди звертався до киян українською мовою.

Чому різні психологи, політологи, соціологи, юристи, медики розмовляють на радіо й телебаченні російською мовою?

Чому маркування виробів українського походження відбувається російською мовою? Наприклад, харківське товариство з обмеженою відповідальністю “Фітодоктор” випускає різні креми. На тюбиках великими літерами написано: “Крем детский гигиенический Чебурашка с экстрактом ромашки и подорожника”. На зворотному боці тюбика дрібненькими літерами читаємо ті самі характеристики ще раз російською, далі українською, однією з тюркських мов, литовською та иншими мовами. Фірма “Люстдорф” у місті Іллінцях на Вінниччині випускає “вершки ультрапастеризовані Бурьонка”. В аеропорту Бориспіль є написи, навіть не дубльовані українською мовою: Заказ микроавтобусов. Бронирование номеров. Рейсы по Украине. Счастливого пути! тощо.

Чому в Києві з’являється дедалі більше написів на кшталт “Вареничная Катюша”, “Шоколадница”, кафе “Анюта”, пироговая “Николай” і под. Начебто хтось дає вказівку виконувати настанови московського цекіста Михайла Суслова, який у 1965 році картав першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста за те, що “всі вивіски й вітрини в Україні українською мовою”.

Чому на підконтрольних Україні теренах Донеччини й Луганщини досі майже ввесь інформаційний простір у руках проти­українських сил, а українське мовлення майже відсутнє? Як збирається виправляти ситуацію Міністерство інформаційної політики і взагалі, що воно робить?

Хотілося б не тільки почути відповіді на поставлені запитання, а й домогтися усунення підстав для виникнення таких запитань.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment