Роздуми після прочитання книжки Михайла Слабошпицького «Велика війна 2014…» («Ярославів Вал», 2015)
Сергій ГРАБАР
Ця війна почалася не сьогодні. Просто сьогодні вона пройшла крізь кожного з нас. Інформаційними повідомленнями, щоденними розмовами, постійними запитаннями: “Ну, що там у нас?” і відповідями: “Господи, коли ж це скінчиться!..”
Ця війна прийшла до нас у вигляді тривожних новин, позачергових повісток до військового комісаріату та моторошних нічних дзвінків звідти — з того боку життя.
Книжка вийшла вчасно. Настільки — наскільки це можливо серед течії постійних військових дій. І вийшла вона не про незрозуміле, позірне АТО, яке й розшифровувати не годиться, а про війну — страшну, сучасну, ту війну, в якій ми з вами перебуваємо.
Книжка Михайла Слабошпицького “Велика війна 2014…” стала своєрідним продовженням його попередньої книжки “Гамбіт надії”. У “Гамбіті” письменник постав літописцем Майдану. Його щоденне перебування серед захисників свободи, його ходіння і до ворожого табору принесло, врештірешт, не однобоку правду, а відчуття об’ємності подій, в яких ми всі перебували. Повалення за лічені дні, здавалося б, непохитного режиму Сім’ї принесло відчуття ейфорії та надій на швидку зміну життя.
Життя справді змінилося: воно не покращилося, воно змінилося векторно і поступово та підступно почало перетворюватися на війну. Власне, вже у “Гамбіті надії” останні глави книжки підводять нас до війни, але не хотілося вірити, що ця війна відбудеться з нами. Ми тішили себе, що перед нами просто книжка, яку, за бажанням, можемо у будьякий момент закрити — і все, і війна скінчиться, і буде добрий та щасливий кінець, як у книжках для дітей того ж Михайла Слабошпицького.
Та ми не врахували: що і “Гамбіт надії”, і “Велика війна 2014…” не лише книжки про події нашої історії, це відображення сьогодення — шляхів, які проходимо, і які проходять поруч з нами, і Михайло Слабошпицький — не типовий український письменник, він — хронолог нашого життя.
Велика війна 2014 року…
Коли вона почалася? Важко сказати… Можливо, ще тоді, коли ненаситний засновник Москви Юрій Довгорукий тричі намагався захопити Київський престол. І з третього разу за допомогою половців йому це вдалося. Так само, як і зараз, ті самі половці (сьогодні вони називаються сепаратистами) намагаються допомогти черговому московському зверхнику заволодіти нашими землями.
Чи, може, вона почалася пізніше, коли син Юрія Довгорукого князь Андрій Боголюбський ущент спалив та спустошив Київ. Його згодом залучили до сонму святих Російської православної церкви. Князя — вбивцю і мародера — до святих? Як і кілька років тому в нас почали з’являтися ікони із зображенням Віктора Януковича. Ще одного вбивцю і мародера — до лику святих?!
А може, ця війна почалася після підписання Переяславської угоди, коли українців учергове ошукали, обкрутили навколо пальця, скориставшись відсутністю єдності та віри в національну ідею. І церкву сплюндрували, заклавши міну вповільненої дії, яка ще невідомо коли вибухне.
Війна з Росією триває давно, відколи на півночі з’явилися ці злі, заздрісні та брехливі люди. Їм не треба дивуватися, від них добро не прийде. Треба дивуватися собі — своїй наївності, своїй неупередженості до північного сусіда.
Сьогоднішня війна прийшла до нас у вигляді анексованого Криму, зелених чоловічків, танків, гранатометів, “Градів” та інших видів сучасного озброєння на Сході нашої землі. Війна, яка багато століть триває між Україною та Росією, знову перейшла в активну фазу.
Книжка Михайла Слабошпицького “Велика війна 2014…” — конкретна фіксація людей, їхніх вчинків, обставин та ситуацій. Це — літопис страшної правди сьогоднішніх подій. Це — свідчення історичного поступу багатостраждальної України. Багатостраждальної і героїчної, бо тільки конкретні події фіксують зріз між двома кольорами нашого життя, між патріотизмом і зрадою.
Перед кожним із нас рано чи пізно постають питання: “Ким ми є в своїй Державі?” і “Чим є Держава для нас?” І не завжди люди самостійно спроможні знайти відповідь. Для цього життя надає нам певні підказки — у вигляді зустрічей, мотивацій, таких книжок, як книжки Михайла Слабошпицького.
Письменник розповідає про людей і їхній вибір. Родина професійних військових: батько і молодший син захищають свою рідну землю — Україну, і старший син, що на боці окупантів. Вони, можливо, водночас з обох боків лінії розмежування, і кожен із них захищає свою правду. Але правда одна. І вона в тому, що це — наша земля, а там — ворог, і землю нашу необхідно боронити. Ворог не має національності. Ворог є ворог.
Молоде подружжя, яке розповіло своїм близьким, що їдуть на відпочинок (аби не хвилювалися рідні), а самі відправилися на передову допомагати нашим бранцям.
Десятки, сотні, тисячі солдатів і офіцерів, які, отримавши поранення, підлікувавшись та відновившись, знову прямують на фронт.
І поруч інша категорія, яка всіма можливими і неможливими засобами “косячить” від армії, біомаса, що заполонила Київ, Львів, Чернівці, Одесу. Скільки можна створити батальйонів, провівши одиндва рейди ресторанами та кав’ярнями вищезгаданих міст. У цих людей немає Батьківщини з назвою Україна, у них взагалі немає ніякої Батьківщини.
Коли мені ставлять запитання: “За кого твої сини пішли воювати?”, я відповідаю: “За нас із вами…”, не за уряд і Президента, а за мене, і за тебе, а ще нашу з тобою землю.
Михайло Слабошпицький у “Великій війні 2014…” точно вказує місце нашої влади у вирі сьогоднішніх подій. Не варто забувати, що влада теж складається з людей, з притаманними нам позитивами та негативами. Але владці приходять і йдуть собі, а Держава залишається. Якою вона залишиться, залежить від кожного з нас. Ми не можемо стояти осторонь, очікуючи, що хтось оборонить, хтось надасть роботу, нагодує і принесе води напитися. Ми повинні усвідомити, наскільки важливим є кожен громадянин цієї землі. Це — не пафос, це — конкретні слова автора “Великої війни 2014…” до кожного з нас.
Книжка Михайла Слабошпицького не дає відповідей на запитання, що постають сьогодні, але вона несе веління тим, хто серцем вибрав Україну, і застерігає всіх тих, хто прийшов до нас з мечем. “Велика війна 2014…” застерігає — іншого шляху не буде, проскочити між крапельками навряд чи вдасться.
Ми з вами опинилися на зрізі історії. Сьогоднішня війна з Росією — це історичний шанс для всього народу України стати врештірешт Державою.
