Наше знайомство припало на ту пору, коли я працював фотокореспондентом часопису “За вільну Україну”. То був час нашої молодості — цікавий, патріотичний, говіркий, інколи не збагнений. Я приглядався до Валерія Грабовського, тодішнього редактора меморіалівської газети “Поклик сумління” і одночасно — культурно-мистецького тижневика “Неділя”. Відчував його внутрішню енергетику, прагнув зрозуміти сутність — він ніколи не був балакучим, але фраза, мовлена ним, запам’ятовувалася. Він полюбляв мовчання, хоч і не цурався монологів.
І ось несподіванка: львівські газети розповіли про вихід у світ книжки “Крвавич” авторства мого друга Валерія Грабовського. До того ж у серії “Славетні галичани”, яку ініціював він же. То було 1996 року.
Так на моїх очах народився письменник. Нині він має майже два десятки книжок, але ми говоритимемо про останню — художньо-документальну повість “Житейське море” — ґрунтовну працю про двох корифеїв українського національного театру — народну артистку України Таїсію Литвиненко і лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, народного артиста України Федора Стригуна. Одразу зазначу: видавництво “Леополь” спромоглося на цікаве, взірцеве видання.
— Як народжувалася книжка?
— На громадських засадах роблю журнал “Театральна бесіда”. Чергове число погоджую із шеф-редактором Федором Стригуном. Знаю — у нього та його дружини 2014—2015 роки — ювілейно знамениті, пропоную Федорові Миколайовичу створити книжку з цієї нагоди…
— А він як реагує?
— Досить дивно: спочатку задумався, а вже потім згодився. А через два тижні остаточно заявив: будемо робити.
— Ти взявся за працю. Чому?
— Постаті майстрів театру й кіно — Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко — нікого не лишають байдужими. Це двоє корифеїв національної сцени, заньківчанські патріархи. За своєю суттю вони — актори-універсали сцени і кіно, майстри інсценівок, режисери сучасного мислення, прискіпливі дослідники творчості українських драматургів минулого часу, вдумливі навчителі молодої акторської порослі. Їм належить першість феноменального прочитання драматургічного матеріалу різних часів і режисура з акцентом на сьогоденні. Хто іще так зможе? До того ж — блискучі оповідачі. То чом би не взятися за письмо?
— Певне, передусім зібрав на свою творчу “кухню” допоміжний матеріал. Що тебе найбільше здивувало, насторожило, злякало?
— У творчій круговерті ці речі не насторожують, не лякають. Тут більше переймаєшся за якість власного художнього відтворення. А ось що здивувало? Я не можу зрозуміти: поруч із нами живуть (а хтось уже пішов у засвіти) і творять геніальні особистості: Миколайчук, Биков, Бійма, Осика, Івасюк, Білозір, Янівський, Кулик, Галян, Безніско, Посікіра, Кустов, Опанасенко. Всі вони — особистості з феноменальним творчим потенціалом. І що? На кожному кроці зустрічали і зустрічають байдужість із боку чиновництва, колег по творчому цеху, обивателів. Ба, більше — пересічність намагається кожним своїм словом і вчинком потвердити власні переваги і права. Такого не повинно бути, якщо ми хочемо величатися європейською нацією в контексті світового товариства.
Тепер щодо моїх героїв. Певне, вони ще років 20—30 тому заслуговували на фундаментальну розповідь про життєві та творчі щаблі сходження. Чому цього не сталося? Як на мене, дуже шляхетно відповів на це питання письменник Олександр Масляник: вони — і Литвиненко, і Стригун, — просто працювали, не надавали цьому значення. Пояснення шляхетне, чи не правда? Понад двісті зіграних ролей, десятки режисерських рішень, солідна репертуарна політика, збереження творчого колективу, шалена громадська діяльність…
— Які індивідуальні ознаки характеру ти б виокремив поміж усіх їх набутків?
— Відповідаючи на запитання журналіста, Федір Стригун сказав дослівно так: якби мені було років 40—45, я б, не задумуючись, зібрався і поїхав на схід піднімати бойовий дух наших бійців. Додам — він блискучий дослідник творчості українських драматургів і прекрасний літератор. Кращі сторони “Житейського моря” — спогади про перші роки в театрі ім. М. Заньковецької та аналіз творчості І. Карпенка-Карого.
Таїсію Йосипівну називають королевою сцени, а вона, окрім всього, блискучий педагог, півтеатру — це її учні. Гадаю, поєднати ці дві якості — рідкісне явище для суперактриси.
— Повернімося до творчої кухні, як писалося?
— Коли мої герої прочитали рукопис повісті, схвалили текст, я відверто сказав Федору Миколайовичу: тепер я б писав по-іншому. І впевнений у тому, що після другого варіанта повторив би свою думку і бажання писати третій варіант. Про акторів такого рівня, як Федір Стригун і Таїсія Литвиненко, писати дуже складно. Вони сприймають написаний текст по-своєму, розкладають його на частини й виголошують із такими підтекстами, інтонацією й наголосами, що, траплялося, я не вірив у мною написане — і речення, і думка, й голос звучать немов пісня. Хочеться слухати і слухати, забуваючи про авторство. Оце — філософія їхньої творчості.
— Які творчі плани?
— Вони рухаються в контексті з нашою дійсністю. Ми втрачаємо, якщо вже не втратили, любов до книжки, до письменницької праці, до Слова, яке було першим. Аж страшно думати, що буде далі. Нині “розкрутити” хорошу книжку набагато складніше, ніж другосортний продукт літературної праці. Якщо держава хоче думати про майбутнє своїх громадян, то слід не скорочувати і об’єднувати (йдеться про творчі спілки, театри, інші художні заклади), а бодай не заважати працювати. Це — мінімум. Максимум — створювати умови, піклуватися про молодь, яка прагне Слова. Пам’ятаймо, таланту треба давати дорогу, нікчема проб’ється сама. Бо забізнесуємо все.
Торік я розпочав літературний проект “Лицарі честі”. Вже побачили світ із десяток коротеньких нарисів про знаних людей Львівщини. А це вже підґрунтя для соліднішої праці.
Спілкувався
Йосиф МАРУХНЯК
