Богдан ЗАЛІЗНЯК,
м. Львів
Спочатку дві цитати.
“…Біда наша, яка може виявитися фатальною, в тому, що демократичні сили не створили ні теоретичних концепцій, ні тривких організаційних структур, які б відповідали потребі захисту конкретних соціальних інтересів трудівників і водночас узгоджували б цей захист із процесом демократичного державотворення. Натомість роль оборонців трудового народу намагаються (і не без успіху) перебрати противники незалежної демократичної України, поборники тієї системи, яка протягом 70 років здійснювала найжорстокішу в світі експлуатацію і довела суспільство до нинішнього стану. Вони ж цинічно одягаються і в одежі захисників демократії та прав людини — ті, хто ще вчора заганяв у тюрми за саму згадку про права людини”.
“Що ми знаємо сьогодні про реальний перебіг війни? Хіба те, що ситуація напружена, але під контролем. Формула, яка не обіцяє нічого доброго…
Уже не один місяць “спостерігає” події дивовижна місія дивовижної ОБСЄ. Мабуть, не з самими біноклями приїхали чотириста рафінованих спеців. Здавалося, буде кому об’єктивно розібратися в потоці взаємних звинувачень щодо порушення домовленостей, трохи щось роз’яснити: хто обстріляв житлові будинки там і там, хто вивів із ладу електромережі та системи водопостачання, і де, і ким затоплені шахти; що то за таємничі гумконвої, нікому не підконтрольні; як хто поводиться з військовополоненими і як це узгоджується з міжнародними нормами.
А війна множить ненависть. Неважко побачити й зворотну залежність: ненависть підливає масла в полум’я війни. Попереду ж обох іде неправда, розчищаючи ґрунт для них. Брехня і ненависть плекають війну, культивують поле для неї. Вони — всесвітні сестри-близнята. І працюють на диво злагоджено, спираючись на свій багатий історичний досвід. Значну частину цього досвіду вони здобували у розтерзаній хижаками Україні — “на нашій не своїй землі”. Особливо в ХХ столітті”.
Перша цитата — зі співдоповіді Івана Дзюби на Першому Всесвітньому форумі українців 21 серпня 1992 року; друга — від 2015 року, з історико-культурного есею “Трагедія Донеччини”, вже з нашого часу, коли й побачила світ “Донецька рана України”. Коли уважно прочитати одну і другу цитату, виникає природне запитання: чи ми, Україна українська, просунулись уперед з реалізацією національної ідеї, чи…
Чи…
Отже, ще подам одне висловлювання Івана Дзюби: “Як було, так і було, як воно тепер — читач сам знає, а як буде далі — ніхто не знає і не всі побачать. Але не можемо про це не думати. І про минуле, і про сьогодення, і про невідоме прийдешнє”.
Думаємо. Нас нищили. Україну. Українців. Село. Українську інтелігенцію… Нині — ми незалежні. Начебто. Але ж поруч — агресор. Але ж — п’ята, шоста і ще яка колона причаїлись (і не тільки) і прагнуть допомогти агресорові “проковтнути” Україну або принаймні не допустити її в ЄС. Нам прагне допомогти Захід. Наче — прагне. Але…
Отож але… Маємо, мусимо допомагати самі собі. Бо очікувати на допомогу — це… Зрозуміли? Якби ми створили насичений єдиний культурний простір України, то… То — що? То, можливо, просунулися б більше до справжньої незалежності — і Донбасу, про який мова, і України. Найвагоміша частина збірки видатного українця — постановка запитань і водночас відповіді. Чому, наприклад, центральна українська влада не запропонувала Донецькому регіону якось змінити ситуацію з його кланово-олігархічною “стабільністю”? А головне — чому впродовж кількох десятиліть “інтернаціоналізмом” називали державну русифікацію, а “дружбою народів” — політику уніфікації?
Якщо ж перейти до нинішньої ситуації, то який вихід з неї? Що таке “мир”? Що таке “війна”? Що таке “АТО”?
Тож недаремно Іван Дзюба “під’єднав” до збірки есей “Донецька складова української культури”. Бо, як каже дослідник, були постаті, була робота, але була, по суті, антиукраїнська діяльність у регіоні. І не тільки.
Повертаємося в нинішні часи. Виявляється, за задумом сепаратистів і їх московських господарів, ми, українці, — “фашисти”, а вони — “антифашисти”. І багато хто з донеччан вірить у це. Чому? Та тому що українська інтелігенція, українська влада не працювала з Донбасом. Там, звичайно, у різні часи нашої історії були постаті. І Іван Дзюба, і Микола Руденко, і Олекса Тихий, і Василь Голобородько, і Василь Стус, і Юрій Литвин, і Марченко. Але біда ось у чому: ми ще не маємо єдиного культурного простору України. І в суспільному дискурсі, і в науковому…
А коли він буде? Про це ви, шановні читачі, висловите свою думку на сторінках нашого видання. І ми спільно залікуємо чи бодай зробимо спробу, і “донецьку рану”, і Українську.
________________
* Іван Дзюба. Донецька рана України. — Київ, 2015
